Завантажити

з кутка в куток, теж висіли двома пишними разками, і на них ще червоні папірці були почеплені. (Так бачили на цукровому заводі в клубі). На одній стіні в зеленому з сосни вінку висів портрет Шевченка, біленьким рушником обвішений, а на другій стіні, що біля неї стіл, великий портрет Леніна, і теж у вінку зеленому. Був і на ньому червоний квітчастий рушник,— котрась із дівчат принесла.
Мили підлогу вже, та як повна хата молоді, то ніяк і повернутися. Не налюбуються дівчата на білу, затишну, в зелені, хату. У вікна з причілка сонце червоне з заходу кинуло золотаво-червоні снопи проміння, просто через кімнату аж на протилежну стіну, мов золотавим колоссям розсипались. І впало колосся червоно-золоте кому й на голову, у волоссі остюками заплуталось.
Дівчата, що мили підлогу, прогонили вже:
— Та йдіть, бо з вами ніяк і нагнутися!
Навшпиньках через помиту смужку з тії кімнати вийшов Яким.
— Да-да, товариство, хай уже дівчата домивають. Ідіть собі! От у неділю на відкритті до півночі сидітимемо.
Юрба помалу танула. Червоне на стінах гаснути стало. Дівчата помили. Потім ще ганчірки повиполіскували (ще ж пригодяться) й розвішали їх на конов'язі. Повдягались у сінях і розходились.
Яким вийшов із Давидом і ще з одним парубчаком — Савкою, “видатним малярем” обухівським. Замкнув хату-читальню, а ключ собі в кишеню поклав.
— Хватить уже анархії! — сказав із приємністю, спускаючись полатаними сходами.
Так і пішли втрьох до нього. До неділі лишився один день, а стінгазета ще й не почата набіло.
В хаті світилося вже в Карпенків. Біля печі молодиці з вечерею порались. За столом сиділа Якимова сестра Тетяна — школярка — і старанно виводила на великім аркуші бузиновим чорнилом — Давидову передовицю переписувала. Хлопці ж зараз і засіли за стіл. Дістав Яким із-за сволока чернетки дописів і маленьку Тетянину палітру двадцятикопійчану з аквареллю. Славка ж зразу став випробовувати пензельком фарби. Треба це їм намалювати заголовок газети, малюнки та заставки. Давид почав читати дописи. Добра з них половина були його власні, але були й ще чиїсь. Писані чорнилом і олівцем, усі карячкуватими, незграбними літерами. І про що тут не було тільки — про землеустрій і про ліси, про хату-читальню, про Матюху. Були й вірші,— свої Сосюри та Тичини теж були в Обухівці. Навіть фейлетон свого доморослого Остапа Вишні був. Розповідалося в ньому про якісь дуже темні махінації в кооперативі, внаслідок чого перенеслась ціла діжка вонючих оселедців із Губаренкової крамниці в кооператив. Давид фейлетон похвалив.
— Треба й малюнок сюди дати,— сказав Савці. Той і собі уважно прочитав фейлетон і захоплено відповів:
— Небезпремінно намалюю! І кооперацію, і Гниду. А як ото намалювати, що воняють оселедці? — аж задумався.
— Хай люди носи позатикають. От і розумій — значить, воняє з діжки,— сказав Яким.
— Ай правда! — зрадів Савка. Знадвору ввійшов старий Карпенко, батько Якимів. Роздягся, а тоді підсів до хлопців, до стола.
— Що це ви, хлопці, записарювали всі?
— А це ж, тату, стінну газету пишемо,— Тетяна діловито відмовила, не підводячи голови, над аркушем схиленої. І писала далі, слідом за ручкою виводячи й губами слова.
Похитав головою:
— Ой хлопці, глядіть, щоб ви не написали чого на свою голову!
— Чого це “на свою голову”, дядьку Левонтію?
— Та чув я: Тетяна читала щось про голову там і про кооперацію. Хтось здорово пробирає. Цього ж вони не подарують. І так вовками дивляться.
— Пусте! — сказав Давид.— Вовків бояться — в ліс не ходити. Скрізь газети стінні є, в яку казарму не зайди, в який робітничий клуб не заглянь, а на селі — в сельбуд. Це в нас тільки щось за республіка така особлива.
— Та хто ж зна, як воно де? А в нас же, бач! Може, ще й нам, старим, у хаті місця не буде за це? — сказав батько.
— Буде, не журіться, тату!
Батько по тому витяг витушку з-під полу й почав мовчки мотати півмітка. Хлопці робили своє. Було, що Давид раптом спитав у дядька Левонтія: скільки воно десятин у Рокитному всієї землі — і Книшевої, і Губаренкової, і інших — огулом. Старий перестав мотати.
— Хіба ви там і про землю пишете?
— Аякже! Земельна справа — це в нас зараз найголовніше. Проведемо землеустрій — на ноги станемо, а ні — так і не виліземо із злиднів. Це мені в статтю треба — скільки землі. Про нарізку тут мова йде на поля, так от по скільки воно в якому куску?
Дядько Левонтій пильно думав, вираховуючи в голові. Сказав потім:
— Так десятин триста, а може, триста з гаком. Отак щось.
Давид записав триста. І ще потім питав дядька Левонтія про те, про інше. Карпенко завжди спиняв витушку й відповідав поважно. А потім і мотав, а думка не спала. Час од часу вставляв і своє слово в розмову до молодих.
Пішов Давид пізно від Якима.
Дома пряла сама мати на лаві, бо Христя до Гальки півнівської на попряхи пішла. Батько чобіт Петрикові латав біля лави. Діти вже спали обоє.
Подаючи вечерю синові, мати згадала:

читати