Завантажити

аби глиною не обляпала книжок. Тим паче, що тут ще така морока з книжками, хоч би до вечора впорався.
Це як казав, саме звів голову й глянув на молодицю. Стрілись очима й мов сплутались поглядами. Давид перший свій одвів. А Марія зітхнула і, спершись об його плече рукою, важко підвелася. Давид ще вслід їй:
— Тихін пішов на Огирівку?
— Пішов,— сказала, не зводячи з парубка очей, з порога вже. І все стояла. Потім на очі, як очерет од вітру, схилились чорні вії. Ще глянула примружено. І враз в обличчя (вже не сховає молодиця) вдарила кров рум'янцем. Ну й хай! Ще навіть крок ступила до Давида з порога.
— То що, Давиде?
— Та... нічого.
Марія ворухнула коромислами брів і повернулась, потім вийшла, пругко вигнувшись у стані,— знала, що дивиться.
Давид знову схилився над книжками. Одбирав, які годящі, які оправляти, які на горище, а думав: і як він що забув сказати Тихонові (пішов на Огирівку, у сестри покрівля на повітчині впала, а вдова — сини ще малі — ну й пішов ладу дати!). Це можна б було до Огиря хоч хлопцям котромусь збігати: в Ілька, в наймита, начебто щось за лист цікавий є,— казала Зінька. Ще думав: ну, а то знає Тихін і сам, що з хуторянами-незаможниками балакати, вже ж прийдуть, розпитуватимуться. Мабуть, Огиренко з Тягнирядном таку там агітацію ведуть. А вже ж на сході, як доведеться, то й хуторян треба, бо одної ж громади.
Внесла Марія з Галькою кобилицю в кімнату. Поставили під стіною од вікна, і Марія, скинувши чоботи, полізла на неї. Галька пішла собі — сама тут уже без неї вправиться. Заскребла ножем по стіні, заспівала тихо, без слів, якусь веселеньку мелодію. А Давид зразу ж став думати чомусь про неї. Власне, хіба він не бачить її наскрізь! І оту хустку квітчасту, і сорочку з веселими дівоцькими уставками хіба не задля нього наділа? Не мазати йшла!
По спині грудочка глини, з горошинку завбільшки — хруп! Звів голову — не дивиться, струже. То так, видно, з-під ножа одскочило. Але раптом нагнула голову й з-під руки — зирк, лукаво й з усміхом. І, чортова молодиця! Підтикалась — аж одне коліно видно. І чоботи навмисне ото скинула. Давид похмурився і пильно став роздивлятися на заголовок книжки. І дивно — не прочитає заголовка: літери якось переплутались, і кров залила обличчя. От встав би він, тільки глянув би на неї та покликав: “Маріє!” — як простягла б руки з кобилиці і з одкритими очима, затуманеними, впала б йому на груди. А, чортовиння! А очі знизу вже широко одкриті, як колись в оту ніч проти місяця.
Згадав Давид щось із тої ночі, тоді біля двору, хотів спитати, та стримавсь. Марія спитала. Сперш обірвала спів, а потім мовчала хвилинку і врешті вся повернулась до парубка із журою:
— Чого ти, Давиде, як тільки ми вдвох зостанемось, не знайдеш і слова для мене? Чи думаєш: “А, що там із жінкою говорити?” І мовби сердишся на мене?
Обличчя в неї було розгублено-сумне, як у дітей буває. Давид глянув на неї і знизав плечима. Чого б він мав на неї сердитись? Ну, так-таки подумала б, чого?
— А я не знаю! — сказала жінка задумано.
Дурниця. Що дивує вона його деколи своєю поведінкою, то це є, цього він не сховає. І що аж боляче йому стане іноді за неї, це теж є. От хоча б перше взяти, як із млина ото колись їхали з нею та біля воріт уже стояли. Щось балакали про Тихона, що лікуватись йому треба. Вона ще журилась, мовляв, хліба жаліє лікарям. “Ну, та полотно ж є в мене”,— казала. А потім од'їхала й сказала щось.
Пауза.
Марія пильно дивилась на парубка й немов дихання затаїла. За стіною співали стиха дівчата.
Давид задумався на хвилину — нащо він це? А потім звів раптом голову й доказав:
— ...Я не розчув тоді та й гукнув: “Що ти кажеш?” — а ти, Маріє... засміялась і кинула: “Було б слухати!” Це й усе. Дрібниця наче. Але й того вечора, і потім іноді, коли згадував, думав багацько, що то мені було б слухати? І, знаєш, Маріє, іноді погано про тебе думав. Бо якось диким здавалося і не вірилось просто, що так могло бути: журилась, а через хвилину — сміх. Два роки з Тихоном ви жили душа в душу...
Пауза.
— Що ж ти погане думав, Давиде?
— Думав, що од наших воріт, де ми журилися за Тихона, що кров'ю харкає, десять сажнів ти од'їхала та й сміялася. А потім, як і до вас заходив. Думаєш, чого ото Тихін такий смутний став?
У голосі Давидовім жінці вчулася немов зневага до неї. Аж почервоніла, і груди хвильніше задихали. Чи не вважає він, бува, її за якусь... так це каже: “І до вас як заходив”. Мовби і не знати що. Чи думає, що так і до всіх вона, як до нього, хто б не зайшов,— весела, місця собі не знайде в хаті.
— Ех, Давиде! — зітхнула тільки й замовкла. Уже напружено скребла стіну. Потім злізла з кобилиці сама, хоч і хиталась кобилиця. Перетягла її на друге місце й знову сама злізла. Не сказала Давидові, щоб подержав. І спідниці нижче цей край обсмикнула.
Зайшов Яким і з дівчат якась. Якимові лінійки треба, шибку обрізати. Веселий був. Кинув жартома:
— Ой, глядіть, коли б ви не намазали

читати