Погода
Погода у Києві

вологість:

тиск:

вітер:

Головна\Події\Книжковий ринок

Події

З книги «Розмови про життя і мистецтво» (Уривок)

Початок надруковано у «Кур’єрі Кривбасу», № 326-327-328, 2017 р.

Олександр Клименко. Напередодні Революції Гідності морок в Україні згустився, став тотальним і безпросвітним. Але ж він не виник нізвідки. Пітьма згущувалась поступово, живлячись – у тому числі – й тим злоякісним продуктом масової культури, який згодовувався українцям – від естрадних шлягерів до художніх серіалів російського виготовлення.

Якось я прочитав «Енциклопедію російської душі» Віктора Єрофєєва, де він пише про поняття «cool», яке, інспіроване книжками Джека Керуака та джазовою музикою Майлза Девіса, виникло в Америці у минулому столітті. Витончений, стильний, прозорий західний «кул» контрастував із «російським стилем», який за своєю естетичною природою є антитезою, анти-«кулом». На думку письменника, відмінність між західною і радянською модами сприяла тому, що після розпаду СРСР образ росіян формувався в американській та європейській свідомості як ворожий в естетичній площині. Попри фундаментальний «кул», який все ж існував у російській культурі (приміром, творчість Пушкіна, Набокова), Єрофєєв пише про Сталіна – найкращого «кул»-режисера, котрий на театральній сцені світу перетворив цілу країну у суцільний табір.

Власне, постійне перекачування пітьми із сусіднього Мордору – з їхніми кіркоровими, басковими, лолітами, задорновими – захаращувало українську свідомість, яка відрізняється (а перший і тим паче другий Майдан це довів) від російської. Протягом десятиліть у такий спосіб працювала українська державна машина, підключена до російського двигуна. Сьогодні це мусить бути змінено, бо ціною питання є виживання нації. Події минулого року поставили Україну між життям і смертю. А це та межа, де немає місця для тепличного животіння. Але саме тут ідеалістичний імператив може бути покликаним до життя: прообраз гуманного суспільства – висока мета, над якою варто працювати.

Галина Пагутяк. Мені здається, що крім захисту від розтлінного впливу як Мордору, так і консумованого раю, слід шукати нові ідеї й моделі майбутнього. На початку 80-х мені потрапила до рук книжка одного з членів Римського клубу Ауреліо Печчеї «Людські якості», де розроблялись різні моделі майбутнього. Серед них і ощадне суспільство, яке не толерує розкіш і надвиробництво. Таке суспільство неможливе без певних людських якостей. Його не можна нав’язати згори. Але й без дій уряду нічого не зміниться. Мене страшенно дратують оті балачки, що людина може вибирати між попсою і не попсою, і не потрібно жодної культурної стратегії. Українське суспільство вже починає потрохи звільнюватись від цього, але війна може закінчитись завтра, а післязавтра знову продовжиться експансія егоїзму, споживацтва, несмаку і примітиву. Немає ще імунітету. Розірвано зв’язок між культурою минулого і сучасністю. Йде переписування традицій, а не їх переосмислення. Якщо вдома ви розмовляєте примітивною мовою, то ви не приймете високої шляхетної мови і поза домом. Тому найперше потрібно, щоб не вітали оплесками маслітературу, і не надто тішились. У незрілому суспільстві вона може спрацювати проти майбутнього. Думаю, що у Вас знайдеться що сказати про те, якою повинна бути масова культура у постколоніальній країні, яка воює за свою незалежність. Це не таке вже просте питання…

О. К. Звісно, не розв’язавши проблему у собі, не варто шукати її в об’єктивних обставинах – у ворожому впливі, який чиниться ззовні. Характеристики ж суспільства майбутнього мають накладатися на вектор, що народжується з ідеальних уявлень про співіснування людей. Ідеальність є величиною аскетичною. А якраз аскези людству бракує. Лише кілька століть тому у світі розпочався промисловий нафтовидобуток, а нині експерти твердять, що нафти з розроблених родовищ вистачить на 60 років. Коли я їду на ділянку сіяти кріп та садити картоплю, то з сумом спостерігаю за парканами з ракушняка і каменя, назавжди вийнятими із землі, якими огороджують палаци скоробагатьки.

