Тому спойлери скорочено до мінімальних. Фантаст нещодавнопереміг у російському літературному конкурсі «Нові горизонти» із повістю «Душниця». Про книжку, премію, фантастику та майбутнє з хорошими новинами – ця розмова.

– Яку фантастику тепер читають в Україні?

– Якщо ми говоримо про фантастику жанрову, то в Україні її пишуть переважно російською і видають здебільшого в Росії. Щоб вона існувала, потрібна цільова аудиторія, що буде під неї «заточена». Чому виникла жанрова фантастика в англомовному світі? Бо на початку минулого століття існували так звані pulp-часописи. Вони формували аудиторію не просто своїм існуванням, а тим, що редактори проводили виразну редакційну політику: утворювали клуби навколо журналів, сприяли тому, щоб читачі листувалися. Багато з них згодом ставали авторами цих видань. Створювалося те, що називається «фендом» – спільнота людей, які цікавляться фантастикою: письменники, журналісти, редактори, художники, критики й люди, які просто її читають і насолоджуються. У нас щось таке існувало за радянських часів, але клубна система не була поширена й розпалася разом із Союзом. Через це в нас переважно читають дуже популярних авторів-класиків – Кінґа (який уже сприймається не як фантаст), Толкіна, Мартіна та подібних.

Нежанрова ж фантастика маскується під «мейнстрім», під магічний реалізм: скажімо, «Месопотамія» та «Ворошиловград» Жадана – це ж теж, по суті, фантастика. Але в цьому випадку вона працює як прийом: ми вводимо в оповідь фантастичний елемент, щоб метафорично поговорити про якісь важливі речі, але власне текст пишемо не за жанровими правилами. В цьому сенсі фантастика в Україні існує і знайома будь-якому школяреві. Бо ж і «Лісова пісня» чи «Тіні забутих предків» мають фантастичну складову.

– Ви стежите за тенденціями в літературі, зважаєте на них, коли пишете?

– Мабуть, усе-таки ні, і, може, через це я і не такий комерційно успішний автор, – але пишу те, що мені цікаво. «Душниця», наприклад, була завершена у 2010 році – і відтоді багато років просто мандрувала різними редакціями. У дорослих журналах чи видавництвах мені казали: якщо головний герой хлопчик – отже, книжка дитяча або підліткова. А в дитячих навпаки – що занадто доросла, от така межа була.

Тобто я пишу те, про що хочу поговорити саме тепер – нехай воно й вийде через рік чи два. Так чесніше, як на мене. Зрештою, життя одне й писати щось таке, що просто даватиме гроші… того не варте.

– Нещодавно у вас на стіні у Facebook з’явився допис про Сергія Лук’яненка (ідеться про антиукраїнські виступи російського письменника. – Ред.). Як ви до нього ставитеся? Чи не «зламається» український підліток, якщо буде його читати?

– Те, що він пише у «Живому Журналі» як людина й письменник, я вважаю абсолютно неприйнятним. Як на це реагуватиме та чи інша дитина чи будь-хто, важко сказати. Сам Лук’яненка вже давно не читаю, ще після першого «Дозору». І справа навіть не в тім, погано чи добре він пише, – просто мене цікавлять інші тексти.

Обкладинки української та російської “Душниць”

Чому я перепостив цю рецензію? Мені цікаво, як реагують на суспільну думку письменника в інших країнах. Ти автор, пишеш книжки, але виступаєш публічно й мусиш розуміти, що відповідаєш за свої слова. І що це по тобі може вдарити прицільно й невідворотно. Це вже не питання політики – це питання етики. Можна будь-яким чином ставитися до ситуації між Україною та Росією – я чудово розумію, що там є як люди, що беззаперечно Україну підтримують, так і ті, хто вважає, що «крымнаш». Але існують речі, які виходять за суто політичні межі та стають загальнолюдськими. І коли публічна людина каже, наприклад, про «прокляту землю» і «три покоління, що муситимуть спокутувати гріхи»… повторюся: це не питання політичних поглядів, це площина моралі та етики.

– А якщо читати тільки книжки автора, не знаючи його громадянсько-політичної позиції?

– Волт Вітмен якось сказав про це дуже класну фразу: хоч би як письменник не приховував свого ставлення до жінок, свободи, інших країн, рабства – воно завжди проглядатиме в його текстах. Навіть якщо він про це мовчатиме. Від цього не можна втекти.

Але, мабуть, у фантастиці сховатися простіше – можна писати про орків, пригоди лицарів та інші абстрактні речі. От тільки наскільки ці книжки будуть цікавими й чесними? До речі, проблема сучасної української фантастики, тим паче жанрової, багато років уже полягає в тому, що вона вкрай відчужена від реального світу й не говорить про актуальні для читача явища. З авторів, які пишуть на животрепетні теми, можна згадати хіба що Дяченків, та й ті останнім часом переключилися на сценарії.

– Багато читаєте?

– Читання для письменника – та ж робота. Я під нову книжку абсолютно свідомо начитую тексти. Нехудожні – щоб мати певний комплекс знань, а художні – щоб налаштуватися, як під камертон. Не буває ж, щоб увесь час читати лише те, що подобається чи що сам хочеш. Я не вважаю, що як ти фантаст – маєш цікавитися фантастикою, постійно стежити за знаковими постатями. Навпаки – що ширше коло зацікавлень, то краще.

