Завантажити

старшину треба скинути, а то в Дніпрі потопити, а вибрати іншу. Старшина прогавила стільки часу і нічого не зробила, а товариство нівечиться, ледачіє. На майдані ставало гаряче.
Серед майдану поставлено підвищення для старшин і для промовців, поставлено стіл під клейноди.
Народ висипався на майдан, мов мурашки, коли їх кийком розпорпаєш. Тут був такий гамір, що свого слова не було чути.
Відтак, коли замовкли литаври, від дому кошового розступився народ і пропустив січову старшину. Попереду йшов кошовий з булавою під бунчуками. За ним йшов генеральний суддя з печаткою, генеральний писар з великим каламарем, генеральний обозний і курінні отамани з осавулами. Усі повиходили і поставали на підвищенні. Кошовий дав знак булавою, і усюди затихло, наче маком посіяв, наче горобці весною на вербі, коли хто до них приблизиться.
Кошовий зняв шапку, поклонився на всі сторони і промовив так:
- Славне січове товариство, панове отамання і всі козаки-товариші! Ми вволили вашу волю, бо таке наше право, і на бажання товариства скликали сьогодні велику козацьку раду. Тепер ви обміркуйте, що нам робити? Обміркуйте розважно, щоб потім не вийшло щось такого, від чого могла б наша козацька справа потерпіти. Прохаю промовців, щоб виступили і сказали своє мудре слово. Опісля ж буде те, за чим подасться більше голосів.
- Чого багато говорити? - обзивається один з передніх. - 3 говоріння каші не буде. На ляхів ходімо, та й годі, зараз вибираймо наказного.
- На ляхів, на гнобителів українського народу! - гукала уся юрба.
На раді зчинився великий галас і крик. Нічого не було чути, лише:
- Смерть ляхам! На ляхів, на панів ходімо!
Тоді виступив на підвищення Сагайдачний. Він кланявся шапкою на всі сторони.
- Тихо, товариші, Сагайдачний хоче говорити, - почулись голоси.
- Хто це? - спитав хтось.
- А ти де був? Сагайдачного не знаєш?
- Тихо. Слухаймо.
- Панове старшино, панове отамани і товариство славного Запорозького війська!
- Перше моє слово до вас буде таке: вітаю вас усіх від України, від золотоверхого нашого святого Києва, від Києво-Печерської лаври, від славнозвісного її архімандрита отця Єлисея Плетенецького. Він посилає вам своє поздоровлення і благословення!
- Слава йому, слава!
- Та, окрім повітання, нічого доброго вам з України не приношу. Усюди горе та стони поневоленого панами українського народу. Пани розбісились і сприсяглись на загибель православного народу і його церкви. Унія поширюється і наші церкви забирає силою, наших владик нема, а просте духовенство темне, розбите, безрадне і нікому дати йому проводу.
- На погибель ляхам, геть ік бісові з унією! - залунало на майдані.
- Зближається година порахунку з панами за утиски, за кров наших братів. Цей порахунок зробимо ми, запорожці. Помстимо люто Солоницю.
- Так! Помстимо так, що у пеклі радіти будуть.
- Обираймо Сагайдачного наказним, і далі - на ляхів!
- Послухайте мене далі! - говорив дзвінким голосом Сагайдачний. - Товариші! Маємо йти на оборону нашої церкви і треба нам іти, це наш святий обов'язок.
Кошовий, слухаючи того, не міг з дива вийти: "Він підсипає пороху до вогню, - думав, - ось як мене перехитрив. Йому булави хочеться".
- Я її обороняв оцими руками, які вам показую, і тою ломакою, якої тут немає, на чолі гуртка міщан на Подолі, у Києві. Оборонив її на часок, а така оборона нічого не варта. Прийшла сила війська, гайдуків і пахолків, і ми мусили йти врозтіч, а мені загрожувала смерть, коли б не втік. Що опісля там сталося, я не знаю. Здається, що ляхи й уніати таки поставили на своїм, бо не було спромоги оборонитись. Із Січі мусить піти їм підмога і то неабияка, бо Польща сильна і могутня, і на неї треба неабиякої сили.
- То козак Петро! - гукали козаки. - Ми про тебе чували.
- Послухайте мене далі. Чи достойні ми тої честі, щоб господь ужив нас за свою десницю в обороні церкви? Чи живемо ми по-християнськи, чи сповняємо заповіді божі? Ми, коли подумаєш, лише хрещені, а більш нічого. Молимося, це правда, але цього теж мало. Дивіться поза себе. Де наша церква? На цім місці заснував козацьку Січ перший її отаман, славний Дмитро Байда. З того часу стільки літ минуло, славна Січ Запорозька стала грізною для орди, для Туреччини, але не спромоглась побудувати для себе церкви. Нас, запорожців, є тепер десять тисяч, коли не більш. Ми ростемо, мов гриби по дощі, а церкви таки нема. Десятки і сотки без сповіді і покаяння, бо на Січі церкви нема. Чи ж не сором це для нас? І чим ми цей гріх байдужості спокутуємо? Рвемось на оборону церкви, а самі її не маємо, бо не хочемо мати. Не приступаємо як слід до господньої трапези, бо у нас немає церкви. Чим наша Січ різниться від татарської оселі? Тим, що коли б тут сиділи татари, був би у них давно свій мечет. Так само зробили би турки. Ми не маємо церкви не тому, що у нас її унія відняла, а тому, що нам не хочеться її поставити. І тому не диво, що і господь до нас байдужий і не спішиться нам пособляти. Поки у нас тут,

читати