Завантажити

у срібний дзвінок дзвонив.
- От що, мої брати. Коли так гарно сьогодні зібрались, коли у нас одна думка, так скиньмось, хто що може, а товариш Артим при найближчій нагоді відвезе у Лавру і передасть отцю архімандритові від канівців гостинця на київську школу.
Дехто, хто не мав грошей при собі, позичав від сусіда.
Конашевич перечислив те, що було в шапці при всіх, пов'язав у вузлик і передав Артимові.
Артим був тим затурбований і почухав себе в потилицю:
- Хіба дам поки що переховати Насті. Я ще не раз поїду у Київ, поперед усього треба мені пана Конашевича перевезти.
- Щодо того гостя, Артиме, - каже благочинний, - то ми його так зараз звідсіля не пустимо, і ти би міг ще з Києва вернутися. За той час я візьму його до себе. У мене і просторіша хата, і вигідніше буде.
Це Артимові не подобалось, а Конашевич каже:
- Дякую, ваша милість, за запросини, але покористуюсь ними аж другим разом. Тепер я обидив би мого товариша і господаря, коли б від нього перебрався в іншу хату, поки я тут живу. Такого деспекту цим добрим чесним людям я не можу робити. Мені в Артима дуже добре і свобідно.
- Як же там може бути свобідно, як там двоє малих дітей?
- Я діток люблю, а особливо таких, як цей Миколка у Артима, хай йому здорові ростуть.
Артим, чуючи таке про себе і свого Миколку, аж горів на радощах. "От щира козацька душа, - подумав, - що не цурається нашого брата".
Вже було до заходу сонця, як гості від благочинного порозходились. Тепер, йдучи з Артимом, Конашевич попрямував на базар.
- От спасибі вашмосці, що не кидаєш моєї вбогої козацької домівки - говорив Артим по дорозі. - Коли б ти справді був перейшов жити до благочинного, то це б мене мов ножем по серцю різало. Я би собі подумав, що й між січовим товариством бувають пани і прості.
- Я це знав і тому відказався. А ти, Артиме, не думай, що я з панського кодла вийшов. Ти родивсь у городі, а я під селянською стріхою. Я такий сам козак, як і ти, а що я вмію пером писати, то ти вмієш байдаком та веслом орудувати, і на воді твоя штука більше корисна, як моя. Та ти одне знай, що в козацькім товаристві потреба і таких, і таких, і одні без других не могли б жити.
На базарі покупив Конашевич медівників, бубликів, овочів, розмальованого дерев'яного коника, маленьку бандурку, свистілку і гарну шовкову хустку.
- На що, вашмосць, це купуєш?
- А що? Гратимусь, коли не буде іншої роботи. Ти знатимеш, як додому вернемось.
Артимиха вижидала гостя, начеб її хто в окріп кинув. Снідання пропало, обід давно зварила, а гостя і чоловіка не було. "Чи не до шинку забрели? Дістане від мене Артим на горіхи! Такий йому отченаш прочитаю, що нестямиться".
Та вони вернулися. Обидва були тверезі, і це Насті відняло охоту докоряти.
- Даремне ти, Насте, на нас ждала. Я не мав часу тобі переказати, що ми були запрошені до благочинного обідати, ти вибачай.
- І я прохаю вибачення, - каже Конашевич, - те, що наварили, поїмо завтра, а відмовитись було годі.
- На, жінко, заховай це в скриню, поки я у Київ не поїду, а тоді мені віддаси. Це скинулись гості у благочинного на велику школу у отця архімандрита.
Біля Насті стояв, держачись фартушини, Миколка. Він, видячи такого важного пана, не мав уже такої сміливості, як учора, йти до нього. Молодший хлопчик спав в колисці.
Тепер Конашевич став роздавати подарунки. Насті дісталась шовкова хустка, яка їй дуже подобалася. Вона її оглядала і повертала на всі боки, а далі не втерпіла, пов'язала на голову і стала придивлятись до малого дзеркальця.
Микола дістав коника, бандуру і медівників. Одного зараз встромив в ротик, а на коника і бандуру дививсь з великою пошаною.
- Не шкода-то було стільки грошей збавляти? - каже Артим. - Він це все зараз поломить.
- Я не поломлю, - каже Миколка.
- Та подякуй же, - каже батько, - бере, начеб йому це належалось, анічичирк.
Миколка підступив несміло і поцілував Конашевича в руку. Конашевич узяв його на коліна:
- Не так мені, синку, дякуй, а візьми за шию, ось так, гарно, а тепер поцілуй гарно. Тепер я тебе поцілую, і будемо любитися, як два побратими. Ти мене любиш?
- Люблю.
- Покажи, чи дуже мене любиш?
Хлопчина обняв його рученятами і тиснув з усієї сили. Не треба говорити, які були раді з цього батько й мати.
- Тепер, мій любий гостю, відпочинь, а я піду за своїм ділом. А увечір - то вже потолкуємо, як тебе повеселити.
- Можна відпочити, а увечері ти мене заведи до якого важнішого міщанина. Я хочу у Каневі і міщан пізнати.
- Гарно! Ось підемо до нашого війта, це дуже важна особа в городі.
Конашевич, не пускаючи Миколки з рук, пішов у свою кімнату, та Миколка не міг видержати, так йому було пильно до тих гостинців, що пан із города йому приніс. Конашевич ліг спати.
Канівський війт Остап Семирозум мешкав у самому ринку. Був дуже багатий. Крім дому, мав ще хутір близь Канева, де господарював його син. Він сам займався купецтвом.
На Артима він був би не дуже то дививсь, якби

читати