– Ви отримали російську премію «Нові горизонти». Нині такі конкурси та премії не заполітизовані?

– Справа в тому, що підсвідомо кожен може щось робити «заполітизовано» – як це визначиш?.. Але, мені здається, якраз «Нові горизонти» – одні з небагатьох, що намагаються говорити про літературу, а не про щось інше, і послуговуватися саме літературними критеріями при виборі.

А зрештою, політизованою є навіть Нобелівська премія: зверніть увагу – більшість письменників, які отримали її за останні роки, були переслідувані у своїх країнах.

– Ви якось казали, що не писали повісті для підлітків, воно саме так вийшло. А взагалі Ви якось визначаєте свою цільову аудиторію, як це було з «Душницею»?

– Усе через те, що підлітки залишилися аудиторією, для якої мало хто пише. Якщо ми згадаємо, що читали в тому віці, виявиться, що це тексти, написані для дорослих: Дюма, Майн Рід, Конан Дойл… Звісно ж, бувають книжки, які пишеш і розумієш, що вони – для дітей. Є в нас така, створена разом із Юрієм Нікітінським – «Книгоїд»; нині я і сам, і у співавторстві пишу казочки. Але той самий анекдот можна ж розказати і в дитячій компанії, і в дорослій – і він по-різному буде сприйматися й навіть звучати. Так і тут… Усе залежить від задуму.

– Чому ж тоді обрали дитину головним героєм?

– Насправді персонажі обираються разом з історією, від них іде все. Саме через героїв та їхній конфлікт із довколишнім світом і висвітлюється ідея. Дитина та підліток у цьому сенсі дуже зручні – читач відкриває світ разом із ними, досліджує його.

– А як Ви обираєте імена для персонажів?

– Система імен, звісно, – те, над чим треба працювати. Наприклад, у моїй новій книжці дія відбувається на пострадянському просторі, а імена абсолютно свідомо не російські й не українські – переважно польські та німецькі. А щоб прізвища були цікавішими, я послуговуюся спеціальними книжками. Скажімо, маю рідкісний том, де перераховані всі прізвища, які з’являлися в літописах та історичних документах. Я її знайшов, користуюся…  (усміхається)  але не кажу, як вона називається, бо це, якщо хочете, ноу-хау.

– Вас, мабуть, часто питають, чи передчували щось, коли писали про історію з Півостровом у «Душниці»?

– Ні, абсолютно не передчував. Я, звісно, зауважував певні події в суспільстві, але про таке влучання не йшлося. Однак у мене вже вдруге так виходить! Колись ми з «Могилянкою» видавали «Заклятий скарб», написаний у 2001-му. А там є такі рядки: «Під Межигір’ям знаходилося місце двоєдушців, панували там вовки, а батраками були собаки…». І публікували ми книжку у 2013 році, влітку! Мені тоді казали: «Вас посодют». І збіг цей випадковий – Януковича у 2001 в Межигір’ї ще не було.

– Одна з головний ліній «Душниці» – про те, як ми ставимося до померлих. Сучасні діти часто чують про смерть. Як вони мають до неї ставитися – як до акту героїзму, обурюватися?..

– Мені здається, що слова «має» взагалі тут не повинно бути. Як це хтось «має» до чогось ставитися? Не йде ж мова про те, що ми когось збираємося виховати, – це питання «терапевтичне», а не пропагандистське. Та й узагалі – і рік, і два тому діти так само стикалися з усвідомленням, що вони теж смертні. І, відповідно, про це мені важливіше говорити, ніж про те, як людина має ставитися до героїзму. І тут немає однозначних відповідей, завжди будуть різні точки зору.

Це те ж саме, коли питають, який наголос ставити на «Душниці». Авторський наголос – «ДушнИця», але якщо хтось читає «ДУшниця», – це право читача.

– Мабуть, кожен письменник-фантаст має власне уявлення про майбутнє. Яке воно у вас?

– Письменник-фантаст – не прогнозист. Тому часто, коли хтось із колег пише про майбутнє, ідеться про те, яким би його хотіли бачити. У мене текстів про майбутнє небагато: вони різні й часто оповідають про те, що відбувається тепер і тут, про сучасні проблеми. Наприклад, в оповіданні «Хороші новини» – про те, як з’явився закон, який збалансував би розподіл добрих і поганих новин у ЗМІ. Так, щоб після перегляду чергового випуску не хотілося одразу піти й утопитися.

– Оскільки вже заговорили про майбутнє – які є плани?

– Щодо літературних планів – думаємо робити для дітей та підлітків літературний семінар. Щодо письменницьких – пишу дві книжки. Одна з них більше схожа на «Душницю». Це наш світ, але через роки три-чотири. Там час від часу з’являються токсичні кістки дракона, а головна героїня, школярка на прізвисько Відьма, може ці токсини нейтралізувати, хоча це незаконно… Я взагалі мусив іншу книжку дописувати – але цей світ почав дуже швидко вибудовуватися. І я зрозумів, що треба братися за неї.

Розпитував Петро Зубар