Завантажити

випала”. На короля чирвового кинула баба Упирка: “Хвороба. Ну, а нічого, одужає. Казьонний дім, мовби тюрма, чи що, ранньою дорогою рипав. Якийсь обман”.
Марія жадібно, не зводячи очей, дивилася в сухе, поморщене обличчя столітньої баби, на її запалий беззубий рот — як вона, шамкаючи, випускала слова. І кожне слово, як птах, жінці об серце крилами черкало. Ще згадувалося мимоволі, як отоді колись Лукії, ще під війну германську, ворожила Упирка і вгадала ж, що вбито її чоловіка. І ще кому не ворожила — все вгадувала. От про коні — розповідають же, що вгадала: що одну — знайдуть у ярмарку на схід сонця, а тих, хоч шукають хай, хоч не шукають — на картах випало: пропали. Тому й жадібно ловила молодиця кожне слово, і кожне слово було таке віще й значне. І все — мов у душі побувала в Марії — вгадала.
Думала: тюрма? Може, з Давидом що-небудь зроблять. То блідла, то заливало лице кров'ю.
А на ранок Векла, дочка бабина, вдова, колишня красуня й “скусителька”, як казали про неї обухівські жінки, а тепер — самогонщиця, шепотіла молодиці:
— І дурна будеш, як з ним ти не зійдешся! Давид гарний же який і... од цього одразу дитина буде,— сміялася і говорила їй стиха сороміцькі слова, аж Марія почервоніла.— Я бачу! Мені ти повір!
І говорила ще — а! що там говорити. Житиме раз, і молодість — одна, не встигне оглянутись, як уже сивина в волоссі, як ось і в неї.
Ех, що, якби їй це, Веклі, таке щастя траплялося, як вона молодою була! Не подивилася б! Стоїть на дорозі — зійди! А ні — турнула б!
З хатини від апарата Хома, приймак Веклин — біженець, теж, знати, до карт прислухається.
— Од такого всього жди! Тюрма недурне випадає — на картах дурно не випаде. Ну .що ж —Марію тоді заміж оддамо за трефового. Ох і погуляємо ж!
...Була й на другий день Марія в баби Упирки. І вчора ввечері допізна. Коли-то Яків з Тягнирядном прийшли, а й ще ж сиділа. Як додому вернулась, Лукія вже спати лягла.
А сьогодні це пряла Марія, задумана й стривожена. І все їй чомусь рвалась нитка. З Лукією майже зовсім не балакали. Та пробувала, але сестра відповідала їй з неохотою й іноді невлад. Про вечір учорашній не розповідала зовсім.
Тільки все думала щось над гребенем та все кінця шукала в шпульці.
Надвечір Лукіїна дівка Ониська прийшла з крамниці — не було гасу на вечір, то ходила. Розповідала, що людей багацько в кооперативі. Казав Яків, що матерія подорожчає. Набирав їхній Филька й той другий, жонатий, на костюми собі найдорожчого. І Векла набрала собі й Нюрці. Був і Давид з Тихоном, з людьми там. Казав — брехня, не подорожчає. Та як зрізались були з Гнидою. І Тихін потім устряв, а Яків на нього: “Чия б гарчала, а вже б твоя мовчала. Під суд тебе треба — жінку он як свою побив! Поневіряється в чужій хаті. А ти, як той барон,— другу вже, мабуть, шукаєш. Безвинно побив жінку. Хай он і Давид скаже. Що якийсь дурень защепнув”,— казав, що просила ніби Марія і його, Якова, щоб звести з чоловіком. Та він радив позивати, а не миритися.
— А що ж Тихін? — аж затаїла подих Марія.
— Мовчав Тихін.
І згадалось чомусь ізнов Марії, вчора — вночі — збігав Яків кудись і приніс... І може ж отаке трапитись, мов навмисне: колись ще дівкою, саме як з Тихоном зустрілися, було в неї на кофточці святковій отаке — на сірому полі квіточки рожеві з зелененькими листочками...
Лукія перша по довгій мовчанці сказала:
— Та й правда — доки ж його? Треба скриню забрати, а тоді вже чи в суд, чи куди.
Марія старанно тягла нитку з мички. Вже сутеніло, в хаті. І сказала вона, не боячись, що на обличчя глянуть, а все ж чомусь схвильовано:
— То все дурниці! І що ми ото балакали з тобою, Лукіє... Тихона я не покину! Сьогодні піду!
Ті дві аж оторопіли. Але ні одна чомусь не знайшла нічого сказати. Тільки вже згодом Лукія задумано мовила:
— Воно й Тихін чоловік нічого. Прожила ж два роки. І на картах випало, що хоч і хворий, а видужає.
Тоді Марія встала з-за прядки й почала додому збиратись. Але пішла пізніш, як саме нікого в хаті не було: Лукія до корови пішла, а Ониська —по топливо.
Напнула сестрину Марія хустку велику картату, у сінях у кошелі взяла свій клуночок захований, невеличкий, під хустку й схвильована вийшла. І Лукії в загін забула гукнути, що йде вона. Але та сама вгледіла й спитала, куди вона.
—А йду ж! — і не оглянулась, і ні слова більш не сказала.
Пішла глухими вулицями низом поза левадами — щоб хоч люди не бачили та не сміялися: іде побита, некликана до чоловіка. Проти свого двору звернула з вулички й через леваду зійшла на свій город. Побачила — топилось у хаті. Аж спинилась була й не знала, що ж їй робити: це хтось із чужих є. Але, повагавшись, рушила несміливо до хати.
В хаті світилось, вже й видно в переднічне вікно — огонь у печі палахкотів. З людей нікого не видно, і голосів не чути. Сінешні двері стояли одчинені.
Марія нечутне, як тінь, попід стіною прокралася й шмигнула в сіни. А серце їй так закалатало, аж рукою груди стиснула і

читати