Популярна музична культура в розвинених країнах – цікаве явище. Кайлі Міноуг, Бейонсе, Емінем, Ріанна – це талановиті виконавці й серйозні музичні проекти. Попри однозначне масове спрямування. За відомими іменами криється праця професіоналів, котрі лишаються за кадром. Кожен проект створено для конкретного сегменту слухацької аудиторії. Щоб утриматись на хвилі, треба багато працювати. Без блефу і обману, без відкривання ротів під знезвучені мікрофони, бо, як сказав Ронні Джеймс Діо, за спів під фонограму треба платити ксерокопіями грошей. Для Ріанни та репера Каньє Веста нещодавно написав пісню Пол Маккартні, написав і знявся зі співаками у чорно-білому кліпі. Це справжній cool, крутий і естетичний. Масова культура для дорослої нації.

Свого часу Алла Пугачова обурювалась, що зірки російської естради отримують менші гонорари, ніж Стіві Вандер. Пугачова, яка є зіркою першої величини в Росії, порівнює себе з поп-зірками світової естради. На перший погляд, це ніби й справедливо. Але ж тільки на перший. Оскільки неможливо уявити Стіві Вандера, який би розривався у художньому діапазоні – між чудовими піснями та дешевенькими шлягерами на кшталт «Мадам Брошкіної», важко уявити, аби лауреат двадцяти двох премій Греммі Стіві Вандер співав під фонограму. Цей порівняльний приклад демонструє розрив між західною кул-свідомістю та претензійними заявами в російському стилі. А ще недавно я переглянув чудовий фільм Іштвана Сабо «Бути Джулією», знятий за романом Сомерсета Моема «Театр». Порівнюючи кінострічку з її радянською екранізацією зразка 78-ого року, де роль Джулії Ламберт зіграла Вія Артмане, швидко розумієш різницю між тим, як має бути і як буває у мистецтві.

Хотів би, щоб культура у постколоніальній країні, яка воює за незалежність, була відповідальною і диктувала художні смаки, щоб вчила розуміти високу естетику. Бо мистецтво в країні, де гинуть герої, оплачено кров’ю.

Я взяв за приклад популярну музику. Які аналогії Ви бачите в сучасній масовій літературі?

Г. П. Звісно, якість і професійність допомагає змиритись з масовою культурою, не відмовляти ж їй зовсім у праві на існування. Я коли кажу про масову літературу, то бачу шаблонність насамперед. І штучність. Все скроєне за однією міркою, підігнане під смак певної категорії людей. ВОНО НЕ СТВОРЕНЕ, А ЗРОБЛЕНЕ. У нас зараз бурхливо наростає жіночий роман, бо він не вимагає професійності, так як детектив, наприклад. Мені як редактору дуже часто потрапляють такі речі. Причому, автори мають вибір, але тільки спершу. Той, хто раз ступив на стежку белетристики, вже звідти не зійде. Він буде вправлятися, набивати руку, писати по кілька романів на рік. Бог з ним. Але коли до рук читача потрапить якась якісна жіноча белетристика із Заходу, він подумає, що це вже високе мистецтво, класика. Тому є сенс підвищувати рівень такої літератури, а це можуть зробити лише видавці, фільтруючи рукописи. Але оскільки видавці мало дбають про власну репутацію, і їх мало, немає конкуренції. А комерційні відділи чи конкурси на кшталт «Коронації слова» відкидають оригінальні й талановиті рукописи, у чому я вже не раз пересвідчилась. Продати і змусити прочитати можна все, і саме на оте все й орієнтуються початківці. Що вдієш, коли автор аргументує свою «якість» кількістю виданих примірників. Як на мене, то вже краще втопитись, ніж стати популярним автором. На жаль, моя точка зору надто ідеалістична, і я це усвідомлюю. Можливо, хтось би сказав те саме, будучи прагматичною особою. І незаангажованою. Але в одному я впевнена: книга створена завжди вища від книги зробленої.

О. К. Талановитий твір назавжди акумулює енергію та натхнення. А професіоналізм, позбавлений внутрішнього вогню, є лінією, яка розмежовує ремісництво і мистецтво. Художній твір має відповідати високим стандартам, щоб опинитися на території мистецтва.

Якось я читав журнал, в якому було чимало верлібрів, написаних молодими поетами. І пригадав висловлювання Роберта Фроста: «Писати верлібри – як грати в теніс з опущеною сіткою». Подібна думка в устах поета характеризує його версифікаційну філософію – і не більше. Писати ж сьогодні банальні верлібри, наївно думаючи, що відкриваєш нові землі, – помилка і пастка для тих, хто не цікавиться класикою – українською і світовою.

