Вони — наші земляки, обоє народилися восени 1922 року, учасники бойових дій у Другій світовій війні. Впродовж 50-60 років вони були єдиними професійними, тобто членами Спілки письменників, поетами в Чернігові. Вони дружили. В обох перестали битися серця у 80-і. Але незважаючи на подібність життєвих доріг, ці дороги, як і в кожної людини, були не зовсім однакові. 

Кузьма Журба працював кореспондентом в редакції обласної газети «Деснянська правда».  Як і Павло Тичина, котрий ще до виходу першої книжки земляка дав хорошу оцінку віршам, а пізніше написав рекомендацію до Спілки письменників, надсилав йому теплі листи,  уважно слідкував за творчістю молодих літераторів.

Ось рядки з повісті Володимира Дрозда «Музей живого письменника», де він згадує про себе — старшокласника: «Поет Кузьма Журба раптом запрошує мене з моїми віршами до себе додому. У неділю. Він мешкає на околиці Чернігова. Поки знаходжу його дім, стискаючи у спітнілій од хвилювання долоні шкільний зошит, у чунях повно березневої талої води. Уперше переступаю поріг кабінету поета. Кузьма Журба (хай хоч на тім світі віддасться  йому за чулість, за увагу до юних) щось поблажливо похвалює, щось критикує, а я бачу лише брудну воду, що натекла з моїх мокрих чунь на чисту дощату долівку. І сором пече мене вогнем».

Саме йому завдячують за публікацію своїх перших віршів в обласній газеті і Володимир Дрозд, і студенти Ніжинського педінституту Євген Гуцало та Леонід Горлач, і випускник школи з Макіївки Носівського району Станіслав Реп’ях, і солдат залізничного полку в Чернігові Дмитро Іванов, які згодом стали відомими українськими письменниками.

У Кузьми Журби, автора збірок поезії «Над красунею Десною», «Дорога до щастя», «Серп», «Яблука падають», «В чеканні весен», книг для малят, наскрізною темою було освідчення в синівських почуттях до рідного краю, до отчого слова:

          Буває, сниться: десь блукаю,

          Топчу і терни й спориші,

          Я в Україну шлях шукаю...

          І сум і холод на душі.

          І з небуття, як смерть, раптово:

          — А що, як все це наяву?..—

         Та ось я чую рідне слово —

         І воскресаю,

         І живу.

Не любив Кузьма Журба згадувати війну, та його враження тих грозяних назавжди закарбувалися в його творчості:

        А мені війна все сниться,

        Клята-розпроклята,   

        В полі спалена пшениця,

        Вщент розбита хата.

       У пекельній круговерті

       Білий світ і люди.

       І мене за мить од смерті…

       Донька будить.

Траплялось й «журили» Журбу за вірші. Зокрема, за той, що був опублікований у обласній газеті на зламі 60-70 років. Йшлося в тому вірші про кохання, що «проходить гордо поміж «Волг» і «Чайок». Узріло обласне партійне начальство у цьому неабияку крамолу. Ще б, хай воно й кохання, але ж так зневажливо: мовляв, минає хай «Волги», але ж «Чайки», на яких їздило найвище керівництво —  від генерального секретаря до перших секретарів  союзних республік… Це вже занадто. Та догани так і не записали, адже Кузьма Тимофійович був безпартійним.

Вчитель Дмитро Куровський був непростою, неординарною, навіть суперечливою людиною. Він ніколи не писав віршів на замовлення, завжди конфліктував з партійними органами, хоч ходив якось в обком партії на старий Новий рік разом із своїм тезкою і тоді ще молодим поетом Дмитром Івановим… щедрувати.

Він  зневажав підлабузництво, зрадництво і підлість. В одному з його віршів йдеться про односельця, який доніс на нього, фронтовика, в «емгебе». Він навіть загрожує: «Зустріну — витрушу душицю вовчу!» А коли зустрілись, то промовчав. В його душі була ота українська чеснотливість, що робить його, ні, не лицарем, а справжнім козаком. Тоді, у той же далекий совковий час, важко жилося з таким характером.

Уже після його смерті я зрозумів, чому він так поважав мене, тоді ще молодого літератора. Справа в тім, що у 20-і роки на його рідній Борзенщині діяла, як тоді говорили, банда Сапона — мого однофамільця, а тепер, звісно ж, повстанця проти більшовицького режиму (вартого добротного пера Василя Шкляра). Дмитро Мусійович подумки пишався своїм земляком. І писав вірші, які тоді важко було надрукувати. Ось рядки з «Сонету про найстрашніше»:

             Як мій народ від мови одречеться,

             То я за те й від нього відречусь.

             Піду в пустелю — більше не вернусь,

             Нехай душа від сорому спечеться.

Ніхто так у Чернігові, як він, не милувався забутими словами рідної мови. Він часто питав у колег, що означає «загодя», «недосвіт», «заговини», «каганець»… І якщо той не знав, то охоче розповідав про те слово. Ці «поліські» слова сповна використовував і в своїх поезіях:

Ой на печі сіянка,

Сіянка на жердці…

А матері восьмий десяток,

А синові шостий десяток.

Ой під піччю цибуля,

Цибуля аж синя…

А матері восьмий десяток,

А шостий десяток сину.

Ой хто зніме сіянку з жердки,

Повтикає в землю у квітні,

Як матері піде дев’ятий,

Як синові рушить на сьомий?

Ой хто ж цю цибулю аж синю

Повезе у город онукам,

Як матері зверне на сотий,

Як синові клюне на восьмий?..

Культ села Дмитро Мусійович сповідував до останку, присвятивши йому збірки поезій «У ріднім домі», «Миропілля», «Хвала долі», більше десяти книжок для дітлашні. Вже після його смерті видана книжка вибраних поезій «Прийду таким, як є…» та роман «Приморожений цвіт».

 — Кузьма Журба і Дмитро Куровський були моїми першими хрещеними батьками на поетичній ниві, — зазначив, відкриваючи творчий вечір, голова Чернігівської письменницької організації, Шевченківський лауреат Дмитро Іванов. — Їх вже давно немає з нами, але є з нами їхня поезія, їхні світлі душі…

Спогадами також поділилися поети Святослав Хрикін, Василь Буденний, Михайло Кушніренко, Василь Щербонос, журналістка Лідія Кузьменко і педагог Інеса Вачнадзе. Добре слово сказали і рідні: доньки Світлана Кузьмівна та Лариса Дмитрівна, онук Дмитро Куровський. Присутній в залі був і син Володимир Журба.

Композитор Микола Збарацький виконав пісні на вірші ювілярів. А ще в залі була організована виставка книг та рідкісних знімків, присвячених Кузьмі Журбі та Дмитру Куровському.