З сербської мови книгу переклали: Сергій Дзюба та Олена Дзюба -Погребняк (перекладачі-упорядники, редактори і керівники цього проекту), Анастасія Сирота , Анастасія Гойса , Дарія Соколова , Яна Сергатюк , Юлія Шаповал та Марина Москаленко . Пропонуємо вашій увазі відгук про цю книжку українського письменника, перекладача, критика, президента Міжнародної літературно-мистецької Академії України Сергія Дзюби.

Як на мене, всю літературу можна поділити на хорошу (яка має позитивну енергетику), погану (хоча, мабуть, тоді її не варто називати літературою) і ті дива, що плекає у своїй оселі видатний македонський і сербський поет Рісто Василевскі – настільки його творчість не вкладається в жодне прокрустове ложе традиційних уявлень і канонів. Коли всі (чи майже всі), образно кажучи, саджають на власних поетичних обійстях традиційну «городину», уява добродія Рісто витворює щось зовсім інакше, неймовірне, неповторне і водночас напрочуд привабливе, мудре та людяне. Бо мало не в кожному рядку – такі цікаві, дотепні, проникливі афоризми, глибокі філософські максими, дивовижно образні порівняння, метафори, алюзії:

«Щоб людина себе поважала, а Творець їй не наказував…» – ось так ємко, несподівано, влучно та свободолюбно. Можна вимудрувати цілий філософський трактат, довго й плутано розтікатися мислю по древу, завзято та банально товкти воду в ступі, вибудовувати всілякі химерні, кручені, беззмістовні лабіринти зі слів – і називати все те творчістю… А можна, виявляється, одним лаконічним рядком висловити найбільш сокровенне, душевне, омріяне! Їй-богу, геніальна фраза, яка, безперечно, є життєвим кредо поета.

Мислення Рісто Василевскі не має кордонів – таке враження, що його вірші живуть та мандрують зі швидкістю світла, пронизують, наче благодатне сонячне проміння. Поет мешкає в чарівно мальовничому сербському місті Смедерево, яке стало для нього таким же рідним, як і мала батьківщина – затишне македонське село Наколец, і водночас – у дивовижно неозорому, магічному всесвіті.

«Щоб ми сягнули зірок, які зовсім поруч…» – ще одне щире одкровення від добродія Рісто на підтвердження моїх слів. Адже зорі для нього – це не якісь там абстрактні, віддалені на мільйони світлових років, холодні й бездушні світила, а такі живі, трепетні, пульсуючі згустки справжніх віршів, наших найзаповітніших бажань, а ще віри, надії та любові. Можливо, це – душі наших близьких, про яких ми пам’ятаємо, адже люди живуть на Землі саме стільки, скільки зберігаються в пам’яті рідних і друзів. Можливо, «розібрані» зорями, душі близьких пам’ятають про нас… Просто ми чомусь не звикли зачудовано-захоплено підводити голови, щоб роздивитися прекрасне нічне небо, помилуватися ним, відчути себе частиною великого Всесвіту. Втім, про це не забуває поет! А ще він знає, що найбільші дива трапляються зовсім поруч, головне, навчитися відчувати їх, як білі гриби в лісі.

А ось фрагмент цікавого вірша Рісто Василевскі «Ода матері» :

Якби Всевишній мав Її,

хто

знає,

як

виглядав би цей світ…

Можливо, Її турбота,

котру вона б із Ним розділила,

не допустила б людського

зла ; й ми тоді не стали б назавжди

найгіршою, найзапеклішою та

найжорстокішою всесвітньою зброєю.

Наші свідомість і вчинки

були б зрозумілішими;

а чиста, світла, невагома душа,

не заплямована зрадою та

необтяжена гріховною спокутою,

жила б у щасливій гармонії зі

здоровим, розумним і міцним тілом!..

Я не знаю, що сталося б, якби наш Всевишній мав рідну матусю. Однак яка дивовижна, незвично парадоксальна думка! От як таке може бути? Добродій Рісто – безперечно, інтелектуал, високоосвічена людина з енциклопедичними знаннями, з власним, унікально непересічним досвідом. Він мислить, як великий учений. Та, попри все, висловлюється доволі просто і зрозуміло, принаймні будь-яка людина з вищою освітою такі поетичні міркування збагне. Його поезія – напрочуд цікава, дійсно неповторна, духовно філософська та проникливо лірична, інтелектуальна й водночас – дивовижно проста, мов вітер та веселка, дерева й квіти, сонце і місяць. Тож такі вірші, думки та почуття непересічного автора з Балкан знайдуть відгуки в серцях і душах багатьох українських читачів!

Що мені ще дуже подобається? Така вільна, розкута поетична манера Рісто Василевскі, яка однак не перетворюється на хаос. Бо цей світ майстра – напрочуд гармонійний! Він використовує найрізноманітніші літературні прийоми, але при цьому має свій неповторний авторський стиль (що дуже важливо для будь-якого поета), тож його влучні, дотепні афоризми і максими не просто запам’ятовуються – їх хочеться цитувати! І буквально за одним-єдиним рядком, за яскраво крилатою фразою можна впізнати самого автора.

То він пише такі собі сучасні оди, стилізуючи їх до начебто звичних колись, але вже давно призабутих панегіриків. Втім, це блискучий літературний прийом! Бо насправді оди Рісто Василевскі не мають нічого спільного з уже традиційними прославляннями можновладців. Ось, наприклад, фрагмент з «Оди майбутньому» :

Щоб зима стала літом,

а ріки текли вгору

і над своїми руслами ;

щоб ліси росли з попелу,

а земля не знала свого дна ;

щоб людина себе поважала,

а Творець їй не наказував,

бо, справді, навіщо?!

Аби Всевишній лише дивився,

як світ змінювався, зникав і

водночас ріс, і вірив Йому,

спраглий до життя ;

щоб тільки потім, нарешті,

хтось збагнув: корінь може

змінити форму, але не суть

свого дивного існування.

Ода тому Майбутньому,

яке на дещицю життя збагне,

що вікно у світ не можна лише

розчахнути, зірвавши засуви,

коли все там тримається

на доброму слові, а людство

тисне на нього з усіх боків,

невидющими очима роздивляється.

Здається, чарівник зі Смедерева вже винайшов власну машину часу, і для нього немає жодних проблем, аби мандрувати в наше далеке минуле та невідоме майбутнє! Сильне враження на мене справили, зокрема, його історичні поетичні подорожі – «Про папір, азбуку та Кирила» , «Про Симоніду» (дивовижну долю наймолодшої сербської королеви), «Про вождя без голови» (вірш, присвячений легендарному Карагеоргію – керівникові сербського повстання проти Османської імперії), «Про Теслу» (видатного винахідника)…

Це – і проникливо зворушливі вірші, присвячені колегам-поетам: Борисові Пастернаку («Розмова про один лист» ), Брані Петровичу («Розмова про Брану» ), трагічній долі знаменитого Мильковича («Розмова про себе та Мильковича» )… Цікавий і вірш про зустріч письменників, учасників міжнародного з’їзду «Дні та ночі літератури» у Бухаресті, з прем’єр-міністром Румунії Адріяном Настасе, який запросив відомих творчих гостей на вечерю і довго вів змістовну розмову з ними («Розмова про одну вечерю» ).

Думаю, один із найглибших і найбільш хвилюючих віршів – «Розмова про батьківський вибір місця для домовини », коли ще живий тато обирає та показує своєму синові місце, де хоче бути похованим. Процитую останні рядки:

Я – ні живий, ні мертвий,
іду за ним та киваю головою, –

так, ніби мені зрозуміло
навіть те, що чекає мене…

але глибоко в душі уявляю

картину з якимсь каменем,

що на верхівці Гори
хилиться то до одного,

то до іншого Озера,
дивиться прямо у небо,

і не дозволить,

щоб нас хтось викорчував.

Сумно? Так. Але і цей вірш про розважливу мудрість людини похилого віку не пригнічує, а розчулює. Як і багато інших людяних, світлих (хоча й інколи дуже болісних!), по-справжньому патріотичних поезій Рісто Василевскі.

Дякую, дорогий Рісто, за високу честь – перекладати книжку Ваших віршів. Я щасливий, що Ви є в моєму житті!