Щоправда, він не дуже вірив у повсюдну щирість  возвеличення власного імені на всій  території СРСР. Але інакше було неможливо, бо вони – без безпощадної дисципліни! без ієрархії! без страху! – не втримають великої держави.

Міряв кроками кімнатку своєї кунцевської дачі. Власіка заарештували, хрен з ним. Так, Власік був йому вірним, як  собака.  Нічого, на кожну відданість завжди можна знайти ще більшу. Він не міг витримувати тільки розлуки з своєю  домохазяйкой Валею Істоміною.

Валя-не Власік, і не новий начальник його охорони Новік. Валя мовчазна, покірна і також віддана. Вона втішає його холодними і довгими ночами, що лише холоднішають з кожним  роком. Валю можна погладити, а деколи навіть… Лицем вождя перебігла хижо-грайлива, майже парубоцька, посмішка.

Він старіє. Йому вже перевалило за сімдесят. Думав, що Валю, яка опинилася на Колимі за його наказом,  може забути або знайти таку ж –їх мільйони, тих мовчазних і відданих російських баб.

Але… Тримався. Проте однієї, особливо довгої осінньої ночі…Згадав свою Надєжду. Він не хотів її смерті. Не хотів, щоб вона стрілялася. Вона підставила його. А Васілій і Свєтлана втратили матір. Плакав тоді на похороні дружини від жалю, безсилля і осуду. Жодна сльозинка вождя не потрапила у радянські газети.  Великий Сталін, великий Генералісімус  і друг кожної радянської людини не повинен, ніколи і ніде, проявляти дрібнобуржуазної сентиментальності.

 Але її не було. Вона зникла ще замолоду. Вона, як писали його непартійні біографи, зникла тоді, коли рано померла його перша дружина  і він кидався на похороні за нею у могилу. Якщо він пізнав любов до жінки, то це була Катерина Сванідзе, що несподівано захворіла сухотами, залишивши сина Якова. Після того, як Сосо Джугашвілі витягнули із могили дружини, народився Йосиф Сталін.

 Він ніколи не відчував жалю чи співчуття. Тим паче, до чоловіків. Тим паче, вищих від нього ростом. Тим паче, обдарованих і небезпечних.

Тухачевській, казали, перед розстрілом верещав: «Хай живе Сталін!», намагаючись його розжалобити. Він не піддався на таку пастку маршала Тухачевського. Це ж треба такого красеня, розумника, донжуана в одній  персоні! Сталін дивився крізь пальці на його адюльтери, казав при доносах, мовляв, «будемо заздрити». Але маршала любили солдати. Він знав кілька іноземних мов і був навдивовижу освіченим, на відміну від старих вояків будьонівського пошибу. Сталін якось подумав, що Тухачевський може бути йому реальним конкурентом. Страх, як гидкий щур,  пробіг плечами  великого генералісимуса. Наступного ранку він розкрутив особову справу Тухачевського. Вже не маршала, не харизматичного і ще молодого  полководця, а звичайнісінького ворога народу, що повинен бути знищеним як тифозна вош! як трупна зараза! як наймерзенніша наволоч!

Вождь нікому не вірив  і нікого не любив. Він називав ідіотом свого сина-алкаша, Васілія. Він так і не бачив в останні роки своїх внуків, навіть дітей дочки. Іноді у Свєтлани Алілуєвой (Сталін так не любив це, якесь релігійне, дівоче  прізвище  своєї дружини) закрадалася думка, що батько не пробачив її, доччину, зраду з іншим чоловіком, від якого були діти. Тихі комплекси і підозри, презирство і ненависть, маніакальний дарвінізм наповнювали все навколо низькорослого грузина, що невблаганно старів.

А вони ще заборонили курити! Лікар був дуже переляканим, але казав, що Йосифу Віссаріоновичу не можна курити, бо наслідки будуть непередбаченими, мовляв, лікар мусить його чесно попередити. Сталін міг розстріляти лікаря за погані новини. Зрештою, він таки задумав викрити і ліквідувати  на початку 50-их років змову лікарів. Але цього розстрілювати не спішив. Проте і не курити було неможливо. Наступало таке роздратування, що навіть його тихий голос поволі перетворювався на невидимий смертоносний меч. Такі навколо всі ганчірки і холуї –а їм можна курити! Вони  курять, скільки влізе –і їм байдуже до його синдрому відміни, до його нікотинного голоду!

Їм насправді байдужі будь-які його страждання.  Коли, роздратований, кинув їм якось, що вони всі, всім політбюро, постаріли і пора їх міняти, то потім здогадався, що вони щось замислили.

Сталіну було так дивно, що всі партійні молільниці СРСР не можуть відвернути він нього старість. Він тихо ненавидів молодих і молодість, поволі обдумуючи ще більшу чистку рядів, ніж у другій половині 30-их.  

Він ще покаже всім, на що здатен він, а на що – вони. Вони, старі опортуністичні упирі, що втратили відчуття ленінського мислення, ще здригнуться – не лише увісні. Здригнеться Берія і Маленков, Молотов і Каганович. Навіть дурноверхий Нікітка, котрий  Хрущов,  викликає якісь туманні підозри…

Сталіну ставало все незатишніше. Раптом згадав, як його мати сказала, коли він вже був  головною людиною СРСР, мовляв, краще би ти став священником. До речі, треба було би посповідатися. З церквами трохи перебрали. Раптом якийсь жаль, впереміш із дикою ненавистю і нестримним нападом жаху, заполонив того, хто так любив міряти дрібними кроками свою кунцівську дачу. Може, хтось, із коротким кинжалм, зачаївся у кутку. Також йому був підозрілим смак нинішніх фруктів. Отруїти його їм найпростіше. А тут чимало тих, хто хоче обезглавити  партію. Тут звідусюди стирчать якість примари! Курити не можна! Пити вино небажано! А що можна?

 Можна, наприклад,  організувати публічні страти неугодних, в тім числі сволот-лікарів, які не можуть придумати чудо-пігулку, яка повертає молодість! Так, це мудра ідея.. Але зараз що? Що робити завтра вночі? Скільки кроків прошаркати кімнатою, потиху курячи люльку?

Треба повернути Валю… він втомився без неї, хоча може вона і спала з Власіком, щоправда, мимо своєї волі. Але яка різниця- вона була осквернена. Але… вона вже викупила частину своєї провини. А Власік згниє у тюрмі. Він міг би був віддати наказ  розстріляти тварюку, але нехай ще помучиться!

А Валю таки треба сюди.А може вона вже нежива!? Тваринний жах знову перебіг плечима вождя. Треба діяти негайно і без дурних опортуністських коливань! 

Ще вночі він хапливо викликав охоронця, віддаючи наказ негайно звільнити і доставити сюди, у Кунцево, товаришку Валєнтіну Істоміну.

Сталін завжди вимагав  від свого оточення личной преданности. Особа, психічно поглинена іншою, безпечна. Але часто така жертва не допомагала. Берія з Хрущовим це знали, як ніхто.

У 1952-1953 роках у кремлівських коридорах розгорілася боротьба за владу...

Степан Процюк