Г. П. Нещодавно я прочитала вислів одного критика: професійність наших поетів зростає, однак жодних яскравих особистостей на поетичному обрії не з’являється. Я думаю, що це справедливо особливо до західноєвропейської літератури. Стандарти є, а майстрів немає. Майстер повинен думати, а не компілювати чужі ідеї, розклавши перед собою навмання карти. До того ж, ринок не терпить новаторів, вони потребують дуже великих затрат на рекламу. Здавалося б, зовсім недавно наші критики, як папуги, повторювали захоплені вигуки своїх європейських колег: «О Павич! Література майбутнього, Великий Прорив! Геній!» Тепер ніхто не згадує за Павича. Умберто Еко ще намагається тримати бренд, але джерело висохло. Бо Еко навряд чи має час для серйозних студій, а особливо час на те, щоб прислухатись до себе, оскільки став надто публічним. «Книга – це дитя самотності і мовчання», – казав Пруст. Тому він ні на кого не схожий, Марсель Пруст.

Мені шкода цих письменників, які живуть у країнах, що тихо мліють від достатку і комфорту. Їм нема про що писати, тож вони вдосконалюються у професійності. Велика Депресія в Америці збагатила американську літературу славними іменами. Я час від часу перечитую Карсон Маккалерс «Серце – самотній мисливець», надзвичайно людяну й глибоку книгу про бідних провінційних американців, які намагаються зберегти свою гідність. Там дівчинка, яка почула Моцарта,  мріє навчитись грати на фортепіано, але родина не може собі цього дозволити. Я теж колись була в такій самій ситуації. І справа не у бідності матеріальній, а у тому, що вона робить людей творчо безплідними, пригнічує їхні поривання. Стандарти і системність вбивають талант. Світ повинен бути іншим, це я знаю напевно. Бо хіба можна назвати добрим світ, де талановиті твори з’являються всупереч, а не завдяки? І так було завжди. Можливо, час взагалі переглянути теорію мистецтва і поставити її наріжним каменем постулат Гете-Франка: творити – це означає боротись. Мені здається, що це важливо як для західної, так і для східної цивілізації.

О. К. Щоб уникнути розбіжностей у визначеннях, скажу ще декілька уточнюючих слів про стандарти і майстрів. У моєму розумінні, стандартний рівень у мистецтві – це фіксація певних художніх напрацювань, нижче яких – графоманство та аматорство. Стандарти, звісно ж, не є верхньою межею для творчих можливостей, а тільки стартовою площадкою. У музиці поняття джазовий стандарт означає відомий мотив, який є основою для імпровізацій. Здорові стандарти в літературі чи музиці – це насправді не так уже й мало. Більшість переможців згаданої «Коронації слова» не витримали б конкуренції з Муракамі чи з якимись іншими рейтинговими авторами, котрі на поприщі белетристики професійно піднялися над літературними стандартами, хоча й від них не відірвалися. Процес заповнення літературних ніш в Україні вже майже відбувся, а от вростання письменницької свідомості у правильну і дорослу систему художніх вимог і координат (стильових, жанрових, естетичних) – ні. Літературна ієрархія – це вертикаль, тоді як стандарти, що мають шанс сягнути майстерного рівня, – горизонталь. Майстер – це той, хто вивищується над стандартним мисленням. Майстерна проза виламується з берегів традиції, до оскоми адаптованої й асимільованої. Власне, майстерність і визначає еволюційний поступ і обрії високого мистецтва. Тоді як масова культура лише й уміє утилітаризувати високі ідеї у прокрустовому ложі – заради спрощеної зрозумілості.

Г. П. Тут дехто з письменників готовий допомагати початківцям правити текст, за гроші, звісно. Спершу я подумала: добре, але тепер мені здається, що ні, якщо людина не талановита. Невідомо, що з того виросте, особливо коли йдеться про літератора, який хоче увійти до доволі численного цеху ремісників.

