Завантажити

вдвох! А дівчина ота спитала:
— Тітко Маріє, чи сюди кізяка в глину не треба більш? — і показала в жмені кавалок, що принесла на взір. Марія подивилась, пом'яла в пучці.
— Ні, гарна ж глина,— сказала.— Уже шпаруєте?
— Оце починаємо.
Потім услід уже їй гукнула Марія:
— Нехай би сюди яка прийшла,— і почала старанно стругати стіну ножем. Але весь час була насторожена й ловила чуйно вухом шелестіння сторінок і жадібно ждала чогось.
По довгому напруженому мовчанні Давид озвався перший. Може, він Марію образив, хай не сердиться: він зовсім цього не хотів, як говорив те. Може, і казати не треба було. Бо людині всяка дурниця може здатися. Та ще як отак, два тижні тільки знаючи хоч і її, Марію. І нехай не думає, що весь час він отак про неї тільки й думав. Ні, не тільки так.
Він підвівся, дістав із шафи іще оберемок книжок і поклав на підлогу. Перебрані поклав у шафу. Тоді знов сів до книжок і, витягши кисет, зібрався закурити. Не було папірця. Рука простяглась до книжки, що розшарпана лежала в купі, заготовленій на горище. Але не вирвав. Сходив до Якима і через хвильку вернувся, уже крутячи на ходу цигарку. Потім, як сів, Марія не втерпіла вже:
— Як же ти ще думав про мене?
Парубок чиркнув сірника, прикурив цигарку і, смачно затягшися, пихнув синім димом. Крізь дим дивився на молодицю; приємно вразило його: коліна вже не видно було з-під спідниці, сама уважна, тільки брови злегенька — в печаль.
— Це було вперше по приїзді зараз. Був ото ввечері у вас,— почав Давид і дивився кудись у куток задуманий,— було багато дядьків, і жінки були. Сиділи на полу молодиці. Ми говорили про життя обухівське, радились, що нам робити з Матюшиною компанією. І ти щось сказала була, либонь, “папушами” чоловіків обухівських узвала. А тобі хтось із мужиків грубо: “Не твоє, бабське, діло це”. Ти спалахнула вся та як узяла його в роботу. Що говорила саме, не пригадую. Але так говорила, що аж дядьки оторопіли й слухали та тільки очима лупали. А молодиці всі круг тебе аж на полу не всидять, аж очі їм блищать... З дівчатами ти як дівка: чи пісні завести, чи пожартувати. І з молодицями коли ти заговориш, то всі мовчать.
І змовк Давид, затягшися цигаркою. Марія й не рухнеться на кобилиці. Очей не зводить з парубка.
— От я й думаю собі,— знов Давид, а очі захоплено в нього на молодицю,— яка б з тебе, Маріє, та делегатка вийшла б! Замилуватися тобою.
Дивився, поривний, на неї. І таки ж гарна! Знов заговорив:
— У нас і досі чоловіки про жінок так гадають собі: “Волосся довге, а розум короткий”. Дурниця! Скільки їх є і в партії, і на громадській роботі взагалі. Селянці ще трудно, то правда,— хазяйство, біля горшків, над прядкою з ранку до ночі, діти обліпили, як реп'яхи. А в тебе ж, Маріє, ні дітей нема...— і раптом занепокоєно:— Маріє, чого ти?
Жінка повернулась до нього, і на обличчі в неї біль. Сказала по паузі:
— Хоч не нагадуй, Давиде,— і видавила з мукою,— мені про дітей. От ти кажеш: іншу жінку реп'яхами обліпили, куди вони? Дурні вони! Та я б, Давиде, хай би їх було в мене не знаю скільки, не реп'яхи, а квітоньки були б вони в мене! Чи я їх не нагодувала б, чи не обпряла б? І ще б знайшла час на щось інше: чи на сход, чи ще куди. Це ж усе для них; от і школа в нас на зиму необмазана, чи ось ти колектив задумав, для них же це все, для дітей. А як нема... Ми он те літо мазали хату з Тихоном — як радісно було! Тільки що побралися. Та й піч, я пічникам кажу, щоб же тепленька була, і вікна, щоб же — їм ясно! А тепер... Приходю додому — в хаті як на розпутті, як билина. Та й билина росте — насіння з неї впаде, а на другу весну хоч і суха, та навколо ж так і пруть із землі зелененькі... А ти, Давиде, як яку радість: “Дітей у тебе нема”...— В голосі тихий докір і жура.
Дивилась на Давида. Така не бачена, не знана ще ним і наче зів'яла. Було хвильно й жаль було жінки. Тож іще хвилину тому — з очей аж сипалась веселість і сміх — бриніла вся молодістю й сміхом дівоцьким. А це немов одразу зів'яла. Давид аж невеселий. А вона — чи що згадала, чи здумала — раптом мов вилиняла з журби та задуми, очима обдала ясно парубка. Палко й наче з викликом:
— Давиде, ну скажи мені: та чи ж я, трясця його знає, не молодиця?!
Бриніла знов уся, всім тілом пругким, молодим. А до Давида очі аж палять.
— Слухай, Давиде, подерж кобилицю,— раптом згадала Марія, що мазати ж треба.
Давид підвівся й подержав. Вона, не зводячи з парубка очей, спустила ноги на перекладину, руку гарячу поклала на плече йому. Як спускалась, грудьми аж об нього черкнулась. Очима — в його темні. Й затихла, призивна. Мить, потім одірвалась і сплигнула на землю. Дихала важко, а до Давида з мукою:
— Ех, Давиде!
Тоді ж із коридорчика влетіла Галька — буде мазати з тіткою Марією. Почали мазати.

XVII
Закінчили мазання тільки другого дня надвечір. Обидві кімнати були вже побілені чепурненько. Вгорі на стінах висіли зелені гірлянди з сосни і через хату попід стелею, навхрест

читати