Завантажити

хати не виходив. Та почув уже — корова реве: ні давано ж у нього ще нікому, ні наповано.
— Та це пусте, Тихоне! А от що з нею сталося?
— Піду, може, простить! Ну як же розум втратив! — сказав Тихін.—А вона, мабуть, у сестри Лукії, на тім краї села живе. Якщо в сестри, то добре. Треба зразу ж сходити та розповісти їй усе. Це сьогодні ж треба буде зробити.
— Ну, а на хуторах же, що там? — по невеличкій паузі спитав Давид.
— Та в хуторах добре, Давиде! І гостинець тобі є. Він розстебнув кожушок і витяг із бокової кишені піджака клейончасті палітурочки від записної книжки, дістав звідти “облікову картку” на коня і з неї вже клаптик паперу, згорнений учетверо. Подав Давидові мовчки, тільки очима пильно дивився трохи примружено. То був лист Кушніренків з допру.
Давид жадібно вп'явся в нього від слова до слова. Хмурний, потім аж блиснули очі.
— Тихоне! Ти знаєш, що це ти приніс?
Тихін — примружено з усміхом, і мовчить навмисне.
— Оце, брат, їм — капут! Оце та ниточка, що до клубка доведе: тут і фінагента, що вбито, згадує, і коні... Прізвище одірване саме Кушніренкове — скурив Ілько, видно. Ну, то, брат, на те й наукова експертиза є. Ті взнають, хто писав.
— Казав, щоб нікому,— таємно й хмуро сказав Тихін.
— Ну, ясно!
Давид мовчки й обережно сховав листа аж під шинель, аж у спідню кишеню піджака й весело тоді Тихона по плечу вдарив.
— Тепер живемо, Тихоне!
Ну, а зараз скотину нагодують та й у читальню. Ні, ще Кожушний з кишені витяг газету. На хуторах дістав.
— Оце до речі, за яке ж число? — найперше кинувся Давид, але Тихін сказав:
— Не туди, Давиде, дивишся. Дивись он там, де “Селянське життя”.
Давид перегорнув газету й глянув на ту сторінку, що Тихін вказав. І враз аж загорівся від радості, від несподіваної: в газеті був надрукований його перший допис, що вкинув на пошті ще зараз по приїзді. Говорилось стисло в ньому про життя в глухій Обухівці, за паровий млин, що в КНС Матюха з компанією відвоював. Про п'янство голови й про п'яний розгул. Все було надруковане, від слова до слова. Давид, хапаючись, ковтаючи слова, перечитав усе, потім одірвав очі й на товариша радий і зчервонілий глянув.
— Сьогодні й прочитаємо! — казав весело.— Хай знають, що не в нетрях десь живемо, а в радянській республіці!
Тихін закашлявся тоді і, може, через те не сказав нічого.
Потім удвох вони подавали худобі. Ще порося кувікало, як уже були до воріт підійшли. Тихін вернувся в хату й через хвилину виніс йому у цеберці. Схлюпнув потім на руки з корита біля колодязя й догнав Давида вже на вулиці. Той піджидав і, ще ждучи, посміхався вже чогось. А як підійшов ближче Тихін, сказав веселенько:
— А в тебе вже, Тихоне, й пика в дерті! Це ж іще тільки поросяті виніс!
— Та невже й на пиці є? — Тихін витер лице заполою кожушка, а тоді зітхнув, уронив невесело:
— Ех, як-як, то не тільки пика в дерті буде, а й голова в тісті!
Ішли потім і мовчали.
XXII
І просто на вулиці біля хати-читальні, й на ґанку вже людей було чимало. Більше мододь. На вистрочені узорні груди святкових свиток повиставляли дукачі дівчата, а з-під квітчастих хусток маковіють обличчя на сонячному морозі. Хлопці з-під шапок повипускали кучері. Гамір, сміх, голоси... А над усім — насінням, як коники в траві, тріскотять. І на землю лушпиння цвітом білим сиплеться.
Біля ґанку стояв гурт чоловіків, бороданів. Саме дядько Гордій щось у колі їх промовляв. А скоро вгледів Давида з Тихоном, як ті підійшли, спершу пильно був глянув на обох і чомусь зрадів. Сказав весело:
— Ну, Давиде, хоч стіни розпихай! Уже і в хаті повно! Хтось із гурту застеріг дядька Гордія в жарт:
— Хоч не лякай, Гордію. А то вчора ремонт зробили, а ти вже й стіни розпихати? Ще одкинуться!
— І вони тут, прийти зволили,—стиха й навмисне важко, мов не сказав, а викорчував із себе молодший Півненко й хитнув головою на ґанок, де на лавці сиділи: Гнида Яків, Книш, крамар і інші з їхньої компанії. Стояв на ґанку й Тягнирядно із здоровенним костурякою в руці. Матюхи тільки те було.
— Що ж, прийшли — хай послухають,— сказав Давид,— тим паче, що й послухати буде що!
— Може, є що?
За Давида Тихін відповів, стояв ближче до Чумака:
— Є, в газеті, в “Голосі праці”, пропечатали за них. Селяни зацікавились. Але Давид сказав, що заразом хай уже прочитає в хаті. Тоді запихкали дужче цигарками, докурювали й потім повалили за Давидом та за Чумаком, потовпились через запруджений ґанок у хату.
Яків Гнида вслід їм, струснувши лушпиння з полушубка на поміст, кинув з насмішкою:
— О, культпросвіт пошвендяв!
Але це було зовні. А глибше десь — спершу дивування, далі аж неспокій ворухнувся: бачив, що вдвох прийшли з Тихоном — разом! Що за чортовиння отаке! Невже й жінка не помагає? А план же його як тепер буде? Він так у задумі й підвівся і з Книшем, Тягнирядном та з іншими пішов за ними в двері. Чув він, що газету стінну якусь будуть зачитувати, ну, треба й йому:

читати