Завантажити

вигукуючи.
Артим робив завзято веслом, поки причалив до берега. Відтак вискочив швидко на берег і притягнув байдак до палі. Конашевич з Антошком позбирали свої статки і повилазили. Антошко ніс клунок Конашевича, і так пішли з Артимом до міста. Зараз над берегом роїлось багато людей.
- Кого привіз, Артиме? - питали сусіди.
- Не бачиш, що козаків? Та ще й запорожців.
- Цей другий то хіба не запорожець.
- То чура пана Конашевича. Та ти його не займай, бо як вдарить лобом, то полетиш, мов м'яч.
- Еге ж, то якийсь цапів син, мабуть. Всі стали сміятися.
- Кажу, не займай його, щоб опісля не каявся.
Довкруги дорожніх зібралась велика юрба, що вертали тепер додому.
Артимова хата стояла при вулиці, що йшла від річки. Вона була гарно побілена з сивою пасмугою довкола вікон і дверей.
Артим ввійшов у хату і звітався з жінкою.
- Ну, жінко, гостей я тобі з Києва привіз, почастуй нас чим добрим з дороги.
Артимиха, здорова і рум'яна молодиця, сиділа якраз на лаві між вікнами і кормила товстенького хлопчика.
На привітання чоловіка вона встала, прикрила грудь білою мережаною сорочкою і поклала дитину в колиску.
- Здорові будьте, ми раді гостям, сідати просимо.
Конашевич звітався і присів на лаві. Антошко стояв коло мисника.
Із-за припічка виглядав старший хлопчик з кудрявою головою і чорними, мов терен, очима, та цікаво, хоч несміло, приглядався гостям.
- Ходи до мене, козаче, - каже Конашевич, підморгуючи.
- Та йди, Миколко, коли тебе кличуть, - каже батько, - та гарненько привітайся.
Несміло посуваючи ногу за ногу, наблизився Миколка до Конашевича, а відтак, простягаючи до нього руку, каже:
- Здорові були!
- Здоров був, козаче! - відповів Конашевич, узяв хлопця попід пахи, посадив на коліна і став цілувати.
- От таких-то я дуже люблю.
Артим був з цього дуже радий.
А тим часом молодшому у колисці стало заздро, бо став викидати ноженятами і кричати з усієї сили.
Батько мусив його взяти на руки.
Як Артимиха вернула в хату, то Миколка вже держав Конашевича за шию і бавився його вусами.
- Та де ти поліз, поганий, геть, пана обмараєш. Скарана година з цим хлопчиськом, лише надягну на нього чисту білизну, так зараз обмажеться, що аж сором перед людьми. Геть зараз!
Та Конашевич ще дужче пригорнув його до себе:
- Нема чого соромитись. Миколка гарний хлопець, і ми дуже любимося. Покажи, синку, як ти мене любиш?
Хлопець обняв його рученятами за шию і душив з усієї сили. Батько сміявся.
- Поїдеш зі мною на Січ?
- Поїду, як великий виросту.
- От і добре, та мені ніколи так довго ждати, але я по тебе приїду, як підростеш, дам тобі шаблю, коника і поїдемо татар воювати.
- А мушкет?
- Не то мушкет, але і гармату, ти знаєш, яка гармата?
- Знаю, я бачив, така велика, довга і дуже гримить.
- Гарна з тебе дитина, рости здоров на потіху твоїм батькам.
Тим часом Артимиха ставила на столі пляшку з запіканкою, вареники, ковбасу, кислі огірочки, хліб пшеничний, кринку меду. Вона була гостеві дуже рада. То мусить бути якийсь добрий чоловік, як дитина зараз до нього пристала. Діти звичайно пізнають душею добру людину, а від лихої строняться - міркувала собі жінка. Вона стала гостя припрошувати. Артим віддав дитину жінці і сів при столі. Конашевич прикликав Антошка, що присів під мисником і не смів сідати при столі з своїм паном.
Артим налив михайлик горілки і каже:
- Слава господові, що ми щасливо приїхали, а вам боже дай здоров'я та гаразду.
- Дай боже і вам, і нам усім.
До хати Артима стали сходитися сусіди. Кожний хрестився до образів і вітався з господарем і гостями. Артим частував кожного горілкою і просив закусити. Артим по чарці став балакучий.
- Слава богу, що допоміг довести діло до пуття так, як приказав отець архімандрит, а то я був би анахтемою. А таки ми були трохи в небезпеці, як цей диявольський стражник присікався до пана Конашевича. Але дістав лобом у живіт від цього парня, що аж в Дніпрі скупався.
З тих слів поміркували сусіди, що Конашевич неабиякий чоловік, коли ним о. архімандрит так піклується.
Він говорив це навмисно, щоб перед сусідами почванитись: ось дивіться, люде, яких я людей вожу.
По третій чарці Артим розбалакався на добре і став оповідати, як Конашевич сам-один ломакою розігнав цілий гурт гайдуків, уніатів, коли хотіли брати нашу церкву. І через те мусив з Києва втікати.
Тепер люде стали дивитися на Конашевича з пошаною, а один канівець каже:
- Між нами ти, козаче, цілком безпечний, бо коли того треба буде, то всі, як один, за тебе станемо і не дамось.
В хаті ставало глітно. Люде не мали місця та зазирали крізь вікно.
Артим розходився, мов у великий празник. Частував усіх і підганяв жінку до поспіху, щоб приносила щораз свіжі пляшки з горілкою та збанки з медом.
- Пийте, люде добрі, сусідоньки мої. У мене сьогодні велике свято, бо я ще такого гостя у моїй хаті не приймав. Та ви подумайте, священний отець архімандрит

читати