Завантажити

Може, вдалині десь, у давнині, зашелестіли жита пахучі, буйно-зелені в тривожні місячні ночі. І зараз на душі в нього так, як тоді,— і сумно, і радісно. Чує, як молода кров переливається... А в житі — вони. Брови в неї вже не суворі й не напружені, а трошки крайками спустилися, як стомлені крила. Дивиться в зоряне небо задумана, а Давид в її задумані очі...
Низько схилився на руку парубок.
Але от звів замарене обличчя. На Христю погляд упав ще замарений. Потім в очах мов щось розцвіло. Він усміхнувся до сестри радісний і весело:
— Ех, Христе! Не знаєш ти нічого!
...Вже спали всі в хаті, і Христя. А Давид ще довго сидів кінець стола і щось швидко натхненно писав.
XXIV
Устав Давид рано, як і завжди, хоч і за північ ліг. Але в Щербанівку їхати не довелося: віз трохи був несправний, і пшениці треба було довіяти, щоб у Щербанівку в заготконтору відвезти .та гроші, позичені на коня,— тридцять карбованців,— оддати Чумакові.
Цей день так і минув: біля воза до обіду провозилися, по обіді в клуні віяли зерно.
А вранці другого дня вже серед двору стояв викочений віз з-під повітки, і на нього мішки складали.
З хати вийшла мати й гукнула снідати.
Сиділи вже круг столика посеред хати, як раптом двері одчинилися і в хату увійшов Тихін, він був іще блідіший, як досі, і очі ще глибше позападали. Біля порога зняв шапку й не проходив далі. Вийняв з кишені якийсь аркуш і тоді вже підійшов і поклав на лаві. Довідався, що їде Давид у Щербанівку, та й заніс оце.
Старий Мотузка сказав:
— Сідай до нас снідати, Тихоне.
Тихін подякував. Але ж і Давид глянув на нього щиро, із співчуттям, і теж кликав. А Христя підвелась і з-під лави стілець витягла, поставила для нього, а з мисника ложку для нього взяла. Тоді Тихін мовчки поклав шапку на лаві і сів до столика.
Їли якийсь час усі мовчки, не знаходили, про що балакати. Старий Мотузка був похвалився, що коня він купив на ярмарку. Тихін байдуже спитав, за скільки та яких літ. Сказав старий Мотузка. Але потім уже не знав більш нічого казати, хоч усі думали про одне. І мати перша, що думала, спитала:
— Може, в тебе, Тихоне, немає дома хліба печеного? То дамо. А на завтра — хоч сама сходю, а хоч пошлю Христю та й учинимо.
Тихін сказав, що про хліб не знає він — чи є, чи нема Знову мати по паузі опитала:
— А не приходила?
— Ні,— сказав Тихін і поклав ложку,— не приходила, і сам ходив до неї, то не показалась і на очі. І скриня ж іще тут.
Він говорив стиха й важко, мов не слова, а каміння вивертав.
— Хто його знає. Як скрині не бере, може, ще й одумається!
Тихін похмурий і задуманий мовив тихо, наче сам собі:
— Е, вже ні! Не одумається! До Упирки вчащає, усе виворожує щось. А там невдовзі злигається з кимсь...
Давид аж звів голову й ложку поклав. Цікаво йому, що то за Упирка в них.
— Баба собі така, ніяк її трясця не вхопить,— знехотя сказав батько,— знахурка. Вже не одну дівку та молодицю спортила. А було, що на той світ заганяла. Живе в дочки, удови Векли, на тім кутку села. Самогонщиця Векла, Хома-біженець у неї за апаратчика, не то приймак, не то наймит. Та й живуть так: самогон та ворожіння. Морочать народ!
— Не кажи так, старий. То баба знающа,—сказала мати,— хіба як і ми пішли до неї з Мокриною за коні тоді, хіба не вгадала? “І не шукайте, сказала, не знайдете коней”. А вкрали — випало на картах — проїжджі якісь, начеб цигани. Випав і недалекий один, хто видавав їм. “І повели на схід сонця, туди й шукайте”,— сказала.
Батько аж плюнув роздратовано й підвівся від столу.
— От іще дурна така, а й стара вже. “На схід сонця”,— перекривив він жінку.— А найшли де Гордієвого коня? На схід сонця? Як у Яреськах, це ж зовсім у другий бік. Та ти й те знай ще, що в неї й притон отих самих конокрадів. Хома ж перший. А Кушніренко, як був, і днював, і ночував там. І ці, наші, туди вчащають. Ти от що,— звернувся він до Тихона,— як до Упирки вже вчащає, а тобі й на очі не показується, плюнь та й з голови викинь. Не варта вона, щоб за неї й думати. Та й... дітей же у вас немає.
Тихін похилився головою.
— Я вже все передумав! Не думаю вже! А надворі, як Давид виїздив за ворота, йшов задуманий поруч із ним, держачись за ручицю, казав:
— Справляйся ж там та вертайся, Давиде, будем до діла братися. То ще берігся, було задля кого, чи хоч думав, що було. А тепер — уб'ють, туди й дорога. А правди ми таки повинні добитися! Хоч не собі, може, то людям!
Давид бадьорив:
— Ніде й ми не подінемось, з людьми будемо! Бувай здоров!
...І ще в степу за селом все думав про Тихона, і скніло серце за нього. Потім поволі — день же такий ясний та сонячний, і повітря морозне терпкувате — проясніло і в думках. Веселіш уже думав про Тихона: “А, що там над собою крякати!” Торкнув гніду веселенько віжками — підтюпачили. Дивився на зелені лани, на сиву вдалині смугу лісу поза Пслом, і спогади налинули... Завів тихо пісню давню, колишню партизанську.
А вертався

читати