Завантажити

мазали. І що тоді думалось...
А тепер — як у труні...
Вона похилилась головою й хитала тихо нею. Немов біля ніг у неї позривані, пов'ялі надії лежали, а вона то над ними в задумі та в журі схилилася. Давид теж дивився в землю і мовчав. Перша Марія звела голову і мов з жалем та з болем:
— Що ж ти мені скажеш, Давиде? — спитала й не зводила очей.
— Да,— не скоро, по паузі, сказав Давид,— трудно мені що-небудь казати: чужа душа — темний ліс. Коли це з жиру, не хочу й говорити. А коли ні, то теж тобі видніше, Маріє. А те скажу тільки, хіба лиш у дітях, у наших власних,— радість наша? А в кого нема? А в кого вмерли? А хто ніколи не одружиться? Да, коли б от немов сталося — всі діти вимерли за одну ніч на всій землі, і за одну ніч усі жінки обезплодніли б, я б, мабуть, на ранок пустив би собі кулю в голову. І, може, це не тільки б я. Бо життя б загубило тоді для нас своє майбуття. Ми б спинилися над прірвою, що в ню обірвалися всі дороги. Але ж — повен світ дітей.
Давид хоч казав це, а чув, що цим її не втішити. В неї обличчя мов висічене із каменя — ні рисочка й не рухнулася. Тоді казав іще:
— Та хіба й не було, Маріє, так: немає, немає дітей і рік, і два, і більш, а потім підуть діти.
Навіть хотів усмішкою трохи їй сум розвіяти: у приклад навів пристарілих Акима та Ганну біблейських. Але й пожалів зараз за свій жарт: ще нижче схилилась вона головою. У думці їй і досі ще немов звучала Давидова мова — “немовби всі жінки обезплодніли”. На “всі” аж притиснув він.
Чи не думає часом, що то вона.
І сказала Марія:
— Вже й до бабів ходила, і в лікарки була,— всі кажуть: усім здорова, а то — чоловік.
Давид помовчав. Потім про Тихона говорити став. Саме це ж хворий він, а вона б покинула його. Як же він сам бурлакою зостався б? Ні зварити, ні випрати нікому. Про серце вже й не говорить Давид. Хіба легко? Два роки жили, любились.
— А! та хіба ж я винна?! — аж у розпачі тихо сплеснула руками.— І Тихін хіба не зрозуміє, що серцю хоч і скажеш,— не послухає. Я ж знаю Тихона: ну, він пожуриться, трохи похмурий буде... Він же сам знає. А хіба ми ворогами б розійшлись? Та я прибіжу до нього вранці та й витоплю, і обперу, поки одужає... Жениться — удову з дітьми візьме.
Давид пильно глянув на неї. Він розгадав якось одразу всю її. Ще як сказала: “Вранці прибіжу та й витоплю йому”. Звідки прибіжить? Десь близько думає бути. Звівся. А за руку Марія схватила й благала — хвилиночку ще. Не будуть уже про це. І Тихона, коли так хоче Давид, не покине вона, тільки посидить хай.
Очі такі в неї благальні й гарячі. Аж Давидові обличчя зайнялося червоно.
— Ну, що тобі? — аж кинув злий, не так на неї, як на себе: відчув, що слабне.
— Тебе, Давиде! — палко пошепки Марія.— Я не буду кидати Тихона, житиму з ним. Він і не знатиме нічого. І дитина буде — не знатиме, думатиме, що його. Давиде, любий, нічого мені — тільки тебе! — і линула до нього— саме втілене в жінку благання й хотіння його.
— Пусти, Маріє! — Давид звільнився і хвильний пройшовся по хаті до полу, назад. Марія за ним тиха до полу пройшла. Стрілись, розминулись. Потім спинився раптом, обернувся до молодиці й сказав:
— От що. Якби ми, Маріє, з тобою в табуні бродили, тоді б і не балакали. А то ми живемо в громаді людській. А це — куди складніша штука. Отже, давай оцю балачку залишимо.
Хіба він сховає від неї? Іноді чортзна-що в нього отак шарпонеться до неї. Це не є розпуста. Але... багато тих “але”; і чуття в людини складніші, аніж у табуні. От сказати — що б тоді Тихін? Чи хоче вона, щоб і в вічі один одному не дивилися? І так їх жменя, а й ті щоб перегризлись, як собаки. Та й потім — хіба тільки в цьому життя? Казав же він учора...
— Давиде, ти повіриш мені,— подалась до нього жінка,— от завтра б я почула під серцем у себе, уже завтра ти мене не пізнав би. Ну, коли ж я гляну на оцю хату-пустку, душа в мене пусткою стає.
Тиха Марія й зажурена. Простягла руки, на плечі поклала парубкові. І він не прийняв їх. Вже як сковзнули з плечей та за голову міцно схватили, а тілом усім — колінами, грудьми — хвильна до нього притулилась, і з уст розкритих гаряче дихання вдарило в лице,— тоді рвонув руки її, стиснув до нестями в своїх руках і з болем одірвав її від себе й незручно пхнув. Марія похитнулась і боком ударилась об піл. Аж застогнала — та не від цього болю.
Давид широкими кроками підійшов до лави, згріб шапку і, не надіваючи її, не оглядаючись, вийшов із хати.
Як двері грюкнули, Марія ще кинулась очима. Об зачинені двері очі вдарились і впали додолу. Зів'яла вся одразу якось. Груди її важко здіймались і тисла тісна кофточка. Вона стягла її з себе, розірвавши під рукавом, і кинула недбало на лаву; впала додолу кофточка рожева. Жінка спустила немічно руки низько межи колін і головою аж до колін похилилась.
Кинулась, як удруге рипнули двері. Глянула вже втомна, і враз на обличчі вже несподівана радість виступила червоно. З полу не встала, а так і ждала, сидячи на

читати