Я завжди любила читати речі одноразові, написані не письменниками, що вже пізнали спокусу успіху, а звичайними людьми, які хочуть щось сказати. Це подорожні записки, автобіографії, щоденники, мемуари, в яких неможливо приховати особистість, бо автор не володіє цим секретом. «Антарктична Одіссея» Раймонда Прістлі, щоденники Марії Башкирцевої, Анни Франк. Буває, автори брешуть, але вони неповторні у своїй брехні. Коли я писала свої «Сентиментальні мандрівки Галичиною», то я перестала бути письменницею. Мене не зв’язував сюжет, я просто намагалась максимально правдиво відобразити свої враження і почуття. І врешті допомогло мені збагнути природу художньої прози, яка в ідеалі має бути спонтанна як саме життя.

Зараз я читаю щоденник Давида Рубіновича, хлопчика, який загинув у гетто. Сільський хлопчик з Польщі фіксує динаміку Голокосту на прикладі своєї родини. Він прагматичний і водночас глибоко переживає ірраціональність буття, яке змушує його після тяжкої праці писати в учнівському зошиті не для історії, а для того, щоб подолати страх. І коли родину виселяють, він вибухає таким болем у сухих фразах, що читач просто опиняється поряд з ним на візку з убогим скарбом. Я думаю, чи діти зараз на Донбасі ведуть щоденники, щоб здолати страх, і чи зможемо ми колись це прочитати. Як Ви справляєтесь з ірраціональністю нашого буття зараз?

О. К. Завтра – 15 лютого. Стрітення Господнє. У цей день Ісуса батьки вперше принесли до храму. І в цей день згідно мінських домовленостей має настати перемир’я. Але ніхто не знає, чи настане. Політологи прогнозують, що Путін не відступить: недаремно ж у день перемовин в білоруській столиці з російської сторони на територію України в’їхало 50 танків, 40 артилерійських систем та 40 військових автомобілів. Тому Порошенко оголосив: якщо обстріли не припиняться, він введе військовий стан, а Україна не підставлятиме праву щоку агресорові. Життя, до якого ми звикли, змінилося на очах. І лише для тих, хто загинув на Майдані чи на передовій, Стрітення настало ще вчора, а може, й раніше – з усіма іншими святами, назавжди. Ідеали, до яких ми були готові наближатись довгими шляхами, зненацька опинилися поруч: більше не треба нікуди йти, треба лише зробити короткий і сміливий крок. Сміливий, бо поруч із ідеалами – смерть…

Світ справді складно назвати добрим. Та все ж у ньому багато такого, що хочеться любити – дерева, сонце, рідних, друзів, книжки, музику. Територіальні обриси країни, в якій живемо, не мусять співпадати з обрисами нашої душі, бо це два різні світи. Але любов до країни може накладатися адекватним трафаретом на людське серце.

Власне, подібні думки і стабілізують свідомість.

Г. П. Тривога, але без паніки. Для мене це випробування. Я намагаюсь аналізувати, думати, і дуже тішуся, коли моя думка співпадає з думками більшості людей. Зараз не до особливих думок. У моєму фентезі «Королівство», написаному ще до Першого Майдану була фраза-лейтмотив: «Королівство – це я». Вимовлена за подібних обставин. Оте усвідомлення себе частиною і водночас цілим – це дуже потужний досвід. Ми вважали, що нам судилося спокійне, хоча неякісне життя, і раптом все змінилось. Люди поводять себе по-різному. Хтось занурився у роботу, хтось закинув її, а хтось силкується працювати, як, наприклад, я. Минулого року я зупинилася над «Сентиментальними мандрівками Галичиною», тепер закинула «Гіркі землі», щоб написати про Стамбул. І я зрозуміла, що не можна судити людей, єдине, чого їм не можна пробачати – це фальш. Якби, не дай, Боже, вся країна була охоплена війною, поведінка людей була б іншою.

Цікаво, якою Ви уявляєте нашу літературу після війни. Я недавно прочитала, як дякували на сході нашим письменникам: «Спасибо, что познакомили с вашей культурой». Мене вбила ця фраза. Як подолати цей страшний ментальний розрив, ще ніхто не придумав. Хіба що чекати на наступне покоління.

О. К. Я теж намагаюсь працювати. Хоча окремі теми, котрі недавно могли повністю сфокусувати творчу уяву, сьогодні опинилися в іншому контексті. Разом зі мною опинилися. З нами всіма. А бути нині поза цією соборністю соромно. Так само, як і займатися чистим мистецтвом, осібно відриваючись від землі. Це не якісь пафосні думки, а навпаки. Для реалізації творчих планів ще буде час. І в той прийдешній час ми ввійдемо оновленими.

