Завантажити

руці, ударив жеребця по ребрах і скочки гайнув за тими повз школу на млини і — просто в степ.
Вже до воріт ішли були люди, як Матюха враз зупинився, мовби тільки оце згадав:
— От дураки,— а в хаті ж?
— Та хіба в хаті сховає? — одмахнувся Яків. А проте вернувся, немов знехотя. Вернулись іще кілька чоловік.
Тихін пропустив у сіни всіх. Сам не зайшов у хату. Бачив тільки через голови в розчинені двері — одімкнула скриню Марія. Яків порився в ній і, як уже покинув, щось на ходу сказав Марії. А на ній лиця немає, як із воску виліплене. В сіни Гнида вийшов, і народ хлинув із хати. В хижі ще шукали — немає нічого.
— Ну, полізь іще на горище,— сказав хмуро Матюха до Півненка. Той поліз по драбині, й за ним Яків услід. У сінях мовчали всі. Чути, як глухо гупали по горищі чобітьми над хатою, потім над хижею.
На порозі — так хата й стоїть навстіж — до одвірка Марія прихилилась, аж мліє. Тихін їй:
— Чого ти злякалась? Нехай шукають! Матюха знічев'я грався наганом: крутне барабан,— а воно задеренчить. Раптом Гнида з горища зраділо:
— О, хлопці, є!
Всі так і заніміли в сінях. А Яків над діркою в горищі розв'язав клунок і, придержуючи за один край, кинув униз шмат ситцю. Довгою стьожкою розкрутився і впав він аж до дверей. На сірому полі квіточки рожеві з зелененькими листочками. Тихін мов остовпів. Зблід. Дивився тупо, не кліпаючи віями, на стьожку ситцю. Кинув до дверей хатніх поглядом,— на порозі вже Марії не було,— у глибині хати до стовпа, що під сволоком, прихилилась і головою, й постаттю всею. Очима сюди — широко розкритими, немов у божевільної. Тихін все зрозумів. А ще, як глянув на отой ситець,— чому те згадалося, як не забулося? — таке було на кофточці в неї, ще як була дівкою, а він теслював на хуторах.
Матюха глухо сказав:
— В'яжіть його!
Тихін сам одкинув руки назад і схрестив їх за спиною. Да, тепер хай в'яжуть. Хоч би ж слово сказав, що не він то, чи що. Хоч би своїм: і Півненко, і Гордій тут же. Ні слова. Мов не було його зараз у ньому. А так — просто на ногах — його тулуб, голова ще, а в ній усе переплутане. І ні жалю, ні гніву. Навіть не чув, як скручували руки вірьовками туго, чи боліло. Дивився, не кліпаючи очима, в розчинені двері сінешні, і що бачив він? Кому вслід хитав тихо з журою головою?
Яків зліз з горища й зібрав матерію. Тоді перекинув із сміхом, з глумом Тихонові через плече, як рушником старостів на весіллі. Довгий іще край,— через друге плече перекинув, навколо шиї обмотав, і ще край по спині спускався, аж до п'ят. Одхилився і зареготався, а тоді вдарив у лице.
— Оце, громадяни, такі ви? Душити вас, сволочів!
— Ведіть!— сказав Матюха.
Всі повалили з дверей за Тихоном. Один Яків забіг у хату й Марії кинув з порога:
— Все харашо! Вспокойся! — і грюкнув дверима, Ні, ще вернувся-таки й защепнув хатні двері з сіней: так вірніш буде.
XXVIII
Біля сільради вся вулиця запруджена народом. Як ярмарок. Шум, крики. Голосила жінка, а старий Книш з ґанку до народу промову виголошував. Та хіба за таким шумом що розбереш? Кричав щось:
— Знистожити таких треба! Це — не мене, не тебе ограбив, а весь народ! Народне ж то, кооперація. На словах партійні, а на ділі — бач... Може, то й коні вони водили?!
З юрби аж ревли:
— А хто б же?
— За які то гроші хоч і Мотузка коня вже собі купив?!
— Знистожити таких!
Але в юрбі це — окремі крики. А вся вона шумувала, глухо гула: “Не віриться мені, щоб Давид або Яким...” — “Своя політика, хіба не видно?..” — “Та що ж народ дивиться!”
—О, ще одного ведуть! — крикнув Книш із ґанку. Юрба з Тихоном уже звертала з вулиці. Був приснув регіт, але недружно: звідти, од ґанку. Юрба лиш колихнулась і пропустила Тихона, обмотаного в ситець, Матюху й Гниду за ним.
Знов од ґанку крик і регіт:
— Бач, перев'язався, як на весіллі!
— Рота йому ситцем набити!
— Ах ти ж!..— хтось лайнувся, і через голови людей з натовпу цеглина важко гупнула Тихона в плечі. Чумак тоді руки звів:
— Та ви ж таки люди! Ну що ж таки ви робите?!
— Замовкни!
— Чи ви повірили, що справді злодії перед вами?! Та голову на одруб даю, що це чиста провокація! Чи Тихін? Та він як-як на світ дивиться. За що ж знущаєтесь?! Хіба не знати, чия це робота? Тоді ж не добили,— і досі харкає кров'ю, так отепер уже!..— і не доказав Гордій, бо в ухо з усього маху Матюха вдарив наганом, аж Чумак похитнувся і глухо охнув. Гнида кулаком ще вдарив, і дужі руки схватили й поволокли по сходах за Тихоном у сільраду. Ззаду ще крикнув хтось одиноке:
— Та за що ж Гордія?!
— Хто? — гнівно й гостро глянув з ґанку Матюха на гурт од огради, звідки те чулося. А потім поривний збіг по сходах униз до отих чоловіків і став бити Півненка. Згріб і поволік за собою в сільраду.
Натовп затих, але на мить. Знов загув, зашумував. Ще чийсь жіночий крик шарпнув сірий ранок, і хтось заголосив. На ґанок вийшов знов Матюха й за ним рудий міліціонер у червоному кашкеті з наганом у

читати