Завантажити

шахтьорка блимала — тьмяно освітила цегляне вогке склепіння, сиве од цвілі вгорі і мокре внизу по кутках. Ногою зіпхнув Тягнирядно Давида на холодну мокру землю й перекинув його ниць. Рудий сказав:
— Тільки ти ж, Оверку, дивись. Хоч і в земвідділ йому дорога, а лікар все 'дно буде оглядати: щоб не дуже синяків було.
— Повчи, повчи!
Тягнирядно докурив цигарку, кинув і поплював у руки. Тоді одною ногою став на спину Давидові, потім і другою й гуцнув, немов спробував, чи витримає.
— О, цей ще витримає! Геройський парняга,— немов аж із жалем поділився він з рудим.
За цим він узяв руки зв'язані Давидові й потяг догори, надавивши одною ногою на плечі. Стиха, дужче. Давид ахнув і застогнав. Попустив Тягнирядно.
— Ну що ж, Давиде, оце ж так до світу будемо. Доки не пропадеш. І рудий озвався:
— Признавайся краще зараз. Чув же, що начальник казав, і хвилини не мучитимемо! В кого письмо?
Давид щось глухо сказав, бо обличчя йому просто в землю і ніяк не підвести. Почули лише: “Гади!”
— А, так ти ще й так? Дєйствуй, Оверку!
Тягнирядно знов поволі, мов боявся зробити йому боляче, насправді ж пильнуючи, щоб якнайболячіш було, то тяг поволі, то смикав стиха, то дужче руки, Давидові.
А! це був такий невитерпний біль: руки немов викручували в плечах, і груди наче ламались. Він стогнав, вигинаючись під важким Оверком, об мокру землю бився до крові й чув — примішався ще запах її до запаху гнилої картоплі й мокрої землі. В голову прилила кров і чути, як дзвеніла в жилах у голові. Ось-ось, здавалося: ще трохи, ще одним перебоєм пульс — і од тиснення крові лусне череп. А, хоч би швидше!
...Блиснули ще перед очима підковами копита. По мерзлій голій землі вітер — сипнув у лице снігом колючим із землею. Це ще він пам'ятав, а далі — ні. Як у провалля. І перше, що відчув,— у плечі заболіло, мов шмат заліза червоного хто приклав, а голос жіночий стиха:
— Товаришу, обережніш. У нього ж плече.
Одкрив очі — в автомобілі ранений він, сестра біла й строга поправила на ньому будьонівку. Шофер хрокнув ріжком, і з дороги шарахнулись убік червоноармійці — піхота, колона за колоною.
— На Перекоп?—хтось із ранених з автомобіля крикнув.
— Дайош Перекоп!
В кудлатій шапці червоноармієць, із забинтованою головою, витяг кисет, червоний, шовковий, і закурив.
Давид хитнув головою. Той скрутив цигарку й подав йому.
— Першого кінного?
Хитнув головою Давид. І став розповідати червоноармієць, як же й рубались вони. Довго розповідав, із запалом. Говорили інші ранені. Сестра біла тихо, немов, із журою, хиталась постаттю в автомобілі. А Давидові в плечі такий біль! Заплющив очі.
...І вже десь у госпіталі. Біло й так тихо. Хіба застогне хто. Але то більш уночі — і гарячкове белькотіння, і стогін. А Давид тоді довго не спить, згадує про далеке село, вгадує-думає, що зараз там, як живуть. Потім згадаються зоряні літні ночі та буйні жита... аж поки прийде нечутно біла сестра з тонким профілем і покладе руки на гаряче чоло.
— Спіть уже!
Склепить Давид очі, а не спить. Думає — як вона схожа, як отак боком, у профіль... І попливуть спогади. Потім — тьмяніші, потім — мла.
Давид кинувся, розплющив очі й ворухнув посмаглими губами. І в роті сухо, і горить. Втяг повітря вогке жадібно ротом, а в темряву з болем обличчя й тихо покликав:
— Сестро!
Тихо. Шурхнув, видно, пацюк десь у кутку. Дихнув, а в ніздрі — запах гнилої картоплі й сирої землі. Ворухнувся — зв'язано руки. Усе згадав. І в плечі так боліло невитерпно. І хоч би води ковтнути. Згадав, що бляха на дверях холодна ж уночі. З стогнанням ледве зрушився з місця й довго по сходах ліз. Двері холодні — припав устами гарячими й лизав язиком, як шматок заліза, розпеченого дочервона.
А за дверима тиха ніч і, мабуть, зоряна. Десь здаля глухо бовкнуло — раз, два. Дві години. І шум десь голосів здаля, мов звідки виливався. Пісню завели — далі, далі. А голоси ближче, і жіночий дзвінкий сміх. Ось зовсім близько в саду, з-за льоху. Повз самі двері пройшли шумливою юрбою. Бряжчали шпори. Жінка писнула і, мабуть, вирвалась од когось, бо засміялась дзвінко й хвилююче. На ґанку вже тупали ногами, ще сміх. Потім двері грюкнули — і все стихло.
Ніч. І десь іще далі, як-як чути, видно, аж на Подолі, двічі, як відгук:
— Бо-у... Бо-у...
XXX
Зінька знала все. Ще того ж дня, як заарештованих погнали в Щербанівку, увечері підслухала — Матюха жінку заспокоював:
— Цить, Лізо, все буде гаразд. Льонька — той чисто обработає. Цих тільки нажахає, а завтра й випустить. Тих двох у тюрму спровадить — без Давида вони не страшні. Ну, а Давидові... Далі, як за шелюги, не поведуть: “тікати буде”. Сю ніч ще ні, допит буде. Ну, а на ту ніч напевне. Цить, Лізо!
Того ж вечора й пішла од Матюхи.
Спала ніч... Хіба спала? У Мотузки в хаті й світла в той вечір не світили. Сидів старий і ще якісь чоловіки в темряві на лаві, похнюпившись, і говорили стиха й в'яло. Мати вже не тужила, сиділа

читати