Завантажити

з'їдів буде стояти на завтра на оцім місці. Отож, гляди мені! Де ти дів листа?
У руці в Матюхи хрупнув наган — то він курок звів.
— Та, дядьку, товаришу голово! Я ж не знаю нічого! Матюха довго й пильно дивився йому в обличчя, а потім одійшов на крок.
— У, гад! — вирвалось у нього. Чути було, як тихо спустив курок і почав витирати скривавлену руку об штани.
— Ну, щастя твоє, що ти не знаєш! І намотай собі — знайдеш листок який, не тич свою морду, а хазяїнам оддай! Кинь його, Оверку, к чорту! Та вмийся ти, сопляк, і щоб ні гугу нікому! Чув?
На тім Матюха з Тягнирядном і покинули Ілька. А як зайшли в хату, Сахновський скривив до Матюхи обличчя, сказав незадоволено:
— Ти знов, Корнюшо, дурницю, мабуть, якусь впоров? Матюха образився.
— Ніякої дурниці! А допитати треба! Чи як по-твоєму?
Він поділився наслідками свого допиту з товаришами. Нічого не знає Ілько. Ну, а що лист у Давида, про це не може бути й мови — ясно. Отже, до діла тепер. Що з ним робити і як? Гаяти й часинки не можна. Почали над цим міркувати.
Була зайшла Огириха — вечеряти несла. Але зять так потурив її, що аж на порозі спіткнулася: не до вечері їм тепер!
Морщили лоби й говорили багацько й гаряче. План ухвалили врешті Матюшин та Гнидин. План білими нитками шитий, але —хай. Хто там доскіпуватися буде. Тут аби як здихатися, то здихатись, а там уже й Льоньці робота буде. Ті два не дуже небезпечні. Ну, а Мотузці шлях хіба до шелюгів, а далі йому шляху немає. І це небарно. За цю ніч не вспіють — за он ту обов'язково треба. Не доки ж його.
— Да, волинити нема чого,— погодився й начміліції.— а на цей час треба пильно за ним стежити, щоб часом не втік. День і ніч ока з нього не спускати. А то ми — зараз оце сидимо, а він уже, може, й подався куди.
Матюха од самого цього припущення схватився з стільця стурбований і зараз же почав одягатись. І Яків. З ними й Тягнирядно їхатиме. Почав одягатись і начміліції.
Огиренко Ілька погукав надворі, але він не відкликався. Так і довелося самому та з рудим міліціонером запрягати коні Льоньчині. А Матюха сам свого загнуздав, і сіли втрьох у бричку.
Ще гукнув щось Сахновський од порога,— не розчув Матюха й уже не перепитав. Смикнув за віжки — аж вороний храпнув і об дугу головою вдарився. А тоді шарпонув з усіх чотирьох і скочки вилетів у розчинені ворота, в чорну ніч.
XXVI
Марія все ще й досі жила в сестри Лукії. Після тої ночі про Тихона не могла згадувати, щоб не здригнутися од образи та від зненависті до нього. І тоді ще в неділю, як поверталася з сестрою та з Нюркою додому, а Тихін догнав,— лише блиснула на нього гнівно очима, а й словом до нього не обізвалася. І в хаті-читальні тоді — знає одна лише Лукія, який то сміх був у неї та веселість. Бо ніхто ж не бачив тих синяків у неї на спині, на грудях. І тільки Лукія бачила потім, як прийшла вже додому,— упала на піл ниць Марія й ридала, як ще ніколи, мабуть. До самого вечора. І світла не світили в той вечір.
Лукія тішила сестру. Говорила, що життя їхнє ще наладиться, що — кого чоловіки не били замолоду? — і проганяли, а потім одійде, скучить — сам ще й просити прийде.
Марія аж стогнала тоді:
— А, Лукіє! Хіба ж я того!..
Було поночі в хаті, і не бачила Лукія обличчя сестриного, як та звела його од подушки. По голосу чула лише всю ту журбу й одчай Маріїн, і по голосу знала, що очі заплакані й скорботні в неї. Казала тоді, ламаючи руки:
— Лукіє, ти зрозумій: прийшли вдвох, мов нічого не сталося. Був і глянув, та враз і одвів очі. І потім, як говорив він з-за стола, очей вже не зводила з нього, а він хоч би раз глянув. Для кого ж я пішла? Для кого синяки забула й сміялась?
Лукія зрозуміла її, аж чомусь зраділа немов.
— Ой яка ж бо ти дурненька, Маріє,— ласкаво журила й гладила рукою по голові,— чого ж ти раніш не сказала мені, не призналася одразу? І не плакала б оце ти! Хіба ж я не бачила, який Давид був отоді, хіба не знаю, чого такий був? Що прийшли разом з Тихоном — ну, що ж тут такого? Не тільки жінки хитрі, а хитрими й чоловіки бувають. Ось подивишся — все буде гаразд!
Вона довго ще говорила з сестрою, тішила її, розповідала випадки, подібні до цього, що вона знала їх. І навіть про свого щось небіжчика замолоду розповіла. А про Давида — правда: куди Тихонові до нього. Та, може, й умре незабаром. А чи ні — і так Давид візьме. Але ж треба часу виждати. Бо все ж таки — товариші вони з Тихоном і за одним ділом ідуть, так зараз одверто не наважиться. Можна буде поки що й тихенько собі любитися. Чи до них прийде коли увечері...
По паузі задумана казала ще Лукія:
— Хто його знає. І Тихін — дивитися на нього, то хіба до весни дотягне. Хата ж нова — удвох же мазали, і господарство сповна. Якби вмер, прости господи, краще б було. Ну, а хто ж його знає?
Того ж вечора були з Марією в баби Упирки. На картах випало: “Ранньою дорогою — радість. Думає про неї трефовий якийсь, та є в нього ворог — чирвовий король. Зле думає, і от — труна

читати