Думаю, після цієї війни багато що має змінитися на краще. Незалежно від наших бажань: очисна хвиля йтиме над головами високо, вимиваючи з душ невиправдану амбіційність, недоумкуватість, здирництво, інший мул та баласт; вона нікого не омине. Хтось сам підставлятиметься під буруни, а когось стихія видобуватиме із закамарків та нір силоміць. У тих хвилях трансформуватиметься суспільне життя, політичне і культурне. Я сподіваюсь, що вектор змін співпаде з ідеалістичним і водночас законним очікуванням нової української літератури. Як Ви думаєте?

Г. П. Я б не назвала це ідеалізмом. Так велить логіка буття – суспільство змінюється і змінюється культура. Я не можу собі уявити в найближчі роки те саме матюкальне, розкріпачене, цинічне і безвідповідальне середовище укрсучліту. Зараз воно огризається, вишкірюється скандалами, піаром, але це вже піна, яку можна знімати кописткою, а можна не знімати, бо вона в процесі варіння склеїться в брудну грудку. Мені здається, що варто запровадити історико-культурні проекти і залучати до них письменників. Це робота потребує ворушити мізками, працювати з джерелами. Відразу відпадуть ті, хто вміє писати лише про секс в туалеті і душевні страждання молодої б…і (перепрошую, я цитую одну розумну жінку-редактора). Фінансувати це повинна держава. Наприклад, тема «Ренесанс в Україні», чи «Острозька академія», чи «Українська музика». Тобто кожен, хто бажає, творить у своєму жанрі, і отримує нагоду виставити, виконати чи опублікувати свій твір. Без жодних конкурсів. Так за кілька років ми зможемо відновити традицію, бодай трохи. Я вже чула про проект «Марко Вовчок». Хаосу не потрібно. На початку року оголосити кілька проектів, призначити куратора, фахівця з академічного середовища, і хай люди працюють. А заодно й розширюють свій обрій.

Бо пафос, підйом рано чи пізно закінчаться і настане глибока депресія.

Це лише один шлях виходу з кризи. Важливо також позбутися стадного, тусівочного інстинкту. Створити гільдію критиків з високими професійними вимогами до них і викидати звідти при найменших ознаках плагіату, корупції чи кумівства. Це буде важко, але нехай тих критиків буде п’ятеро, але вони матимуть бездоганну репутацію.

О. К. Ідеалістичність поглядів є наслідком визнання первинності духу і свідомості над матерією. Надрукована книжка – матеріальний факт, річ у руках, видимий світ із поліграфічними верстатами, офсетним друком, умовними друкованими аркушами, тиражами. Видимий світ, який народжується із невидимих думок. І хоча не з нашої свідомості проросли у реальність дерева, зате наші розмірковування призвели до появи паперу та книгодрукарства. Тож, якщо б нам вдалося об’єднатися з Тим, хто вигадав клени і тополі, тоді перед нами жоден сучукрліт би не встояв. Кажучи «перед нами», маю на увазі людей, для яких мистецтво – не територія компромісу. І тут справа не в красивій позі, не в обранності, а в принциповому небажанні шаблонізувати свідомість: зі своїми перевагами і своїми недоліками, кожен з нас має можливість навчитися переводити власну унікальну сутність у чесні поетичні й прозові слова.

Проте ідеалістичний не означає ідеальний.

У «Нудоті» Сартра одним з літературних героїв є Самоучка, який за сім років прочитав безліч книжок за алфавітним покажчиком – від літери А до літери Л. Самоучка – соціаліст і гуманіст, він захоплений своїми ідеалами і прагне любити всіх людей. Світобачення Самоучки наражається на іронію головного героя роману – Рокантена. Впустивши у душу абсурд існування, Рокантен каже, що бачив гуманістів всіляких мастей, відтак не має щодо них жодних ілюзій. Натомість Самоучка, пише Сартр, звалив усіх гуманістів, про яких читав в енциклопедіях, в одну купу і запхав їх, як котів, до шкіряного мішка, де вони й роздирають одне одного в кров.

Мені не близький Рокантен: я не хотів би продиратися до себе крізь нудоту. Але його інтелектуальні спроби збагнути світ мене по-справжньому хвилюють. Тоді як надмірна спрощеність у творчості інших письменників навпаки відштовхує.

