Завантажити

мала дитина:
- Марусенько моя люба, от чого діждалась. Замість весільного віночка ти у своїй крові купаєшся. Бодай я був не дожив цього. Чи на те я тебе няньчив, леліяв, мов квітку в садочку, моя ягідко. Вже не почуємо твого щебетання, твого срібного голосочка. Боже, боже! За що ж така страшна кара? Бідний сотник, бідна мати, всі ми бідні без тебе будемо.
Козаки позлазили з коней і плакали теж. Ніхто не знав, що тепер їм робити? Один з козаків, втираючи рукавом очі, каже:
- Годі, діду, нам пора вертати з мертвим тілом на хутір. Що тут сталося, хто є той душогуб проклятий, ніяк не розберу.
Аж ось побачили вісельника на галузі.
- Господи святий, спаси нас! Та дивіться, люде, це ж Срулько, то його робота.
Козаки позлазили з коней і стали розглядатись за слідами.
- Глядіть, їх тут було більше. Видно, що ні вона, небога, себе не зарізала, бо у неї пов'язані руки, ні Срулько сам не повісився, бо він теж мотузом пов'язаний. Хто його розбере, як воно було?
Онисько не чув цього говорення. Він розрізав мотуза, котрим зв'язали Марусю. Сів на осідланого коня. Козаки подали йому обережно Марусине тіло, і він держав її наперед себе, мов малу дитину. Мертва її голівка склонилась на плече діда, як колись, коли дитиною на його руках засинала у пасіці. І тепер вона спить і вже ніколи не прокинеться. Онисько придержував її голівку рукою, і так поволі вертали додому. Чого їм було поспішати?
У хуторі здалека вже побачили сумне товариство і поспішили назустріч.
Бідна мати, побачивши свою дитину мертвою, зомліла. Дівчата і молодиці зливали її водою. Коли прочуняла, стала голосити. Рвала собі волосся з голови з одчаю.
Настала страшна хвиля на хуторі. Збіглося усе село, допитам не було кінця. В цілому хуторі зойки і голосіння. Сруля проклинали усі.
Марусю вмили молодиці, прибрали, мов до шлюбу, та нарядили в світлиці. На її гарній голові пишався дівочий вінок з зеленого барвінку. Маруся лежала, начеб сонна. Тільки карих очей не далось закрити. Даремно силкувався на це старий Онисько. З цих очей визирав перестрах в передсмертній тривозі.
Бідна мати сиділа безвпинно при Марусі в тяжкім отупінні. Не далось од неї відвести. Уста її шевеліли, начеб промовляла. Інколи на її устах появлялась на один миг зболіла усмішка.
Сотничиху загорнули кожухом, бо в світлиці було холодно. Не рушилась, як і піп прийшов з дячками до парастату. З похороном треба було заждати, аж сотник вернеться. За ним послали кінних гінців, щоб швидше вертався.
А за той час хата не зачинялася. Сходилося усе село, і мале, і велике приходило поглянути востаннє на любу Марусю. Дячки читали псалтир.
Не годен цього ніхто описати, що діялось з сотником, коли, вернувши, побачив єдину дитину на столі поміж свічками. У нього рвалось серце з жалю на шматки. Замість під вінець, повезли Марусю на кладовище біля церкви.
Поховали Марусю в замерзлу землю.
З весною загадали висипати могилу, обсадити барвінком, у головах посадити червону калину та поставити хрест.
Не стало в хуторі гарної, доброї, мов янгол, Марусі.
 
ХІ
 
Конашевич вже два роки з половиною учителював у Аксака. За той час лише одного разу стрінув у Києві запорожців. Вони розповіли йому про сучасне становище на Січі, але там ніхто ще не знав про те нещастя, яке скоїлося у Чепеля.
Через увесь той час Конашевич працював під рукою о. Плетенецького невпинно. Через Аксака приєднував шляхту православну, гуртував міщанство у церковних братствах і пильно слідив за тим, що на Україні діялось.
Те, що він бачив і над чим сумувала його душа, було дуже невідрадне. Ляхи, оп'янілі ще від солонецької різні і поменших місцевих козацьких розгромів, раювали по всій Україні. Жолкевського всі благословили і виносили попід небеса. Він називався одиноким оборонцем шляхетчини перед роззухваленим гільтайством. Пани, почуваючи за собою силу, щораз більше угнітали нещасних підданців. Народ втікав на Запорожжя.
Українні пани слали безперестанку жалоби у Варшаву, а звідтам йшли прикази до українних старостів, щоб нікого на Запорожжя не пускати. Та це помагало небагато, а втікачів було стільки, що не можна їх було зупинити.
Конашевичеві ставало в Києві тісно. Його душа рвалась у широкий козацький світ. Він склав собі, вилеліяв у своїй душі план організації січового товариства і хотів зачинати свою роботу. А тут прив'язали його в однім магнатськім домі, відірвали від почви, на якій мав працювати. Конашевич заговорював кілька разів до о. архімандрита, та о. архімандрит усе заговорював чим іншим. Видно було, що не хоче його ще звідсіля пустити.
"Господи святий, - думав собі Конашевич, - невже ж мені тут вікувати прийдеться на цім бакалаврстві? Цю роботу може зробити хто інший, який між козацтвом на ніщо не здався. Далі вірветься у мене терпець, начхаю на всіх панів і втечу на Запорожжя".
Тільки не знати, що би на це сказав кошовий, котрий його сюди призначив?
Його душа бунтувалася щораз дужче. Те, що з ним робилося, вважав за важке

читати