Завантажити

селянам, як колись урядник, а його підручним — на все .права й воля. Доки ж це буде?”
— Оце й усе,—сказав Давид і поклав газету. У хаті й досі тиша, і навіть дихання затаїли. Матюха, мов остовпів, стояв, не рухався. Чи це йому сниться? Ворухнув рукою — ворухнулась. Ні, він не спить. А то Давид щось говорить... І враз очуняв Матюха, знов до обличчя прилила кров, і він рвучко подався до стола й крикнув хрипло:
— А! так ти власть підривати! Хто тобі розрішав?! — і грізно насувався на Давида. Той схвильований, але твердо відповів:
— Читати орган губвиконкому та губпарткому — на це дозволу від тебе, Матюхо, мені не питати!
Матюха смикнувся, але щось мов за поли його схватило й не пустило вдарити в першу ж мить. А мить як пролетіла ця, одразу відчув, що за цю мить згубив себе: народ же, чують же, бачать. Треба вдарити, а не зведе руки, страшно. Тоді в гніві тріпнув головою й кулаком грізно посварився:
— Ну, ти ж гляди! Знай! — і швидко одвернувся, а на Гниду та на Тягнирядна теж гнівно:—Ходімо!
Натовп захвилювався і почав і собі виливатись у двері. Найостанні вийшли Давид з товаришами.
XXIII
Хоч селяни й казали Давидові: “Ой, щось буде! Стережися, Давиде!” — але Давид із захопленням і радо дивився на їхні обличчя, що на них в очах крізь забитість та заляканість і щось нове виступало, якась надія. Це ж на їх власних очах Матюха — грім та блискавка на Обухівці, ба на весь Щербанівський район колись, що матері дітей замість вовком та ним лякають: “Цить, он предсідатель іде!” — це ж він сьогодні на людях оторопілий стояв перед Давидом, а вдарити не посмів. І тоді на сході — пригадувалось. Ні, значить, і він то лише для них був “цар і бог”. Не наривався ні на кого, а, бач, нарвався... І в газеті здорово пропечатано. Селяни кожен своїми очима дивився, як там написано: “Матюха п'є, гуляє”. І за млина парового, й за Гниду. Це ж уся Україна читає. І влада вища знатиме.
Довго не розходились біля хати-читальні й потім ще купами стояли біля воріт допізна. Було сьогодні про що говорити. За землю знов тепер жвавіше, сміливіше, і хто навіть учора махав безнадійно рукою, тепер гарячився:
— Та що ж, справді! Де ми живемо — на планиді якійсь чи в Радянській республіці? Люди он, бач, а ми що ж — не люди?!
Хтось скаже:
— А що ж ти раніш махав рукою?
— Нема що за раніш згадувати! І зараз не пізно! ...Уже сутеніло, як Давид із товаришами йшов до свого двору. Ще й на воротях дядько Гордій застеріг:
— Глядися ж, Давиде! Бо вони такі, що й нальот на хату зроблять.
І вже хай не виходить нікуди пізно. Як треба буде, до нього зайдуть. Бач, списки треба сьогодні переписати, бо на завтра ж у Щербанівку думає Давид. Теж занесуть із Тихоном. Де той Тихін? Його не було в гурті. А хтось сказав, що бачив — на той куток пішов кудись.
Погомоніли ще й за ворітьми трохи. Потім розійшлись.
Давидові чомусь так весело. Трохи й тривожно, але то — пусте. Ну, що вони йому зроблять? На людях не займуть, а підслідити ввечері — теж чорта з два! Про нальот згадав, що Чумак застерігав його, тільки всміхнувся. Ну, а й те подумав: біс їх знає. Тягнирядно і Яків, правда, хлопці “одірви та покинь”. Тому, як ішов у хату, взяв вила-трійчатки й поставив у кочергах. А під лавою сокира — хай тільки поткнуться! Батько вже дома був, саме обротьку лагодив біля світла, а бачив, як Давид зайшов.
Спитав стривожено:
— Нащо ти, сину, вила в кочерги ставиш? Давид трохи зам'явся: не хотілось говорити, щоб старих не лякати. Врешті знайшовся і, зовсім мов весело, сказав:
— А ви ж коня привели, будем цього вже з вилами стерегти.
Мати аж руки згорнула — як у благанні:
— Не доведи господи! На цього вже як і трудно стягалися, не дай бог заведуть, тоді хоч у яму лягай.
Батько сказав хмуро:
— Треба запори поробити,— завтра до коваля сходю. А на цю ніч у яслах ляжу.
Так і було: повечеряли, і старий, узявши сіряка, пішов спати в повітку.
Приходив Гордій Чумак із своїми списками. Тихона не було. І на дім до нього заходив Гордій, та хата защеплена знадвору і кілочок застромлено. Ще, знати, не приходив. Ну, як тільки вернеться, повинен би сюди прийти.
Ні, не було Тихона; вже й пізно. Гордій посидів ще трохи, погомоніли з Давидом, а потім пішов. Та ще й знадвору постукав у вікно й сказав Давидові:
— Не сиди отак проти вікна!
Давид сів глибше в куток. Став олівця ножем підстругувати.
В хаті вже поклалися спати. Прибігла з вулиці й Христя, рожева й весела. Потім одломила шматочок хліба й вечеряла — борщу їй не хотілось. Трохи дивилась на Давида пильно, тоді задумалась.
По паузі сказала стиха:
— Сьогодні Зінька така сумна була. Питала мене, чи правда, що ото балакають?
Парубок схвильований глянув на сестру.
— Що ж ти сказала їй?
Христя повела плечима.
— Сказала, що я не знаю.
Давид задумався. Може, в мислі стала перед ним постать дівчини з великими темними й сумними очима, як отоді в хаті в ту ніч, і заплакана.

читати