Завантажити

дугами, селян — усе в дві фарби: місячно, мла. І на землі тіні різко покладені, немов залиті тушшю. Дужче запахло кінським гноєм. І голоси в морозному пругкому повітрі соковиті:
— Іване!
— Га?
— Та рушай! Що ти там огинаєшся?!
— Та шину ось ув'язую.
— І, макуха отака! Відколи стояли — ніколи було?! Ну, закурили поки що. Тим часом Іван отосою від чийогось воза (поночі ж!) ув'язував колесо.
— Готово, хлопці!
Розійшлись до возів, рушили і валкою довгою на дорогу пісками важкими виїхали. Загуркотіли гулко мостом. А за мостом у ліс — весело цокотіли по добрій дорозі залізні ходи.
Давид пішов услід за ними до річки. А як став на мосту, з лісу так запахло листом, дубовим, жовтавим. І збудились спогади давні-давні, як уві сні.
Осінній ліс, і їх багато було в ярах, простуджених і хворих, круг огнищ... Пахло листом жовтавим...
Ні. Сьогодні він не хоче спогадів. Трохи болить голова.
У лісі далеко десь цокотіли колеса.
Перехилившись через поручні над водою, Давид виплював цигарку з огнем — блись, і погасла внизу.
І згадався Матюха одразу, там, на піску, як стояли удвох: “Мені тебе, що оцю цигарку”. Він кинув і ногою роздушив її. “Гляди мені, я контрреволюції не потерплю. Ти в мене й не писнеш!” Давид тоді йому: “Ну, ти, Матюхо, це кинь: я тобі не Тихін, що ось другий місяць печінки, тобою одбиті, кров'ю вихаркує. А щодо контрреволюції, то ми ще з тобою про це побалакаємо”. І зразу ж пішов геть од нього.
Давид звів голову, а просто в обличчя червоний місяць сміється і око хитро так мружить, немов хоче сказати: “А, покинь ти Матюху. Ну, падло, ну, завтра на сході в роботу його візьмеш. А зараз — тсс...” І сам прислухався, а на червоній круглій пиці така блаженна усмішка розлилась: дівчата співали на селі. Та як же, вражі дочки, співають! Аж замовкли собаки на селі, аж на леваді тіні встали, брались за руки й ходили поміж деревами, в місячному сяйві замарені. А ген на кручі, наді Пслом, де човен прив'язаний, прийшла, заломила руки й схилилась над водою, аж коси розплетені у воду впустила.
Давидові серце отак тільки — тук. Похмурився він. Знов — за Матюху. Та він якийсь вертлявий став, все виприсне з думки в Давида. Тільки оце притягне до себе, а він — шмиг, і знову на мосту сам стоїть Давид, а десь співають дівчата. Та такі ж молоді, рум'яні на морозі. Вервечкою йдуть по вулиці, груди глибоко дихають, і з грудей — пісня. Хіба з грудей? Все тіло співає молоде.
Ще хмурився. І згадалося — чого це? — рукою груди здавив і кашляв довго і з болем. І це — Тихін. Що він у лісі тоді, був за вола здоровіший. Та й хлопцями з ним, як ще в економії в строку були — босий на морозі, у дранті і — хоч би що... Грудину ту виставив, а в лікарню, каже, якби ж повіз кожного разу масла та яєць. Мабуть, це й дома...
...Зайшов у хату, мовчки повісив шапку, на ключці, скинув сірячину й сів мовчки на лаві. А до жінки згодом:
— Поїдеш до млина, Маріє,— і закашлявся довго, і тиснув груди.— Так щось мені погано! А там Давид змеле.
В Марії тільки ніздрі тонкі ворухнулись. З жердки хустку діставала, вигнулась Станом струнким і, запинаючись, до чоловіка:
—Ти б хоч кожух таки був надів,— а сама свитку накинула й не застебнулася,— Хомут у сінях?
— Та ось я піду.
— Я й сама! — і тільки фалдами метельнула по хаті.
У, чорт! — погано якось Давидові. І тоді, як був уперше в них по приїзді, якось увечері теж було отак.
Були так тепло стрілися з давнім товаришем. Були ще сусіди. Цілий той вечір довгий говорили. Марія і ще дядькова Гордієва невістка (прийшла на попряхи) пряли на лаві, а круг стола чоловіки — газету Давид читав. Потім заговорили про життя в Туркестані, про подорож і як де живуть, що бачив він. Говорили й про життя обухівське. Прядки гуркотіли, а жінки насторожені — теж слухають. І ось — щось саме про життя ген туди літ за двадцять забалакали: “Що-таки воно буде? Як-таки воно хоч діти наші житимуть? (Ми то вже видно, мовляв, як!)” Давид розійшовся: комуни, трактори, життя якесь казкове. Очі в дядьків мов дитячі, слухають, не одірвуться, так складно “бреше”. І коли стих, над прядкою Марія сиділа, схилившись, потім голову звела й так, у жарт:
— Тихоне, оце Давид таке розказав за життя, за дітей, що... як ти собі не хоти, а щоб...— і не доказала, бо почервоніла, і над очима брови чорні стріпнулись. І очі на Давида — стрілися очима. Чоловіки сміялись, жартували, і Тихін теж.
— То ще треба розслідування зробити: хто винен із нас? Марія встала з-за прядки, напилась і до столу кухоль принесла — поставила. Потім через стіл станом гнучким до чоловіка перегнулась і чуб йому з жартом розтріпала рукою на очі. Тоді на Давида очима — блись, чорними.
Дрібниця це, а так якось погано і тоді було, і зараз Давидові.
Витяг кисет, став закурювати. Місяць дивився, а вже не сміявся. Наді Пслом, у місячнім сяйві, на кручі, де човен прив'язаний, ніхто вже не стояв із заломленими руками — сама верба розпатлана схилилась над водою. На

читати