Г. П. Ще дитиною я помітила, що світ одного дня здається ясним і зрозумілим, а іншого – складним і заплутаним. Це, либонь, означає, що насправді є станом нашої свідомості, і таке коливання маятника сприйняття дозволяє рухатися.

Сьогодні я прочитала статтю австралійця, який часто буває в Україні. Він захоплюється людяністю, щирістю, відкритістю українців, тим, що ми так не цінуємо, вважаємо недоліком, бо хочемо опинитися в зоні достатку і права. Але достаток і право на справедливість не можна отримати, за них потрібно боротись, використовуючи ту зброю, яка у нас є. Ми зараз є свідками і учасниками розбудови нової України, яка має шанс стати першою в світі територією гуманізму. Був час, це 90-і роки, коли кожен почав дбати суто за себе, відбирати в інших, а не віддавати. Тому й обирали хижаків до влади. Але внутрішній спротив наростав, бо такий прагматичний світ не для нас, і ми не для такого світу. І так постали два Майдани. Жодна країна не зможе цього повторити в таких масштабах. І ми вже перейшли точку неповернення. Спротив злу охопив фактично усю країну, за винятком окупованих територій, де було замало пасіонарних особистостей. Завдяки війні.

Мені немає діла до розумувань сучасних інтелектуалів, для яких пасіонарність – це атавізм і зло, що заважає Україні стати найбіднішою країною Євросоюзу. От і Греція ніяк не може вписатись у це товариство. Рабське схиляння перед чужими цінностями – це синдром жителів колонії. Є загальнолюдські цінності, є Декларація прав людини, є традиція і неперервність цієї традиції. Ось це і є гуманізм, до якого повинно прагнути людство. Глобальний поділ народів на перший, другий і третій світ, – це міна, закладена під цивілізацію. Це – несправедливо, це ганебно, це огидно. У часи Сартра гуманізм виглядав як комунізм, тому не дивно, що з часом розвинулось таке зневажливе ставлення до гуманістичного світогляду. Гуманізм – це не теорія і не ідеологія, це стан збереження людини як особистості. У 15-16 столітті про це знали. На фасаді Телемського абатства, яке створив Рабле, написано «Роби все, що хочеш». Тобто розвивайся, пізнавай. А не те, що думають зіпсовані люди.

Є ще одна річ, яка заважає українцям, хоч вона неможлива в Україні. Це страх, що національна ідея перетвориться на тоталітарну почвару. Як у Росії. Чим швидше ми позбуватимемось ментальної залежності від сусідів, тим успішніше здолаємо страх.

О. К. Я згадав Сартра. Немає нічого дивного, що спав на думку саме французький екзистенціаліст, оскільки занурення в ірраціоналізм людського буття в його творчості струнко обґрунтоване, піднесене ледь не до якогось універсального канону. Через зневіру, що перетворюється на цілковитий попіл в яскравому інтелектуальному вогні, мене завжди дратувала проза Сартра (на відміну від його геніальної есеїстики), у тому числі й згаданий роман «Нудота», який є прозовою вершиною письменника. Натомість ще більше дратувала недостатня інтелектуальність сучасної української літератури: порослі мохом напрацювання викликають стійке відчуття мисленєвого знерухомлення, поневолення. А брак свободи розуму як і брак свободи духу обмежує творчу фантазію. Еволюційний поступ цінний тоді, коли він збалансований. Не уявляю возу або автомобіля, що ефективно пересувається на трьох колесах.

Світоглядно не можу сприйняти шляху, на який Антуана Рокантена вивело доведене до механічної досконалості думання: в інтелектуальних лабіринтах легко заблукати. Навздогін наведеної Вами назви одного з офортів Гойї, скажу, що чудовиська можуть народжуватись не лише тоді, коли розум спить, а й коли генерує думки.

Письменник прив’язаний до часу. Тому його твори народжуються у певному історичному контексті. Але бути водночас великим філософом і заручником історичного моменту – сумно. На щастя, є твори, які вселяють надію на те, що абсурду існування можна уникнути. Ці твори і є вірою – у її чистому, автентичному вигляді.

Атеїстичний екзистенціалізм Сартра не може бути дієвим у всіх без виключення контекстах. Рокантен перестає бути цікавим, коли думаєш про героїв Небесної Сотні. Бо новітня історія України твориться у високому і трагічному пафосі, який заглушає будь-який біль самотності. Чеслав Мілош казав, що той, хто бачив знищене мільйонне місто, в якому навіть бездомних псів не залишилось, той із іронією пригадував описи пекла великого міста у віршах сучасних поетів – насправді ж, пекла їхньої душі.

