Завантажити

під комином, упавши головою на руки, і тільки час од часу зводила голову й дивилась тупо перед собою великими од жаху та болю очима. Похита тихо головою: “Ой горе, горе!” І знов упаде на заломлені руки. Діти на полу й не шерхнуть. Біля матері Докійка притулилась маленьким тільцем до її колін. Христя біля припічка стояла похилена.
Коли Зінька зайшла в хату, ніхто, хоч поночі, а й не спитав, хто це. І мовчки Зінька в темряві підійшла до Христі й стала — журна. Потім головою до її голови притулилась і гірко удвох затужили.
Так минула й ніч. Не стелившись, полягали спати, але чи склепив хто очі на часинку? Може, діти. А всі дивились у темряву, чи, може, хто й закрив повіки, і слухали, як тихо дзвеніла жура в хаті, як хтось зітхне, а хтось у тиші хрупне заломленими руками.
...А вранці йшли в Щербанівку жінки до чоловіків. І Зінька пішла з ними.
Усі з клуночками маленькими; хлібину та білу сорочку й Христя несла. Не було тільки Марії з ними. Півнівська й забігала, либонь, та лежить хвора, і Лукія в неї — не встає Марія. Журились: “І таки ж можна жінці отаке — вернулась і помирилися, а на ранок забрали чоловіка”. Півнівська такнула була якось значливе. І довго йшли мовчки. Вже й шелюги пройшли. Аж у хуторах зайшли до колодязя напитись та вже там розбалакались із михайлівськими жінками. Потім і самі вже йшли — балакали.
У Щербанівку прибули — ще тільки базар почав розходитись. У райміліцію просто пішли, але рудий міліціонер і в двір не впустив — прогнав. Другий, чорнявий, саме гній викидав з конюшні,— хоч гукнув:
— Пізніш заходьте! Начальник іще спить! А рудий тоді:
— Все одно: свіданій нікоторих! Ще допиту не було.
Жінки пішли. І вгледіла якась — на руїнах біля водокачки люди ходили, гурт. Один щось оглядав і записував. Може, комісія якась.
По бур'яну підійшли вони ближче й стали несміливо. Все незнайомі люди. Двоє селян-таки, а то міські. В одного на кашкеті два молоточки, і з папкою він. На жінок не звертали уваги, а пильно обдивлялись водокачку і в якусь трубку на триніжку — на неї дивилися.
Перша Химка й ступила до них.
— Товаришу начальник! —звернулась вона до того, що з молоточками.
— До вас ми! — хором усі сказали й теж підступилися.
І заговорили всі одразу, то перебиваючи одна одну, то сплітаючи в благанні свої голоси, як у пісні хоровій тужливій.
Отой міський зняв пенсне і, витягши хустку, протирав скельця. Мружив очі на жінок. Потім надів пенсне і знов пильно дивився.
— Що ви хочете?
Знов хор. А чоловік огрядний, у синій суконній чумарці, в чорній шапці, сказав тоді міському:
— Це вчора піймали злодіїв, кооператив обібрали. Так, мабуть, до них оце.— До жінок повернувся: — Вам не сюди. Вам до начміліції треба, он у флігелі,— показав він рукою. Нічого чоловік, хороший. Ще й услід гукнув жінкам: — Та не туди ж ви.
Махнула тільки якась рукою, а Чумачиха оглянулася і сказала:
— Та ми вже були в нього,— не пускають.
У райвиконком зайшли. Товпились селяни на ґанку і в коридорі. Шкрябали перами писарі за столами, і друкарка вицокувала тонкими білими пальцями на старенькій розхлябаній машинці. Знати, стомилася, бо спустила руки з клавішів і закурила. Потім голосно другій, що сиділа за іншим столом, розповідати стала, як весело вчора було після вистави; до ранку майже гуляла в Льоні ціла компанія.
З жінок Зінька підійшла до неї й питала щось. Та невдоволено спинила мову й нервно хитнула головою на двері. На них і напис був: “Голова РВК”. Але зайти туди довго ні одна не наважувалась. Врешті пішли Зінька з півнівською молодицею. Голови не було, а секретар сказав, що він у комісії зараз по огляду будівель, і радив іти туди до нього, як діло важне. Але потім сам, вислухавши їх, теж руками розвів — нічого не поробиш, мовляв: справа це начміліції.
Жінки сумні й зовсім безнадійні вийшли в коридор. Чоловіки до них жартували: “Чи не делегація, бува, яка бабська звідки приїхала, що з клунками”. А якийсь догадався:
— Може, не делегація, а кооперація! —сказав із притиском на останньому слові.
Хто вгадав його натяк, а кому хтось сказав уже, а загомоніли всі одразу в коридорі про Обухівку. Без серця, із глумливим смішком: кооперація — це не коня з конюшні, не з комори хліб. Тоді наливаються кров'ю очі мужичі. А кооператив десь… все 'дно — не хтось обікрав, самі заправили проп'ють та розтягнуть. Хіба не один чорт! Хіба й отам...
— Либонь, і партійний один попався,— хтось у кутку не дуже голосно.
— Та не один, а всі, можна сказати, з отих розумних, балакунів. Кажуть, самосуд хотіли над ними селяни чинити, та голова й стріляв нібито, не дав.
— І дурний!
— Не можна! Відповідатиме: як же,— влада на те!
— Та повбивав би їх на місці! — аж скинув шапку один і змахнув руками.— Сьогодні кооператив, а завтра останню здохляку з конюшні виведе. А в тюрму що ж — як амністії щомісяця. А вбив — чорта з два!.. Так і оцих!
З порога Карпенчиха стара:
— Не знаєте нічого, то й не ляпали б

читати