Завантажити

ото Давид по дорозі, але Зінька цього вже не чула. З Гордієвого обличчя очі її впали туди, на руїну під садом. І як пішов уже — не зна. А тільки тоді вперше кинулась, як у канцелярії вогні зайнялись — рано сьогодні. І вперше тоді відчула невимовний жах.
Пройшла до гамазею найкрайнього й стала, як і в ту ніч. Але сьогодні їй усе в дворі тому якесь незвичайне, мов весь він налитий тривогою. І у вікнах чомусь так рано сьогодні світло, і пробіг хтось од конюшні мовчки, і грюкнули двері, не як учора грюкали. Дивилась на льох, що тьмяно обіч флігеля виступав у темряві, і іноді від утоми очей заливало темрявою льох. Дівчина одривалась тоді від стіни і, витягши шию, до болю напружувала зір, поки знов не вловить тьмяної плями. Він там. Не пропустить його — не тріпне й віями. Але що ж із ним? Чи хоч живий? Згадувалось (це як уже Гордій сказав), що й сама бачила, як учора ходили в льох. Тоді ж не знала — чого. І навіть сьогодні бачила — з цеберкою чогось ходив рудий. Може, одливати. А може, й нема вже?..
Витягла шию жадібно в ніч, і груди самі хватали повітря хвильно — хотіли крикнути, позвати. Дуже, на всю зоряну ніч, а він щоб тихо озвався: “Я!”. Але був глузд. Але ж і так хотілось хоч знати, що з ним, хоч одне слово стиха почути.
Не владна над собою, вона одірвалась од стіни й довго насторожено слухала.
Ніч. На селі ґвалтували собаки. На руїнах тиша. Зінька ступила крок у сухому бур'яні, ще прислухалась. А тоді, крадучись поза розваленими коморами, пройшла в сад. У саду листя шаруділо під ногами і так гостро запахло осінню, аж голова дівчині захмелілася. Згадалося — тоді ж отак у саду, як за телям бігала, а біля цегляного муру стояв у будьонівці. І не впізнали одне одного. Хтось свиснув стиха од гамазеїв, мов чайка кигикнула. Догадалась: Ілько її, мабуть, шукає. Але не вернулась. Поміж дерев у зарослі тихо, щоб же й прутик не хруснув, побрела вона аж на край саду до подвір'я. Льох — ось-ось, тільки ще трошки двором Бур'ян високий і жалива од саду. Дівчина спустилась на землю й порачкувала тихо й усе прислухаючись.
На ґанок хтось вийшов і постояв трохи, потім пішов за флігель кудись. Зінька ждала довго-довго, чи ж він вернеться. Ні, видно, так хтось приходив, а це пішов. Знов пригнулась до землі й полізла жаливою.
Стиха — тук, тук, тук — тричі в двері, оббиті бляхою, виткнувшись із бур'яну, і прислухалась. У льоху тихо. Ще — тук, тук, тук — ухом припала до дверей, дихання спинила й почула тепер: десь глибоко глухо застогнав хтось. Потім ближче — знати, тихо ліз по сходах, бо довго стогнав і наближався поволі, мов за стогоном кожним хіба на вершок. Врешті, біля самих дверей уже й тихо — Зінька не впізнала голосу — глухий і замогильний:
— Хто?
Припала Зінька обличчям до дверей.
— Я, Давидку! Живий ти! — радісно і з розпачем вирвалось у неї з грудей. Потім оглянулась, прислухалась і говорила:
— Провели тих, а тебе ні. Давиде, що вони з тобою надумали? Давиде, ти не бійсь! З-за дверей сказав:
— Сю ніч! Бо обмивали кров оце перед вечором. Зінька аж уся до дверей прилипла.
— Давидку, ми не дамо. Ми слідимо з хлопцями. Ми за вами йтимемо — і в шелюгах, аж поки день буде. О, хоч би щілиночка! — і мацала двері руками.— Хоч би я на тебе, мій любий, глянула! — І мацав хтось двері з льоху — чи, може, як руки зв'язані — не руками, а обличчям.
Ззаду хтось — хап! Кинулась Зінька, аж крикнула, ще й чула: у льоху Давид крикнув глухо й застогнав. А ззаду — під руки і, обхвативши попід грудьми, до болю хтось тиснув і хрипло:
— Ах ти ж, падлюко!
Дівчина билась, як пійманий птах. Зубами руки хотіла — та ніяк їй за свитою. Чула — одірвалась од ніг земля й так у руках поніс. Біля ґанку вкусила-таки — кинув, але руки не пустив, схватив з усієї сили й так поволік по сходах у темний коридор.
Як у канцелярію увів, із-за стола підвів обличчя начміліції, і Тягнирядно глянув із крісла з-під грубки — сидів із гвинтівкою в руках. З-за спини в дівчини, не випускаючи її, виткнувся рудий і сказав:
— Піймав біля льоху.
Вийшов із-за стола Сахновський і, підступившись до дівчини, довго дивився на неї. Сказав, не зводячи очей:
— Це ж Матюшина наймичка.
Тепер і рудий глянув — вона. Розповів, що біля льоху була, щось із Мотузкою перебалакувалась. Знати — його полюбовниця. Начміліції пильно ще глянув на бліде, змарніле, але таке ж гарне і в розпачі, і в скорботі дівоче обличчя, і тонкі ніздрі в нього тріпнули.
— Обшукай!
Рудий обмацував її, а повернувши пику до Тягнирядна, вищиривсь і моргнув тому. Сахновський уловив його рух і нахмурився.
— Кинь!
Наказав потім одвести її в арештантську й замкнути. А ключ щоб йому приніс. Та нехай не здумає дурниці — зараз хай і вернеться. За одну мить щоб тут був. Рудий незадоволено ворухнув бровами й повів Зіньку.
Ще чула, як із ґанку звів її,— у льоху гуркнуло в двері. Зінька крикнула щось і пручнулася з рук. Та не вирватись їй, бо руки, як залізні наручники, її руки здавили. Ще од гамазеїв чула

читати