Завантажити

поснувався,— аж примружив парубок, а потім сплюнув і глянув знов просто в очі дядькові й головою тихо хитнув. Та хоч і тихо, але Охтиз бачив.
— Чого ти так, Давиде? — затягся і чвиркнув крізь зуби.
— Киньмо, дядьку Охтизе, про це. Знадвору знов голос Гордіїв:
— Через тин живу ж од них, знаю ще хлопцем і партизаном. І тоді ще хоч молодий був, а убіждьонний, і от нема та й нема — в Червоній Армії, а чую ж — у листах пише, що партійний уже. Самі батьки не признавалися, мабуть, з півроку, ховалися. Та вже від дівчини довідався. Питаю старого тоді. Правда, каже, спортили сина. І я подумав: да, правда. А це якось виходю вранці з хати — на току в два ціпи молотять. Один у шинелі — Давид! Уночі прийшов, а чуть світ — за ціп та на тік мерщій. Оце я розумію. І хоч комуніст, а в старій шинелі, а гімнастьорку суконну продав та купив чоботи братові — в школу тепер ходить.
Тоді хтось із юрби:
— Як по твоїх, Гордію, розказах, так і зовсім він не партійний, виходе.
— Книжечка є. Написано в ній, що член Комуністичної партії. Іще всякі книги є партійні: “Земельний кодекс” і інші про радянську владу. Находили про переділ в “Земельному кодексі” — гарно сказано: треба організувати земельні громади й скласти приговор, тоді вишлють землеміра і зробить він нарізку, як там. кожна громада собі встановить.
— Коли ще та весна була, написали ж заяву, а вона як крізь землю пішла.
— Ні, не пішла: дід Явтух, що у волості, вчора ще,— всміхнувся, знати по голосу,— дає закурювати: мій тютюн, його бомажка, дивлюсь — аж воно наша заява.
— Бреши!
— Ну от, треба мені! І саме — де підписи. І мою, й твою, Гордію, хвамилію та скурив, як є,—на дим. А ти оце хоч сплюнь за мене й викинь із голови. Що ти хотів...
— Ну, а в людей же як? Хіба не однакова власть? От і Недригайлівка, що тільки іншого району.
— Та хоч і іншого. Е, що там...— кинув хтось.
Тоді по паузі — голос незнайомий чийсь, може, кого з недригайлівців:
— Чого? В нас без усякої тяганини нарізку вихлопотали. Уже й землеміри приїхали, плани складають. А це на весну нарізатимуть.
— А як воно у вас? Одруби?
— Ні, всяк є,— чути, прикурює саме. Давид підвівся з мішків і вийшов надвір, де в сутінях, на мішках, темні плями постатей і вогники цигарок поблискують. Той закурив, затягся — вуса, борода на мить зачервонілися.
— Одруби,— ясно, що кожному в печінки в'їлися смужечки та латочки, по всій обчеській землі розкидані. Є і в мене в першого — аж у семи шматках шість десятин. вів чвертку завбільшки за п'ять верст. Не стільки роботи на ній, як часу на дорогу згаєш. Та й в інших так. Ну, й за одруби, звісно, стояли, за чорний переділ. Ну, взяти ж і те — усіх же не вблаготвориш. Бо це ж не сувій ситцю з полиці дістав: — на скільки душ? — Маєш собі! Земля — не ситець. А ще як у нас —чого тільки й немає: і солонці, і піски, і болота — десятин на двісті. Як ти її будеш? Кому яку? І знов же: та під селом, а та — за десять верст або й далі.
— Така ж історія і в нас із землею.
— На поля ми побили, на чотири поля. А де далі земля — на виселок вийде частина.
Заворушились постаті, огники частіш заблискали, заговорили всі одразу:
— Бач, у людей! Не одна власть хіба?
— Бо то люди, а ми — вівці,— Тихін Кожушини сказав і закашлявся. А чоловіки хором:
— Кажеш, землеміри вже наїхали?
— Да, плани вже складають.
— Диво! А в нас...— хтось лайнувся зло і сплюнув. З-за спини Давид тоді перехилився в коло і стиха, а мов череслом цілину відбатував:
— А в нас — учора був я в районі та у земвідділ заходив — нашого приговора й у вічі там не бачили. Ні у входящих, ні в ісходящих. Ви розумієте, що це?
Тиша. Чмих-чмих — паровий млин артільний як сміхом не присне з селян обдурених. А від комор біля ваги — уже й світло горіло. Гнида: “Ну, далі, хто там?” В юрбі хтось стиха нарешті озвався:
— Та як же це? Вже ж і фунти збирали, по десять із десятини.
— Ті фунти вже тепер — не фунти: “загрілися ж” у коморі, ну, що ж із ними робити? Пропаде хліб! Добре, що саме артілі вальців схотілося. А Гнида двох синів одстроїв, а третьому ж як? Хіба хати не треба? Може ж, ожениться коли. А в Книша дочка в Харкові вчиться,— фунтів же треба. Ну, про голову й мови нема.— Ззаду, в спину хтось — штовх. Оглянувся Давид— аж то Тихін... Ти легше, Давиде, мовляв.
— А хіба що? Кажу ж: і мови нема про Матюху. Бо бричка нова на ресорах, як він їде нею, сама на все село торохтить про фунти громадські, а грамофон романси про ті фунти щовечора виспівує. Що там іще говорити? До діда призвели хлопці. Стала справа лише за... землеустроєм.
І відхилився, сів на мішку, з Тихоном закурює. А натовп — мов загадку яку загадав їм: голови низько й ні слова, у думках. Гордій перший нарешті звів голову й аж тріпнув нею — віри не йме:
— Як-таки це могло б статися, що нема приговора. Підписували ж і уповноважених обирали, і фунти... Нема мови за них, правда, з ними щось за комерція вийшла. Але то ж у позику, либонь,

читати