Завантажити

мовби отут десь, близько, літає на городах.
Осінь. І така тиха, така ласкава. Але хіба не знати твою печаль? І кожної хвилі хіба не ждати, як несила вже буде тобі,— упадеш головою на руки заломлені, а коси сиві на землю впустиш дощами, туманами? Тому й дні сонячні як золото на вагу. Гупали ціпи по дворах найбідніших, гуркотіли віялки й терниці так весело по дворах — трр-ах... так-так... трр-ах... так-так...
...Сиплеться костриця на землю під ноги. Під терницями її вже цілі купи. А ще ж біля повітки ген цілі купи й плосконі, й льону — дбайлива Матюшиха. Та що ж— робити є кому: дві битки й терниця трахкотять од ранку до ночі, ні на хвильку не вгавають. І костриці, костриці тії!
— І-і, чортові буржуї!
Трр-ах... так-так... трр-ах... так-так... Витіпала жменю Ониська, потім гарненько повісмо нею зв'язала та аж головою похитала — із усміхом, і з досадою:
— То-то, прядива отакого! Ну, що вона в трясці з ним та й робитиме?
— О, пожурись,—баба Середиха від битки обізвалася,— попрядуть люди, погнити не дадуть. Та й викине на весну полотенця шматків чималенько. А Зінька ось, здорова хай буде, та вибілить його гарненько.
У Зіньки лиш брови ворухнулись. А по паузі одхилилась од тернищ й сказала:
— Про Зіньку — не білене буде. Мені тут хоч би цього строку як-небудь добути.
Трр-ах... так-так...
Від великодня служить у них, а так наче давно вже. Що вже намучилась, і цур їм. У роботі завжди, сама ж усе бо він десь або по ділах, або гуляє, а вона ж — пані, ні за холодну воду. А ще не так робота, як життя клопітне: немає ні неділі, ні щоб ніч поспала спокійно. Ото як п'ють удома, то самовар опівночі став їм, то десь за самогоном біжи. Дарма, що їй треба, як-от влітку, удосвіта на поле бігти. Та ще ж кумпанія,— аж чадно від них. Як повпиваються та як розбалакаються, страшно робиться. І це при начальстві ж: наш, Гнида, а це ще став із волості начальник міліції вчащати.
Трр-ах... так-так... І стихла терниця. А очі дівчина в кострицю впустила й мовила задумано:
— Вже й кидала через нього.
Мовчали ті жінки, лиш терниці трахкотіли та за повіткою, за городами, млин захекано чмихав. І звела раптом Ониська голову до дівчини:
— Дурна ти, Зінько: покинула була — ну й не йшла б уже. Чи ти не знаєш, який він є? Лук'янівська Одарка хіба не через нього повісилась? — І пошепки додала: — Він же заражений.
— А мені що?
— Та так... І Одарка — не з любові. А впала в око, то й став чіплятися. А якось зустрів у лузі, за селом, на безлюдді...
Зінька звела голову і брови низько над очима, сказала крізь зуби:
— Ну, то — дурне! Що він начальник та з наганом, бреше — стріляти не буде. А я не подивлюсь,— що тільки під руками буде, так йому в голову й дам. То вже звиняє нехай! Що б уже потім не було...
На обличчі вродливім очі в задумі, а губи міцно. Потім тіпати почала й ще сказала задумливо:
— Через оте ж була і покинула, втекла од напасті. Ну, коли ж і дома: мати плачуть, і батько журяться — мовляв, з економії прожене, як не добути строку. Три дні була дома. Ніяк уже не думала. А потім...— і по паузі задумано: — Як стало ж на хуторі сумно! Що не роблю, а вся думками сюди, на село, так і лину.
— Ото!
Зінька глянула скоса на Ониську й почервоніла. Нагнулась до терниці й тіпала старанно та лаяла себе:
“І дурна, дурна отака! І що воно за серце отаке дурне: яких подруг знайшла — Ониську та бабу Середиху”. Аж усміхнулась, а ще обличчя — рожеве.
Притихла й тіпала, мовчазна.
Ониська завела пісні сумної тихим голосом. І Зінька їй вслід без слів, без голосу, а всім тілом співала молодим. Очі замарені — забула, що тіпає плоскінь у чужій повітці, не бачить костриці очима затуманеними. Чує — шелестить під ногами, так це ж—сухий бур'ян.
...Бреде ним, а ось і теля видно, пробігло — і, капосне! — зірвалась із прутом за ним, побігла в двір. А біля муру—ой, як не налетіла: стояв у шинелі, в будьонівці... І не пізнали одне одного.
Уже в хаті потім згодом хвалилась матері:
— Якийсь червоноармієць ходив у дворі.
А мати з тривогою:
— Може, що думають з економією зробити.
Пауза. А потім рушила-загуркотіла прядка одна. І згодом материна. В сутіні, на лаві, за гребенями, з мичок, які думи обидві тягли нитками довгими, безконечними й на шпульку навивали?
Прийшли з кузні батько з Серьожею. Мив руки старий біля помийниці, а мати прядку за колесо рукою спинила:
— Ти чув, старий? Он хтось приходив, якийсь червоноармієць у двір. Чи не Матюшине, бува, це діло?
— Та то ж Давид Мотузка йшов додому з станції. Зіньчина прядка — мов шнури на ній спали. Тихо в хаті й сутіні—хто бачив, що тремтіли руки в дівчини,—одна на гребені, одна на прядці?
...А потім — як же стало на хуторі сумно. Що не робить, а вся думками на село так і лине. День, два, а на третій рано збиратися стала. Мати:
— Куди ти, дитино?
— А піду ж до Матюхи строку добувати,— і зашарілася. А згодом сміялася матері: — Ви ж боїтесь, що вижене

читати