Попри подібні розмірковування я прагнув навчитися акумулювати інтелектуальний заряд, щоб згодом спрямувати його у потрібному напрямку. Тому серйозність творчості західних інтелектуалів (у тому числі й Сартра) своєчасно або ж із запізненням притлумлювала відчуття – не стільки естетичного, скільки світоглядного – роздратування, тому відчуваю потребу у читанні їхніх книжок.

Згадуючи знакових зарубіжних письменників у контексті розмови про українську літературу, правильно було б дотримуватись рівноправності та паритету у дискурсі, водночас пам’ятаючи, що іншою, але більш латентною ознакою колоніального мислення є поспішне зречення або заперечення. За себе скажу: я потребую читання книг, щоб вивіряти свій маршрут; завдяки авторам, які дражливо втручались у мою свідомість і мою душу, я зрозумів напрямок, в якому намагаюсь іти. За це я їм по-справжньому вдячний. І Сартру – особливо.

Інтелектуальність і меншовартість – поняття несумісні. Ті ж із розумних письменників, котрі використовують у творчості засмальцьовані стереотипи, рухаються дорогою найменшого спротиву. Сьогодні культурний мейнстрим – широка ріка, що тече поміж глобалізаційних берегів. А крізь вушко національної голки можуть пройти не всі.

Г. П. Важко з цим не погодитись. Особливо тепер, коли є можливість дізнаватись думки та ідеї блискавично, без перепон, навіть без знання мов. Ми значно легше ніж колись можемо перетинати кордони фізично, хоча в цьому нема потреби, бо можна спілкуватись за допомогою Скайпу. Я нещодавно мала приємність спілкуватись з британськими читачами. Мене вразило те, що вони готувались до зустрічі зі мною і задавали дуже конкретні питання про Яна Щасного Гербурта і його час. У нас приходять на зустріч з письменником, як на розвагу. Наче роблять йому честь. І в них ніколи немає питань по суті. Модератор і автор змушені імітувати дискусію між собою, хоча навіщо робити це на очах у публіки? Так колись в Середньовіччя жонглери розважали публіку на площах. А відтак немає потреби напружуватись, мислити самому, головне – догодити публіці. Це роблять не лише письменники, а й політики. Заманюють у тенета не думок, а інстинктів. Взяти автограф і не читати книжки.

Не знаю, чи то мені здається, але зараз трохи дали українській літературі спокій в сенсі меншовартості, натомість пішла патріотична розкрутка окремих книжок і страсті за Нобелем. В принципі, це другий бік тієї самої медалі. Постколоніальний дух все дуже сильний.

Зараз я, як і Ви не можу сприймати Сартра, він мені видається дуже далеким від моєї реальності, зате охоче перечитую зараз «Щоденники для Стелли» Свіфта, що власне і не є літературою, але проникає до твоїх кісток реальністю, а не художністю правди. Такою самою вражаючою є книга Данієля Дефо про чуму у Лондоні. Тут не постає питання, чи це вигадка чи документалістика, чи стилізація. Це – запрошення сучасника до бесіди, до контакту різних інтелектів, як високих, так і низьких. І ніхто не буде при цьому витріщати очі, а ворушитиме мізками. Ось це мені подобається. Ніхто не вивищується, ніхто не опускається, просто шукають точки дотику. І це блискуче робить Свіфт з його репутацією мізантропа. Він не зачаровує, не маніпулює, він просто розмовляє з нами, як розмовляв з людьми, яких поважав і цінував. Можливо, у такий спосіб можна повернути довіру до літератури як засобу комунікації і згуртування однодумців.

Сьогодні я прочитала пару дописів про те, як дехто не сприймає вже улюблені книги, прочитані в безтурботний час. Це добре, бо свідчить, що час веселих скандалів і чтива «про себе коханого» відходить. Я знала, що так буде. Що, деградувавши до певного рівня, найбільш чутлива читацька аудиторія почне рятуватись. Тільки не думала, що обставини будуть такі трагічні.

Я щойно подумала, що наша бесіда – наче створення карти свідомості українського письменника під час війни. На ній є сталі точки і весь час з’являються нові, що неможливо було б ще два роки тому.

 

18 листопада 2014 р. – 25 липня 2016 р.

Луцьк – Львів



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери