Завантажити

допізна. Але чоловіки тікали вечорами з дому.
— Хоч би ж он шпульку змотав,— скаже невдоволено жінка.
— Хай удосвіта,— піхне на порозі цигаркою і — або сюди через тин, або туди — до сусідів.
Тихін казав, то й правда: вечорами тепер по хатах справжні мітинги. Як було колись, в перші роки революції. Цілі вечори, довгі ж, осінні, гомоніли селяни про землю, про місцеву владу, про новини, найбільш про своє найближче, найболючіше — про землю. Говорили ще, правда, біля припічка, в колі однодумців під шум прядок, і то на двері поглядаючи. Бо так і шмигають Матюшині полигачі. Нюхають. Хіба ж не було Юхимові Колодці: отак у хаті зібралися ввечері, а вранці в сільраду Матюха викликав, і вже все знає, що й говорилося. Пику набив, ще хотів у Щербанівку в міліцію спровадити, та відпросився.
— Яке диво, що Колодці набив пику! — стріли цю звістку обухівці.— Схоче — і тобі, і мені наб'є! Бо він у власті й зна, що куди ти на нього скаржитимешся.
— Не скрізь таке! То ми дороги не знаємо. А він і користується нашою темнотою, мовляв, хоч і заюшиться мазкою, то тільки рукавом утреться. А от не бійсь, чого він Давида Мотузки не вдаре?! Що той же прямо в вічі йому правду ріже. Як отоді й на сході “мерзотник ти” каже. І їхні діла всякі темні викриває. Що це означає?
Обухівці просто не знали, що й думати. Говорили різно. Що партійний він, та через те Матюха й терпить йому, чого нікому іншому нізащо не стерпів би. Говорили, що то “політика свого роду”, а що за політика — ніхто докладно не міг і сам собі з'ясувати. Головне, що сумнівів та підозрінь Давид з його щирою неприхованою ненавистю до Матюшиної компанії ні в кого не викликав. Спершу, правда, були думки всякі, як тільки він прибув. І хоч знали Давида ще змалку й усю родину Мотузки як чесну й порядну, але — хто ж його знав? За революцію ціла Росія одмінилася, а за людей що й говорити. Хіба не було, що до революції чоловік — так собі, п'яничка був, наймит, пропащий чоловік — от хоч би й того ж Колодку взяти, а тепер — хлібороб справжній: коняка, корова, сім десятин засіву щороку, і самогону в рот не бере. І знов же взяти Матюху — бив буржуїв, за бідняцьку владу ніби йшов, а тепер... То отак і Давид, може?
Але перші зустрічі та розмови з ним неабияк здивували обухівців. Він був звичайнісінький Давид Мотузка. Як і тоді, під час революції ще: гарячий і вдумливий. Розпитувався про життя, розповідав багацько. Голос у нього рівніший став і твердий. І весь змужнів. Ходив він у неперешитій шинелі солдатській, і хоч партійний, а без нагана за поясом. На другий же ранок уже з батьком жито домолочував. А вечорами з селянами гомонів: розумний, начитаний. На вулиці, на ґулях ніхто ні разу не бачив. “Сурйозний чоловік”,— подумали селяни. Потім далі, отоді в млині й на сході якось аж вухо різали його сміливі слова, голосно названі імена: Матюха, Гнида,— що їх обухівці вимовляли пошепки, а то ж усе — “товариш предсідатель, Яків Гаврилович”, не дай бо' — проти хоч слово. Кожушний Тихін он спробував: хто зна, чий до весни дотягне. І як тоді на сході Давид виступив, обухівці затаїли дихання й ждали з тривогою, що буде. Не зайняв. Це була така незвичайна подія, що цілі дні по тому балачок було по селу. Висловлювалися всякі здогади, пригадувались найменші деталі: як затрусився Матюха, а з передніх парт начебто чули, як аж зубами він заскреготів. А, бач, не вдарив! Що воно означа? Не інакше, як злякався. Навіть безнадійно переконані в безстрашності Матюшиній, а й ті лише знизували плечима. Але всі відчували: в повітрі носилась тривога, і окремі слова, кинуті десь у кооперативі чи біля млина кимсь із “тих”, віщували, що тиша та перед бурею.
Тягнирядно, ось уже кілька днів не вихмеляючись, гуляє в них в Обухівці, з Гнидою водиться по селу.
А вчора Давид зібрався до Тихона. Ніч була вже, і чорна та вітряна. Блимали вогники по селу. З-за повітки чоловічі голоси п'яно горлали. А тільки Давид за ворота вийшов, назустріч дві постаті, обнявшись, плели кренделі по грязюці ногами, а голосами п'яними у вітряну ніч:
С своей верной ватагой поеду
И разрушу хоч сто городов...
— Хто йде? — одхилився раптом один до тину. Голос незнайомий.
Давид мовчки пройшов біля них.
— Хто? Я питаю! — грізно й голосно, і наголос на “я”. Давид уже поминув їх. А ззаду лайка, немов грязюки в обидві жмені брав і жбурляв у спину. Потім тріснув кілок із тину. Давид зупинився й оглянувся. Видно, кілок трухлявий попався: під тином у грязюці вже борсалось оте грізне “я”. І батькувалося. Другий сопів — мабуть, рятував того. Довго там возилися. Аж біля Тихонового двору Давид уже був, то чув — почвалали через вулицю просто в Гнидин двір.
А потім пізно, уже вночі, в хаті в Тихона було повно людей. Як нагло: трах-дзеньк! — і посипались склянки, й цеглини шмат як-як не вгруз дядькові Гордієві в голову: трохи рикошетом пішов об раму й гепнув просто в коло на долівку. Всі кинулись, сполохані. Вибігли надвір. По селу ґвалтували собаки. Нікого ні в дворі не знайшли, ні в

читати