Два «останні табу» цивілізації – педофілія та канібалізм. Їх зняття загрожує фізичному існуванню спільноти. Зіпсувати людське тіло до того, як воно самовідтвориться, – це матиме не тільки культурні наслідки. З іншого боку – і те, і те дійство, вони виключно про поглинаючу любов, хіба ні? Отож стійко популярні жахалки про інцест/педофілію та канібалізм/зоофілію у всіх сегментах культури, саме тому такі вони огидно приманливі і в жанровій прозі.

Людожерство як економічна необхідність і як ідеологічний базис нового суспільства – тема приваблива антиутопічно, відтак не нова. Дуже не нова – всілякі морлоки плодяться, як кролики. Першим із останніх на думку спадає «The Wanting Seed» Ентоні Берджеса. А за другим і ходити не варто. Не в цьому випадку. Новий роман Ярослава Мельника оригінальністю не вразить. «Маша, або Постшафизм» планує грати свою партію не на відчутті новизни. На чому натомість? По-перше, на культурних шоках, пов’язаних зі зняттям табу. По-друге, на нав’язливому масовому випасанні народів, тобто на суто прозорій дидактично-повчальній установці: «Маша корова. Не будь, як Маша. Діма скотоложець. Не будь, як Діма». Але повчання ці корелюють тут також зі зняттям табу, а ось це вже може бути цікавим… Коротше кажучи: новий роман Мельника робить ставку на відразу і гидливість. Ну, і що? Ну, і виграє.

3896 рік. Планетарний Рейх. Нова система зветься постгуманізмом, свідомі та морально розвинені люди не чинять злочинів один проти одного – в цій системі просто відсутні каральні та судові інституції. Так, бува, промайне в суспільстві легке незручне відчуття, що постгуманізм теперішній ідеологічно сягає тодішнього фашизму, але швидко минає. Все благоденствує: повна свобода дій/почуттів і рівні можливості. На роботу ходити не треба! (Якщо ще не ясно: Рейх – це утопія). Економіка країни тримається на сторах. Це людиноподібні тварини. За кілька століть селекції колишніх в’язнів концтаборів перетворили на таку собі рентабельну худобу, позбавлену одягу, уявлень про особисту гігієну і мови – безсумнівні атрибути нової людини. «Людиноподібна тварина – це ще не людина. Визначення “людина” найменше базується на тілесній підставі. Людина – це насамперед громадянин Рейха, розумна культурна істота, котра має власність, у котрої є професія, сім’я. Людина – це те, що має статус людини». Все логічно, що вже там. Стори працюють на людей, а коли термін їхньої працездатності спливає, їх забивають і з’їдають. Стори зайняті переважно на сільськогосподарських роботах – вони і тяглова сила, і плугарі.

Так, від сумлінних орачів і плугарів, що йдуть за плугами, нам не здихатися навіть наприкінці четвертого тисячоліття. Згадка, що машинерія була визнана аморальною і переможна війна з технікою завершилася ще тисячоліття тому – вона з’явиться ближче до кінця роману і на структуру альтернативного світу відчутно не вплине. Новий дивний світ «Маші» і без того хисткий. Зникнення у Рейху техніки потрібне виключно як сюжетний хід, який відкриває фінал. Наприкінці роману люди і стори можуть безболісно перейти у світ, де відбувалася технічна революція і завершилася модернізація, повернутися до 2000-х – знайти собі там нового ворога, я так розумію. Рояль у кущах у вигляді електричного світла заявляє про претензію «Маші» на притчевість. Заявка цілком виправдана. Але є ще таке: виключно аграрний планетарний Рейх із його плугарями-орачами-кріпаками-народолюбцями якось дуже мимовільно, але безпомилково вписує «Машу» у традиції народницької прози. Де їй, зрештою, і місце. Ідейно-просвітницький роман про звільнення пригноблених класів, при чому ініціатива звільнення від гнобителів і походить.

Вторинність і хисткість цієї суспільної моделі спробуємо не зауважити (а щоб виглядала вона правдоподібніше опис її подається у посиланнях на проблемні статті централізованої газети «Голос Рейху»), бо на її тлі відбувається любовна історія, що зміст «Маші» і становить. Неодмінний атрибут антиутопій, у котрих бунт підлеглих здебільшого і зводиться до інстинктів нижче-поясу (сексу і голоду). Маша – сторка, її власник – фермер-журналіст Діма. Перше ніж бути шокованими актами зоофілії (бо Машу грає не лише новатор Діма, а й його ретроград-син), згадаймо те незручне відчуття, яке виникає у нас, коли ми читаємо про середньовічні суди над тваринами. І ще трішки звернемо на зображення тварин у ранньому християнстві, коли автори, що відійшли від политеїзму, саме в худобі побачили вдалу ілюстрацію для боротьби людської душі проти грішних думок. Це палке кохання до представниці іншого біологічного виду – не переступ, а саме спротив. Юна самиця стане людиною (почасти), але це ставання-людиною в процесі сексуальних стосунків з (іншою) людиною – щось типу висновку перед аргументацією. Я – людина, отож те, що я кохаю, – теж людина. Вроджений демократизм, ага… Стоп. Зворотнє так само правильне? Ми є те, що ми їмо. Ми стаємо тим, що ми їмо. Або кого ми їмо… Стратегічна помилка, не інакше.

