Завантажити

Усе даремно. Усі потратили голови - дівчина пропала. А тут така ніч, що й сліду не побачиш.
Козаки посідали на коней і роз'їхались у різні кінці.
Старий Онисько каже до сотничихи:
- Нашу Марусю хтось викрав, бо в огні згоріти не могла. Мені дивно, що наші собаки цього злодія через ворота пустили. То мусив бути хтось такий, кого вони знають, бо чужого би на куски порвали. - А далі Онисько скрикнув: - Господи святий, це, певно, Срулькова робота!
Усі тепер нагадали собі жидка.
Старий Онисько схопив з стіни рушницю, вибіг до стайні, сів на коня таки без сідла, прикликав за собою собаку і полетів за ворота. За ним поїхали два козаки.
Марусю понесено геть за хутір, де не доходило світло пожару. Вона пручалась з усієї сили та не могла себе освободити. На тім місці стояли якісь дві постаті на конях і держали третього коня за поводи. Той, що її ніс, сів на коня. Йому підсадили Марусю і всі троє помчали вихром у степ.
- Тепер ти будеш моєю, хочеш ти чи не хочеш. Мусиш забути свого Петруся, чортового сина.
Дівчина аж завмерла зі страху відразу, побачивши біля свого лиця погане рябе лице Сруля.
Гнали так аж до світу. Тоді стали під якимсь деревом, позлазили з коней. Маруся вже не мала рядна на лиці та усіх бачила.
Крім Сруля, було тут ще двоє обірванців, розбишак страшних, мов чорти. Марусі відіткали рота, але зв'язали позаду руки. Тепер, вдень, побачивши таку красу, аж язиками прицмокували. Срулько не зводив очей з дівчини, аж горів увесь.
Один з розбишак каже:
- То ти, миршавий, хочеш, щоб ця чудо-дівчина з тобою, поганим, жила?
- По це ж я з вами їхав.
Тоді той розбишака узяв його за вухо і каже:
- А ми за що з тобою їхали? Чим ти нам заплатиш за труд?
Срулько поблід:
- Те, що я вам обіцяв, уже почасти дав, а решту дам зараз. - Він вийняв гаманець з кишені і подав розбишаці.
- Вибачай, небоже, не для пса ковбаса, не для кота сало. Дівчину ми беремо собі. Вона варта султаншею бути, а перший стрічний татарин дасть за неї п'ятсот
червоних, а два рази стільки візьме за неї на базарі у Кафі або де-небудь.
Маруся чула те все і відразу зрозуміла, яка їй доля призначена. Вона перелякалась так, що серце геть застигло, і не могла промовити словечка.
- Так ви мені хочете відібрати мою добичу? - скрикнув Срулько не своїм голосом і блимнув люто очима, мов вовкулак, та заскреготав зубами.
Розбишаки стали сміятися:
- Не хвилюйся, козаче, і не сердься, бо ми її вже взяли.
- А мої гроші, що я вам заплатив?
- Говорім на розум. Де нам на думку прийшло, щоб таке гороб'яче опудало, як ти, посмів посягнути на таку кралю? Ми думали, що це буде якесь гоже-негоже. Ти навіть набрехав перед нами, що вона тебе любить, а вона дивитись на тебе не може не сплюнувши, а це дівчина - хоч у султанський гарем. Та ми твоєї кривди не хочемо, ось маєш твої гроші, а дівчина - наша.
Він шпурнув Срулькові гаманець з грішми в лице. Срулько посатанів. Хвилинку подумав. Вони гадали, що він з тим погодився. Та він миттю вихопив ножа і штовхнув Марусі в груди в саме серце.
Дівчина застогнала раз і впала, мов підкошений цвіт, на сніг нежива.
Розбишаки скрикнули:
- А ти, злодію, що зробив?
- Хай не буде ні мені, ні вам, коли так, - говорив Срулько, запінившись мов скажений пес. Дрижав усім тілом.
- Ти, душогубе, на таке лиходійство зважився? Підожди. - Один вхопив його так сильно, що не міг ворухнутися.
- Давай, товаришу, мотуза.
- Люде добрі, що ви хочете зі мною робити? - жебонів Срулько, пручаючись. - Пожалійте мене, не губіть. Я її дуже любив. Беріть усі мої гроші, а мене пустіть. Бога бійтеся.
- Гроші не твої, бо ти їх вкрав, може, сотникові, і вони будуть наші за наш труд, що тебе повісимо. Підеш вгору. Ти нам видер п'ятсот дукатів.
- Які був би виплатив сам сотник, - каже другий, - і не треба нам було за татарином шукати. Ну, остання тобі година вибила.
Жидок верещав щосили, поки йому не заткали рота.
- Виє, шельма, та ще вовків накличе.
Перекинули мотуза за галузу, заложили Срулеві петлю на шию і підтягнули вгору. Сруль повис. Здригнув кілька разів і сконав. Пішла душа чортові в зуби.
- Що ж ми з цією бідною зробимо? Годі її так лишати в степу вовкам на сніданок, - каже один.
- Не турбуйся. Сотникові люде наспіють зараз. Ми даваймо ногам знати, щоб з ними не стрінутися, а то не жити нам.
Підняли гаманець з грішми з землі, обшукали ще Срулькові кишені, посідали на коні і поїхали в степ.
Побачив їх Онисько з козаками здалека. Пес гнав за слідом, мов вихор. Пристанув під деревом і став жалібно вити. Значить, що знайшли Марусю.
Онисько підганяв коня щосили. Аж до гриви приліг цілим тілом.
Так. Вони Марусю знайшли. Лежала боком на снігу з створеними переляканими очима у калюжці своєї крові, яка ще не застигла. На дереві висів Срулько.
Онисько скочив з коня і припав до дівчини. Гадав зразу, що, може, її врятує. Та вона вже застигла. Дід припав головою до мертвого тіла і плакав, мов

читати