Завантажити

повернувся й підсів до вікна і знов за своє.
Вже аж коли витопили, мати сказала:
— Ось годі вже тобі, Давиде. Усе з тими книжками. І як воно голова не заболить стільки читати. Може, вже обідати будемо?
— Хоч і обідати.
Всі були дома, бо в церкву від них ніхто не ходив— безбожники. Ще мати хоч у піст таки говіє раз і Докійку зводить. А вже старий та молоді, навіть нащо Петрик, а й той: “Народ затемнюють тільки церквами тими”. Мати похитає головою, пожурить нежурно сина, а сама: “Бог його святий знає!” В кутку, як ще тридцять літ тому, висить “спас” і “матір божа” — благословення. Од часу полиняли, зчорніли вони, і тьмяно виступають їхні сумні обличчя. Скільки — без числа хвилин, як усі злити в одну,— цілий рік із свого піввіку, ні на мить не одхиляючись, промолила їх, згорнувши в покорі натруджені руки. І що ж дали вони? Поки вже діти, махнувши рукою на них, та не пішли самі... тепер хоч молилась стара, та не до них, не до богів, а до тих згаслих у минулому болів, і мук, і надій, що десятками літ пізніми вечорами, ранніми ранками з очей своїх украпляла в зчорнілі дошки. Може, тому й обличчя на них такі рідні й сумні?..
Обідали — саме люди з церкви рушили. Знати, це ще не скоро зберуться в хату-читальню. Поки пообідають.
Але Давид зараз же, вставши з-за стола, почав збиратися. Треба йому затим ще до Тихона зайти. Ну, а Христя до дівчат забіжить — запнулась. І разом вийшли.
XXI
У Кожушного в дворі перше, що кинулось Давидові, це — в хліві кувікало на весь голос порося, а з загороди через хвіртку дивилась тоскними очима корова, потім витягла шию й ревла, аж сумно. Чи голодна, чи ненапоєна. Двері сінешні стояли відчинені й хатні тільки прихилені, а не на засуві.
А як зайшов,— посеред хати Тихін у кожушку, розстебнений і без шапки. На Давидове “здрастуй” відповів глухо, мов то в пустій хаті луна від Давидового ж голосу. Потім узяв шапку з лави й рушив до дверей повз парубка, на нього й не глянув. Давид здивований схопив Тихона за руку і спинив. Той не вирвав руки.
— Що з тобою, Тихоне?
Тихін глянув хмуро на товариша й одвів погляд — упав десь у куток біля помийниці. Давид пильно, з неспокоєм дивився на нього: зблідлий і ще мов дужче запали очі. В хаті більш нікого не було. Блиснула догадка. А як тільки Давид оглянув хату, побачив постіль розкидану на полу, збиту солому біля полу, то вже не мав сумніву, з тривогою казав Тихонові:
— Ти здурів, Тихоне! Бив Марію, мабуть? Тихін важко глянув на Давида хмурими очима, і в них блиснула й до нього зненависть.
— Ну?!
Давид журно хитнув головою. Тоді Тихін вирвав руку й пішов до дверей. А вслід йому Давид палко:
— Та, Тихоне! Брехні ти повірив ото!
Тихін спинився біля порога й пильно глянув спідлоба. Давид подався до нього й заговорив, сумовито й гаряче дивлячись на нього. І не думав, і не гадав ніколи він, що Тихін отакий легковірний: хтось белькнув дурним язиком, а він уже й глузд втратив. Ну, защепнуло якесь падло їх позавчора ввечері. Але чи має він його, Давида, за товариша, чи слово для нього його, Давидове, не полова? То хай чує: вона отам на полу всю ніч спала, а він отут на лаві. І в думці в нього не було.
На його обличчя довго й пильно дивився Тихін. Чи чув що, бо весь був в очах, жадібно ловив, як ворушились Давидові уста, рвучи слова, як погляд, одвертий, і ясний, і трохи з докором, лився теплим промінням крізь його очі аж у груди. Чув, як одтавало серце. І перше, чим стукнуло, ламаючи рівний ритм, це радістю, що глянула з очей запалих. Мовби загубленого безвісти товариша раптом зустрів і про загублену (літа тому, дарма що одну ніч) безвісти любу дружину звістку приніс він: що жива, що любить. Раптом здригнулись риси й застигли в невимовній муці, а з грудей глухо і з стогоном вирвалось:
— Що ж я наробив?
Чом він, Давид, учора ввечері — де він був? Як тут у хаті їх було двоє та третій, сатана, підійшов із-за спини й над ухом прихилився. А до неї підбіг, мабуть, та цитьнув.
— Ну, вже ж Марія казала, невже ти їй не повірив? — Давид це.
Тихін замислився, згадав Марію вчора. Ще підозріло глянув на товариша. Ні, Давид не бреше. Так, як брешуть або ховають щось, не дивляться ясно. І він розповів Давидові про все, як було вчора.
Найперше — це така б, здавалося, дурниця, сірники шукала на карнизі, щоб засвітити, не знайшла. А чув же, як шерхнула пачкою. Це щоб не світити їй. Нащо це було їй треба? Ще Тихін задумався. Давид його заспокоював. Казав, що, може, й хвилювалась молодиця. Це просто у вдачі людини.
— А ти її, бачу. Тихоне, бив? Де це вона зараз? Тихін поник головою. Не знає Тихін,. де вона зараз. Уночі, вчора, знає ще, бив на полу, і як же бив її!.. Скотини не бив отак зроду. Потім упала додолу вона, далі — не знає вже. Так наче сниться йому, що сидів він уночі, а вона билась на соломі й стогнала. А коли встала? Де поділась? — не знає. Може, саме тоді, як, на стіл упавши головою, лежав... і до самого світу отак. А глянув — не було вже. А це ще й з

читати