Завантажити

мав і голову покласти, - каже Артим.
- Коли ж їдемо?
- Сьогодні вночі. Мій байдак добрий і певний, а легенький, мов перце. Помчимо, мов стріла. Лагодься, козаче, а вечором сюди вернуся по тебе.
Артим вийшов, а Конашевич каже:
- Цікавий чоловік. Звідкіля він тут узявся? Та ж тепер козаків сюди не пускають.
- Але в городі риби треба, і його пускають, розуміється, не без хабарчика для стражників у пристані. На ті хабарі даю я, бо цей Артим привозить мені листи з того боку від козаків та міщан. Він хитра людина, а по-мистецьки знає скидатися великим дурнем перед ляхами. То козак з діда-прадіда, для нашої справи усією душею щирий. Я дуже рад, що він у добрий час у мене з'явився, а то певнішого перевізника я не знаю, його пропустять стражники певно, а як він тебе сховає, то будеш безпечний. Він вже знає, хто ти є.
Вже було близько півночі, як з'явився Артим у келії Петра, а з ним прийшов з клунком чернець. Петро і Антошко надягли чернечі ряси з каптурами. Опісля прийшов і о. архімандрит Петра попрощати.
- В щасливу дорогу, мій сину. Подай мені вістку на Київ, що там робиться. З богом!
Чернець засвітив свічку. Артим узяв Конашевича клунок на плечі. Пішли всі довгими коритарами кудись далеко. Царила тут мертвецька тиша, і тільки гомін ступаючих ніг відбивався глухо о склепіння.
Зійшли відтак сходами вниз і йшли під землею, поки стали перед якимись дверима. Монах вийняв ключ ї, ховаючи свічку за дверима, відчинив.
- Артиме, ти тепер веди далі. Тут ніхто не пильнує, бо за цей вихід ніхто не знає. Щаслива дорога!
Двері зачинились знову, а вони опинились серед великої пітьми. Стояли під горою, порослою кущами.
Артим дав Петрові полу свого жупана триматися. Антошко, несучи клунок Артима, держався поли Конашевича і так йшли один за другим. Густі хмари прислонювали зорі. Не говорили до себе нічого. Артим ступав певно, начеб по своїй хаті. Аж опинились над берегом Дніпра, котрий хлюпотів своїми хвилями серед нічної тиші. Ішли прямо до байдаків. Тут стояла сторожа.
- Стій! - крикнув сторож. - Хто ви?
- А хіба ж не пізнаєте Артима, хе-хе-хе. От забули пани від рана, як від Артима гостинця дістали.
- А, це ти, Артиме? А що, продав рибу?
- Як не продати, коли купці трапились?
- За скільки?
- Еге ж! Півкопи взяв, бо більше не хотіли дати.
- Давай мені половину.
- Ба, а мені що лишиться?
- Лишиться тобі, дурню, друга половина.
- Хай буде панська воля, а я жінці скажу, що у мене гроші пірнули в воду. Я так і думав за половину і ось для вас відлічив.
- Бачу, що ти мудрий чоловік, а ці два, хто?
- А то святі отці з монастиря, цих я лише перевезу на другий бік ріки.
- Вони, може, з Лаври? З Лаври нікого не вільно перепускати.
- Ні, вони з Михайлівського монастиря, я тільки що звідтам їх веду.
- А чому ж вони самі за себе не говорять.
- Бо у них таке свято сьогодні, що через добу не можна нічого говорити, - законом запрещено, еге ж! Та хай мені ще пан скажуть, чи багато вас тут є на постою?
- Нащо тобі знати?
- Я міркую, що як кожен заправить у мене, щоб йому дати половину, то мені не стане.
- Не бійсь, дурню, я тут сам-один стою. Тамті полягали спати, а такого одного цапа впильнувати, як ти, то і я потрафлю.
Артим всунув йому гроші, і напотемки пустились далі.
Стражник недовірчиво приглядався монахам.
- Де твій байдак?
- От там в комишу поставив, щоб хто мені не вкрав.
Стражник пішов за ними аж до комишів. Артим пішов за байдаком і притягнув його до берега. Тепер стражник вхопив Конашевича за руку:
- Дай-но і ти, шизматику, за вас обох копу, а то не пущу. - Відтак здер йому каптур з голови ураз з шапкою.
- Го-го! Гарний мені монах з вусом і оселедцем! А де ж борода? Тепер хоч три копи давай, то не пущу!
Та в тій хвилі сталося щось несподіваного. Антошко перекинув свій клунок на байдак, що під'їхав під берег, поступився трохи взад, прихилив голову і так вдарив стражника в бік, що той підскочив, мов м'яч, і впав з берега в воду. Тут була глибша вода, і за ним тільки забулькотіло.
Петро з Антошком поскакали в човен, і заки стражник виплив наверх, Артим зіперся веслом о берег і помчав униз по воді, відбиваючись від берега.
- Чим ти його так вдарив? - питає Конашевич Антошка.
- Лобом, - каже Антошко, сміючись. - У мене такий твердий лоб, що я і цапа поборю.
Артим став сміятися:
- Таким лобом добре горіхи торощити.
- Я так і роблю.
- Добре, що ми від цього псубрата одв'язались. То така бестія, що коли не викупишся, то тобі багато напакостить.
- Що би він з нами зробив?
- Я був би пересидів у холодній який часок, а з тобою не знаю, що були би зробили, коли вашмосць - той козак Петро, про якого у городі наші міщани не віднині говорять. Мені говорили сьогодні, що на твою голову нагороду поставили для того, хто тебе піймає.
- Варто би взяти нагороду, - жартував Петро.
- Це вже не для нашого брата. Вашмосць так по-козацьки храбрував, церкву

читати