Завантажити

— Була Марія Тихонова. Казала, щоб небезпремінно до них прийшов. Аж двічі прибігала: зараз звечора й оце тільки-но.
— Не казала чого?
— Ні, не казала. А тільки небезпремінно щоб прийшов, наказувала. І якась аж наче стривожена.
“Мабуть, Тихін вернувся з хуторів. Може, новина яка є, а може, листа приніс”,— догадався Давид. Швиденько повечеряв і вийшов із хати.
XVIII
Біля Книшевих воріт, через вулицю од Кожушного двору, стояв гурт чоловіків. Чути було голос Гниди Якова. Наче йшли це звідкіля та й стали. Було поночі, але пізнав Давида Яків, бо змовк і ждав, поки той перелізе через перелаз у Тихонів двір, а тоді знов забалакав. Чув Давид тільки уривки: “...ласий на чужі ковбаси... хай, сволоч”.
У хаті світилося. Хоч вікна були позатуляні матками, та не щільно пристали до вікон, і видно було згори вузенькі смужечки світла. Двері сінешні були не засунені. А в хату як зайшов Давид, од стола ступила крок Марія до дверей йому назустріч і спинилася серед хати схвильована й наче розгублена. Рожева нова ситцева кофточка, зшита за останньою обухівською модою, туго обтягла її повні груди.і в дві коси волосся заплетене обвивало голову красуні двома гадюками. Очі чорні німо дивились на Давида і винувато, і радісно. Враз ворухнувся в них острах.
Давид ступив з порога і, оглянувши хату, спинився на молодиці довгим поглядом. Мовчали обоє. Тільки очі чорні кликали до себе. Парубок мовчки надів скинуту шапку. А погляду ніяк не одірве. Марія кинулась крок ще до нього. Очі вже близько, і чує Давид з розтулених уст гаряче дихання. І одне лише слово палко й з благанням:
— Давиде!
Той напружився і вирвав погляд свій з її очей. Був одхилився. І раптом ступив крок і сів важко на лаву, одкинувшись головою до стіни. Ще довго мовчали. Давид перший провів долонею по чолу, знизу до шапки, жбурнув шапку на лаву й спитав, хмуро дивлячись на неї:
— Чого тобі, Маріє, треба від мене? Марія підійшла, тиха й сторожка, до нього й сіла поруч на лаві.
— Тільки не сердься, Давиде! — глянула з благанням.
— Ну, що таке?
Марія мовчала хвилину. Зітхнула з хлипом, глибоко втягаючи повітря в себе, як діти, буває, після плачу, і говорила тихо, сумно дивлячись у куток і не бачачи нічого.
Хотіла побалакати з ним, порадитись. Нікого ж у неї з рідні, крім сестри, немає. Хай тільки не сердиться, хоч часинку. Вона знає, що він подумав, як узнав, що прибігла за ним,— думав, що Тихін прийшов. Ні, Тихін, може, ще прийде. Ще ж не як пізно...
— А, що я мелю? Тихін тільки завтра прийде.
Голос у неї чужий якийсь Давидові — бриніли в ньому такі сумні ноти, так незвичайно було чути його від жінки — завжди ж як втілений сміх. Вона збивалась — то говорила не те, що хотіла, то пропускала таке ж важливе, що неодмінно треба було сказати, то обривалась і довго мовчала.
— Я слухаю,— казав тоді Давид. Молодиця кидалась, пригадувала вголос, про що ж вона саме,— і говорила ще:
— Ти, Давиде, мене тільки зрозумій. Не подумай погано за мене,— хвилювалась,— я думала...— Вона замислилась, а потім з болем видавила: — Я покину Тихона.
Пауза. Очима припала пильно, щоб не пропустити, як і рисочка здвигнеться. Давидові брови зійшлися — зморшка глибша стала між ними. Він вії підняв і спитав пильно:
— Чого це?
Марія мовчала поникло. І враз рухнулась до парубка, обличчя зайнялось, і заговорила палко, поривне. В словах бринів іще жаль. Хіба це життя їй із ним? У хаті цій — як у труні вона. Це не завжди так було, але давно, хто зна й відколи. І тоді, як Давид уперше в них був. Нехай не дума (знов похилилась) погано про неї: що й заміж вийшла без любові за Тихона. Що як весела та сміється, то вже й легковажна. То в неї вдача така.
Іще як дівкою була — бідні, без батьків змалечку зосталися. А глянути на неї — немов і не знати, в якому щасті живе: весела, а на вулиці без неї й не співи. Але щоб хто сказав погане за неї — ніхто! До заміжжя й не знала нікого. Хлопці юрбою за нею бігали, а вона однаково сміється на ґулях до всіх. Було й біля перелазу. Але щоб повела в комору з перелазу якого, ніхто не похвастає. До світу блукали місячними ночами поза хатою, викликали гуками, а вона на полу в хаті — хоч і не спиться їй, ну й не виходила ж...
І було — в он ту весну в сусідів у них на хуторах теслювали з Обухівки, і Тихін з ними — хату будували. Так і побачились. У неділю й він на гулі виходив. І до нього Марія привітна й сміється. А він — мов то не до нього. Потім не сміялась уже. До всіх іще — хоч і не так, як раніше, а до нього вже — ні. І стріне — слова не знайде й не насміє якось. А він тихий, поважний, і балачки в нього не про пусте, як в інших хлопців. І з нею гарно. Ночами стала думати за нього... Якось уже перед літом, як хату вже кінчали, він уранці зайшов до них — на городі полола саме — та й каже:
— Запала ти, Маріє, в душу мені. Як підеш за мене, буду сватати.
Так і побралися. Жив він ще в хаті старій, мати старенька була в нього. Любо жили. Оцю нову хату в те літо

читати