Завантажити

цього буде мені досить.
- Моя дівчино люба! Солодко мені з тобою розмовляти, та тобі вертатися пора, ти задалеко у степ поїхала, та від хутора відстала. Дивись, мої товариші вже далеко, далі то з очей їх втрачу, а сам я дороги не знаю.
Маруся під'їхала до Петрового коня і обняла його за шию. Він обняв її, мов перце, і посадив наперед себе на сідло. Маруся забула про божий світ і випустила поводи з руки. Її коник відбіг і став по степу гуляти.
- Він втече, а ти хіба пішки до хутора йтимеш, - говорив стурбовано Петро, - ще тобі яка пригода трапиться.
Маруся обняла його кріпко, поцілувала і з коня зсунулася на землю.
- Ось зараз побачиш, що не піду пішки. Вона свиснула в пальці, її буланий, що гуляв з піднесеним вгору хвостом і наїженою гривою, на той свист став, заіржав весело і прибіг до Марусі, мов пес до свого пана.
Маруся попестила його, погладила, дала кусок медівника. Відтак скочила на сідло, поправилась і каже:
- Я Чепелева донька, пригоди не боюсь. Ось бачиш? - Вона витягла з кишені малий гарний пістоль. - Бачиш, Петре, це дерево? Пам'ятай, що воно було свідком нашого прощання.
На цьому місці стояла самітна груша. З тим словом вона завернула коня і погнала вихором до хутора. Проїхала шмат дороги, як їй назустріч над'їхав старий Онисько:
- Е, Марусечко, моя, коли хоч трохи ти любиш старого Ониська, так ощади мені турботи і не заганяйся далеко у степ. Мені ніколи з ума не сходить той рудий диявол Срулько. Моя душа прочуває, що він десь тут недалеко крутиться і на тебе чатує.
- А я про нього давно забула. Де ж би він посмів. Він добре знає, що у батенька жартів нема, а наші козаки, коли б його зловили, так непримінно повісили б.
- Стереженого Бог береже. - Вони вертали тепер разом.
Петро дивився довго за Марусею. Він стояв все ще під старою розлогою грушею:
- Чудо-дівчина. Щасливо спрямував Господь мої кроки у цю блаженну сторону. Хай буде його ім'я благословенне.
Петро потиснув коня і погнав за своїми.
На нього ждав Марко:
- Знаєш, Петре, як воно добре сталося, що тоді Жук не пустив мене з тобою у Чепелів хутір.
- А це чому?
- Ця твоя Маруся причарувала би мене, а тоді ми з побратимів стали би до себе найзавзятішими ворогами.
- І ти би таке зробив?
- Задля такої дівчини то можна душу запропастити, не то побратимство. Я так хотів чимшвидше з хутора поїхати.
- Говориш як дітвак, стидайся!
- Серця не навчити.
- Та що ти - такі нісенітниці верзеш? Тобі хіба заздро, що крім тебе, мене хтось полюбив?
- Як ти, Петре, одружишся, то я не буду часто у тебе гостювати, я боюся.
- Знаєш, що я тобі пораджу? Ти пошукай собі яку гарну дівчину теж, влюбися, та й спокій буде. На нашій Україні гарних дівчат - мов макового цвіту.
- А ти хіба не знаєш тої поговірки, як батько синові радив женитися, та що син йому відповів?
- Не знаю, а може, не пам'ятаю.
- Отож слухай, як син батькові відповів: "Не штука, що тато з мамою оженився, а я з ким оженюсь?"
- Годі, казка чи приказка гарна, та ми говорім про що друге. Чи ти справді не знаєш, за чим мене кошовий у Київ посилає?
- Ніхто, ні я, ні дядько Жмайло, ні отаман Жук цього не знає. Ти маєш поїхати у Печерську лавру, а там тобі вже все скажуть. Може, і кошовий цього не знає.
До нього під'їхав старий Жмайло:
- Ей-бо ти, Петре, вибирати знаєш! Таку вибрав кралю, що кращої, либонь, на всій Україні немає. Я хоч і старий, а не можу з неї очей звести.
Обидва стали сміятися, а старий каже:
- Коли б мені так яких сорок літ з моїх плечей зняти, то далебі, я би тобі її відбив.
- Не говоріть такого, стрию, - каже Марко, - бо далебі Петро з вами на шаблі піде. Він страх заздрісний за свою кралю, от трохи що побратимства задля неї не зірвали.
- Марку! Та чого ти таке говориш? Чого ви до мене та й до моєї дівчини присікалися? От земляки! Господи!.
Марко став сміятися, а старий каже:
- Не бери собі цього, козаче, так дуже до серця. Не повадить тебе трішечки подратувати, а цього ти бачиш, що вибрав дружину, як не можна кращої. Боже тобі благослови!
 
VI
 
Як Сагайдачний приїхав на Січ, пішов зараз до кошового.
- Здоров, товаришу. Слава Богу, що ти вже подужав.
- Подужав, батьку, та до шаблі ще я, либонь, не набрав сили.
- У сотника Чепеля, бачиться, дочка є.
Петро мимоволі почервонів, а кошовий, сміючись, каже:
- Еге! Вже я знаю, чого ти так довгенько нездужав. Варто було хворіти тому, коло кого така пістунка заходилась. Що ж, може, вже й одружився? А чому на весілля не запросив? Боже тобі благослови!
- Ще не одружився, а лише що по заручинах.
- Так значиться, що ще на весіллі погуляємо.
- Я смію вже тепер просити вашу милість за старосту.
- Гаразд! А тепер поговоримо про інше діло. Отож, мій козаче, тобі негайно у Київ їхати треба. Підеш прямо до отця архімандрита Києво-Печерської лаври
Єлисея Плетенецького. Він тебе до себе взиває і листа мені написав. Чи ти його знаєш?
- Ні,

читати