Завантажити

обидили, мої голуби. Тішуся, що я вас в людей вивів, хоч жаль мені з вами розставатися. Служіть так вірно матері Січі на Україні, як мені служили, а бог вас буде благословити. Я вас благословлю, нехай вас рятує свята Покрова від усякої пригоди.
Петро поцілував сотника в руку, а сотник його обняв і перехрестив. Те саме зробив і з Марком.
Петро приступив ще і до старого Касяна. Старий втирав сльози, обняв і голубив Петра, мов рідного сина.
- Боже вас провадь. Во ім'я отця і сина, і святого духа, амінь!
Петро був зворушений. Скочив на коня й став напереді. За плечима в нього були, крім рушниці, ще й сагайдак зі стрілами та сріблом кований лук, подарунок князя. Задудоніли на мості й рушили в село мовчки. Вали редути заповнилися народом, який вигукував і вимахував шапками.
А на селі згуртувалися всі на майдані коло церкви. Не було дитини, яка б сиділа в хаті. Багато людей повилазило на стріхи, щоби ліпше видіти.
Перед церквою стояв піп у ризах, повиносили й хоругви. Петро став перед церквою з своєю четою в порядку.
Піп відчитав молитву й кропив козаків свяченою водою. Між народом почувся плач. Відтак ходив поміж ряди козацькі й давав цілувати хрест.
Петро знову став насередині, перехрестився тричі і рушив. Народ супроводжував їх благословенням. Жіноцтво плакало. Залунала пісня і покотилась широкою луною по степу…
Засвистали козаченьки
В похід з полуночі –
Заплакала Марусенька
Свої карі очі...
У хаті вдови Прокопихи стояла на порозі її дочка Настя. Вона затиснула бліді уста і дивилася на від'їжджаючих козаків, мов сонна.
Коли чета виїздила з воріт села, вона заломила руки і влетіла у хату:
- Мамо, моя мамо, нема вже його, що мені робити?
- Бог з тобою, моє серденько, за ким ти так побиваєшся?
- Мамо, чи є хто такий інший між усім козацтвом, як цей Петро? Боже мій, боже! Чого я його так полюбила?
Вона плакала, ломлючи руки.
- А хіба ж він тебе любить так?
- Не знаю я того, мамо, він мені того ніколи не говорив, не знаю, чи дивився на мене...
- Дурна дівчино, чого ж ти за ним побиваєшся? От, викинь дур з голови...
- Ні, мамо, не можу я його з серця викинути. Який він гарний, який бравий козак. Я би за ним на край світу пішла, якби лише словечко сказав... Не жити мені без нього...
Настя, мов божевільна, вибігла прожогом з хати і пропала.
А далеко із степу лунала ще козацька пісня...
Під різдво виловили рибалки молоде Настине тіло з-під льодової кори Синюхи.
Козацька чета щораз віддалялася від редути. На полудне погодували коней, перекусили і йшли далі. Петро їхав із Марком та січовим товаришем Пугачем напереді. Всі були веселі. Марко каже:
- Петре, тямиш нашу втечу з Острога? Ми як нетлі на огонь летіли, чудом божим спаслися.
- Ми були ще діти. Тепер зробили б інакше. Ось хоч би те: чого ми не перезимували в діда Ониська? Були би ми лиху годину переждали.
- Але нічого нам не сталося, ми пережили прикру годину, досвіду набралися і на людей вийшли.
- Як біду перебудеш, то краще живеться, чим не зазнавши її, - каже Пугач, - не одну я біду перебув, і з тим мені добре жити на світі.
- А яку ви, батьку, найтяжчу біду перебули?
- Та остання, над Солоницею, була найтяжча. Те, що я там перейшов, то морозом проймає, а що я лише чудом врятувався, то хіба богу подякувати.
- А розкажи нам, будь ласка, як то сталося? - питає Марко.
- Підождіть, станемо ночувати, тоді й розкажу. Може, й інші схочуть послухати.
Сонце вже зайшло, і стало смеркатися. На землю насіла мряка. Поставили чотири вози, які з ними везли провізію, поприпинали коні й розвели чималий огонь. Всередині, між возами, розіп'яли шатра. На трьох коликах розіп'яли перед шатром великий котел і стали варити кашу. Накидали туди капусти і м'яса. Як повечеряли, Марко нагадав Пугачеві, що обіцяв, і всі стали його просити, щоби розповів їм про похід Наливайка з Лободою та їх розгром.
Пугач подумав хвилину і каже:
- Нема поганіших людей на світі, як ті пани. Як їм козаків треба, як не можуть власними силами чого подолати, тоді до козаків: любчики та голубчики, поможіть. Ось бусурмани на нас йдуть, ось татарва на нас чатує, а ви - християнське лицарство, а нуте, збирайтеся, ми вам нічого не пожаліємо, - і це, і те.
- Ми - народ воєнний, і війна - то наше ремесло. Збираємось, гуртуємось, а тут показується, що нема ні зброї, ні коней, ні гармати, а панам не спішно нам помагати, а всі їх обіцянки - то грушки на вербі. Ми мусимо йти голіруч і здобувати собі усе на ворогові. А тут і пани пишуть листи, польські гетьмани, і король, його милость, а от цісар німецький, і різні князі, й княжки. Зачала собі Польща з Волощиною, султан розсердився, - гвалт! Козаки, помагайте! А ми, дурні, йдемо, проливаємо свою кров за ляцьку справу. У тій розправі багато нашого брата полягло. Нас таки добре пошарпали, і молдавани, і волоша, і турки, і татари. Але ми таки доконали великого діла. Тепер вертаємо на Вкраїну з свіжих ран вилизуватися. А пани

читати