Харчування сторами – спосіб погратися на нервах у читача, окрім іншого. Спрацьовує на всі сто. Роман відкриває сцена в м’ясокомбінаті, де сторів класифікують за якістю фінального продукту – м’ясо самців, м’ясо самиць, м’ясо старих сторів, м’ясо сторів-дітей. Цього б уже вистачило насправді. Але за кілька десятків сторінок нам покажуть детально процедуру забиття стора. Діма, який є знаним різником, уб’є Руду, розчленує її і з’їсть із друзями, щоб згодом бачити мертву самицю в нічних кошмарах. Буде ще одна аналогічна сцена: уже син заб’є старого стора. Канібалізм – страшно; ми кмітливі, ми зрозуміли. Але в цих нестерпно детальних описах є важливе послання, певно, визначне для роману Мельника.

Постгуманізм (це синонім постфашизму), про який автору йдеться, язичницький за своєю природою. Тут все має два прояви – чисте і нечисте; перше ми звикли оцінювати як величне, друге – як прокляте, але тут не так однозначно. Однаково сакралізованими є обидва елементи. Ковбаса з грудей молодих сторок, яку їсть Маша, – на одній чаші терезів. Діма, який публічно мочиться перед коханою і тільки так вона його відрізняє від інших оголених людських і людиноподібних тіл, – на іншій чаші. А терези врівноважені. Чисте поруч із нечистим не може зберегти рівновагу, то ясно. Нейтральними є речі тільки поза цією дихотомією: голод, скажімо, або сексуальний потяг. До речі, в одній із розвідок «Голосу Рейха» згадують, що наприкінці 2090-х соціокультурні практики, за котрими могли б розрізнити людину і не-людину, свій сакральний статус втратили: «Поширеним (“модним”) вже було злягання при свідках (не кажучи вже про ходіння голим), сім’я, фактично, зникла, смерть перестала бути таїнством, і розвагою стало спостерігати – спочатку на екрані, а потім у спеціальних палатах – за останніми конвульсіями вмираючого». Тонка авторська іронія, бо читач «Маші», власне кажучи, аналогічними картинками насолодиться досхочу. Скажу ще, що постгуманісти Мельника, опікуючись долею перевихованих сторів, відбраковують тих, хто не надається до соціалізації, бо виродки, кажуть, є у кожного біологічного виду. Тих дефективних сторів відпускають у дику природу – вони збиваються у зграї і виживають із людоїдства… Та сама незручність, що супроводжує читання про суди над тваринами – коли бачимо, як не-людині системно приписують якості, котрі ми звикли атрибутувати як суто людські.

…або коли читаємо мізогінічні памфлети. Діма – затуркане владною дружиною інфантильне створіння: єдина йому доступна насолода пов’язана з відчуттям обов’язку, а жодних обов’язків у новому Рейху-то і немає. В Маші його приваблює покірність, відданість і осяйне кохання, котре не потребує доказів і підстав. До прикладу, її щойно зґвалтував молодий господар, а старий відшмагав за це до крові. Вона натомість дивиться на нього повними ніжністю очима. Висновок очевидний: «Мій голос, моє почуття були їй, напевно, дорожчі, ніж її самолюбство і фізичний біль. У сторів, звичайно, вона не могла навчитися нічого подібного. Але тоді виходить, що в неї людська – жіноча – душа. Тоді виходить, що вона не тварина? (…) Я був її розумом і її волею». Настільки очевидний, що звучить страшніше за серійну розчленєнку. Чи таке ще. Герої потрапляють до табору, де вільно співіснують люди і стори, які поступово вчаться говорити. І для Діми це наразі нестерпно. Але все поправимо: гола Маша в спальні палко і мовчки віддається колишньому (?) господарю, той втішається.

З’їсти або трахнути Машу – тут, зрештою, байдуже. Суто фізіологічні процедури поступово обростають значущими соціальними почуттями. Перед нами акт жертвоприношення, щоб залишалися однаково сакралізованими чисті й нечисті сфери життя та певно щоб не змішувалися. Як будь-яке жертвоприношення, це вартує двох питань: «Коли?» і «Чому?». Коли? – Система дала похибку, світ втомився від гармонії і потребує прочухана. Чому? – Нові світи потребують нових деміургів, чиє тіло смакуватиме не згірше за старе добре причастя. Постфашизм Мельника маркує канібалізм як однозначне тотемічне жертвоприношення. Самі собі тотеми, самі собі боги – постугуманізм як він є. Чим загрожує у «Маші» знаття цього табу? Тим же чим і будь-яка схожа процедура – цивілізаційним регресом. А тут гляньмо на таке… У фіналі компанія людей і просунутих сторів стоїть перед людським поселенням, освітленим електрикою, де тепер їм треба буде виживати. Це нові землі. Бо – сюрприз! – виявилося, що планетарний Рейх є островом-гетто. Справжній світ природно розвивався – з лампочкою і демократією, – і в ньому зараз тривають 2010-і. Тож тепер вони серед нас. У такий от ненав’язливий спосіб «Маша» стає уже нашою з вами переможною заплачкою гуманізму.

Непереконливий фінал. Якщо читати «Машу» як жанровий роман, це буде невдячне читання. Але можна спробувати побачити в ньому концептуальну історіософську прозу. Рух історичного процесу – рух до свободи; всі обґрунтування постфашизму в «Маші» зводяться до цього аргументу. Але конкретна мета передбачає призначення, а воно далебі питання про свободу анулює. Історія як процес, як буквальна дія в такому сенсі вибору позбавлена повністю… Певно, щось таке саме відчуваєш, читаючи новий роман Мельника – уречевлюєш дію без вибору.

Ганна Улюра