Завантажити

напастувати будеш? А ходіть-но сюди, хлопці, бо дужий бестія, що не дам ради.
Прибігли чабани з кошари і одоліли. Це був Срулько. Маруся, пізнавши його, плюнула йому спересердя в лице та побігла з плачем у хату.
Чабани заволокли Срулька на обору і тут його зв'язали. Розуміється, що стусанів ніхто не жалував, коли було за що.
- Хай пан сотник розсудить, що йому за це має бути. Тобі, поганче, нашої панночки захочується?
Над'їхали козаки з поля з снопами. Приїхав і сотник з Петром. Всі стали розповідати один перед другим, що сталося, що годі було розібрати.
Сотник узяв себе за голову:
- Та говори один, а не всі нараз, мов сороки на плоті, - бо нічого не розумію.
Як вислухав старого Ониська, каже:
- Я ще розпитаю Марусю, так судити не можна.
Застав у хаті заплакану Марусю. Вона дрижала з переляку і досади на таке зухвальство попихача і плакала. Мати з дівчатами заходились коло неї. Стара Варвара передерла її сорочку, відлила вугіль і змивала їй лице.
- Що тут сталося? - питає сотник.
- Я давно казала, щоб того рудого жидиська прогнати. Налякав, мені дитину.
- Що він їй зробив?
- Як що? Хіба того мало! Піймав дівчину нечайно і став її цілувати своїм мерзенним писком.
Сотник вийшов з хати сердитий і прикликав з порога свого осавула.
- Гей, Панасе, ходи сюди!
Тим часом козаки обступили зв'язаного Сруля. Один каже:
- Краще тобі було, небоже, повіситись. Ти побачиш, як солодко тобі буде від цих поцілунків. Вицілує тебе пан сотник, аж тобі голова облізе.
- Я би його за це на палю. Так сотникові віддячується за те, що його ще малим щенюком біля себе примістив. От дивіть! Йому нашої панночки забаглось.
А сотник говорив до Панаса:
- Замкнути Сруля до льоху, а завтра добре вибатожити і прогнати в степ. А коли б поважився вернути, так повисне на сухій гілляці.
Панас повторив козакам сотників приказ.
- Та що ми, братці, до завтра будемо відкладати! От краще ми виб'ємо здорово зараз, буде й йому легше спатися. А завтра - то і в степ проженемо.
- Пан сотник казав завтра, - говорив Панас.
- Йди собі з богом, Панасе, вечеряти. Пан сотник казав вибатожити, та й годі, а чи нині, чи завтра, то все одно.
Панас пішов вечеряти. Тоді козаки затягли Срулька в стодолу, заткали рота шматою, щоб не кричав і били, били так, як козаки вміють бити. Жид млів з болю, його відливали водою і били ще.
Панас не втерпів і прибіг сюди:
- Ви чули, що пан сотник приказав вибатожити завтра рано.
- Заспокойся, Панасе, ми ще виб'ємо і завтра, як через ніч відпочине.
Тепер затягли Срулька до льоху, і замкнули, та пішли вечеряти.
Але над ранок по Срулькові і сліду не було. Він якимсь способом розв'язався, видер руками в льоху діру і пропав.
Старий Онисько каже до сотника:
- Зле воно сталося. Його треба було звечора повісити. Він нам ще якої біди накоїть. То завзята бестія, перед ним не встережемося, бо його наші собаки знають.
- Годі нам одного свинопаса лякатись. Він же добре чув, якби в селі показався, то його шибениця не мине.
Але Срулько більше не показувався і згодом про цю пригоду забуто.
 
V
 
Була вже пізня осінь. Робота в полі давно покінчена. Тепер молотили хліб на токах.
Одного дня приїхало у Чепелів хутір кільканадцять запорожців, а між ними обидва Жмайли. Марко випередив усіх і почвалував до хутора, як лиш йому показали, де він лежить.
Перше його слово було за Петра. Марко горів з нетерплячки, чи живий його побратим. Петро вибіг миттю з хати, бо Марка пізнав по голосу. Марко зрадів, побачивши його живим та здоровим. Обнялись кріпко та нічого не було чути, лише: "Брате мій, побратиме, любий, єдиний".
Маруся вийшла з хати теж. Вона дуже зацікавилась, з ким Петро так сердечно вітається.
- Дивись, Марку, це моя люба дівчина, моя Маруся єдина.
Марко зняв шапку і став вітатись. Він так задивився на дівчину, що забув язика в роті і не знав, що казати.
- Здоровий був, козаче, - говорила Маруся кланяючись, - вітай у нас, та будь милим гостем.
- Здорова будь, панночко, та спасибі за щирий привіт.
За хвилю причвалувала решта гостей, аж земля задудоніла. Сотник вийшов на поріг і вітав гостей, просячи в хату. Сотникові козаки забрали від гостей коні і повели в стайню. Гості пішли гуртом у хату. Тут привітала їх сотничиха і зараз поставила на столі пляшку та що бог дав. Сотник був добре знайомий з усіма, а особливо з старим Жмайлом. Гості позасідали в світлиці, а Чепіль ходив поміж них з пляшкою і чаркою та частував чергою. Зачалася весела дружня гутірка. Запорожці були голодні і змітали все, що сотничиха з дівчатами на стіл ставляли, не даючи себе дуже просити. А Марко Жмайло і за їжу забув, так дуже Петром утішився. А від Марусі то й очей не зводив.
- Чи ти, Петре, може, вже і одружився?
- Куди пак? Ще ні сватання, ні заручин не було. Ми лише так між собою вмовились, а батьки про те добре знають і з тим согласні.
- Гм. а ми тобі це трохи припинимо.
- А це

читати