Там знайшлося би місце на «Мандри Гулівера» Джонатана Свіфта (зрозуміло, не на дитяче, а на доросле видання), на твори Василя Стефаника, вірші ранньопомерлого Леоніда Кисельова (особливо його: «Я постою у края бездны: И вдруг пойму, сломясь в тоске, Что все на свете — только песня: На украинском языке.»), й обов’язково на детективи. Не уявляю, як може розумна людина обійтися без детективів: це найкраща гімнастика розуму. В десятку би я не вмістився, бо тут би мали бути хоча б Аґата Крісті, Дороті Сейєрс, Рекс Стаут і, звичайно, Борис Акунін.

Але оскільки книжок має бути п’ять, то я з цього списку вибираю…

1. C.S.Lewis, Mere Christianity. Першу книжку Клайва С. Льюїса у нашу родину на початку 1990-х приніс Борис Ґудзяк. Він тоді ще не був ані єпископом, ані навіть отцем, але вже доктором Гарварду і дуже мудрим. Він приніс «Хроніки Нарнії», щоб  заразити нас цим автором – і йому це вдалося.

Льюїса я би радив читати все, включно з тим, що він,як професор літературознавства в Оксфорді, писав про літературу і символіку середньовіччя.

 Але найбільше на мене діє Mere Christianity. На російську її переклали  як  «Просто христианство» (що не цілком точно), українського перекладу, здається, ще немає. Кожен раз, коли буваю у США, Канаді чи Британії, у книгарнях старих книжок купую по-декілька примірників і по поверненні роздаю своїм друзям.  Зараз й возити не треба: майже всього Льюїса можна знайти в Інтернеті (особливо звертаю увагу на оригінальну (англомовну)  аудіо версію Mere Christianity на ex.ua).
Цю книжку треба читати, щоб знати, чим є справжнє, а  не солодкаво-приторне чи, навпаки, фундаменталістське християнство наших православних і греко-католицьких талібів.

Книжка виникла як запис програм, яку Льюїс читав по Бі-Бі-Сі солдатам й офіцерам на фронті. Людей, яким дивиться в очі смерть, тяжко обманути.  Тому Льюїс у своїх текстах максимально щирий.

А ще розумний, нещадний до слабкості нашого розуму і з шаленим почуттям гумору. Це так як би святий Петро чи Павло оповідав про Христа після бійки  з римськими леґіонерами, з синяком під оком й ангельською посмішкою на устах.

Ніхто ніколи не міг мене так переконати, чому в неділю треба конче йти до церкви, як Клайв С. Льюїс. Не буду Вам переказувати чому, краще самі читайте.

А взагалі Льюїс, як на мене – це найкраще впровадження у справжнє якісне богослов’я. Після нього варто читати і Ніколаса Райта, й Олександра Шмемана, й Лєшека Колаковського.

Але коли вертаюся до Льїюса,  кожен раз переконуюся, що він є second to none.

2. Вінні-Пу(х), Вінні-Пух, і ще раз Вінні Пух А.А. Мілна. Коли Льюїса питали, як треба писати для дітей, той відповідав: так само як для дорослих, але набагато краще.

Мілн написав найгеніальнішу книжку усіх часів й усіх народів. Це його єдина вдала книжка. Але зате яка!Кожен автор чи кожна авторка хотіли би написати бодай щось віддалено подібне.

Вінні-Пух є також книжкою нашого покоління. У 1963 р. київський «Дитвидав» видав її українською, і кожен з нас рано чи пізно, хто був тоді дитиною,  дістав її у подарунок. Оксана Забужко прочитала її у чотири роки, і з того часу вона стала книжкою на все життя. Мій досвід такий самий. читати я навчився рано, бо багато хворів і нудився,  поки мій батько приніс мені «Вінні-Пуха», якого він купив у Стрию.

Нині говорив з молодою дівчиною, яка, виявляється, ніколи не читала цієї книжки, тільки дивилася мультфільми про Вінні-Пуха. Нещасна – вона не знає, якої радості  вона себе у своєму житті позбавила. А може, навпаки, щаслива: її ще чекає велика насолода відкриття цієї книжки.

Серед тих, хто захоплювався цією книжкою, був Чеслав Мілош. Він написав есей на смерть сина Мілна  і героя книжки, Крістофера Роберта Мілна, що помер у 1996 р. на 75 році життя. Це є історія про те, як Крістофер Робін по довгих роках розлуки знову зустрівся з Вінні Пухом і спробував пояснити, де він так довго пропадав, після того,  як впав у криницю:

«Я падав, і поки падав, мінявся. Мої ноги стали довгими, я став дорослою людиною, носив штани аж до землі, у мене була сива борода, я старівся, горбився, ходив з паличкою,  а тоді помер. Єдиною справжньою річчю був у мене ти, мій старий ведмедю, і наші спільні пригоди. Тепер  я більше ніколи не піду звідси, навіть коли б мене покликали звідси на полуденок» (New York Review of Books, 7 February 1997).

Після Мілоша я зрозумів, чому так люблю Вінні-Пуха: розповіді про нього - це історії про рай, в який кожен/кожна з нас хоче повернутися, хоча пороги цього раю, за словами того ж Мілоша, для нас надто високі.

А ще недавно зрозумів, чому так сильно люблю серіал “Seinfeld”. Бо це насправді історія про Вінні Пуха (Джорджа)  і його друзів – Крілика (Джеррі), Сови (Елейн), Тигра (Крамера) і Паця (Ньюмана). Вони виросли і поселилися у Нью-Йорку, їм по 30-кілька років, вони не мають постійної роботи, у них сексуальний драйв, але ніхто з них не хоче одружуватися – а тому вони намагаються «бігати межи каплями дощу». Попри те, вони багато їдять, особливо у своєму улюбленому Tom’s restaurant (хто був у Нью-Йорку, знає цей ресторан – тільки що моя порада: не ходіть туди їсти, там готують кепсько), ходять до кіна, видумують різні схеми  і потрапляють у дурнуваті історії. Недавно розповів про це американській студентці, яка вчить українську мову в УКУ. Вона сміялася, але згодилася. Дуже раджу Вам подивитися “Seinfeld”: це Вінні-Пух для дорослих у дев’яти сезонах, з яких ex.ua має перші три.

(П.С. Тільки, боронь Боже, не дивіться цей серіал у російському чи будь-якому іншому перекладі. Це так само як перекладати голос «російського Вінні-Пуха» Євгенія Леонова. Краще дивіться англійською з титрами).

3. Tony Judt, Reapraisals (2008). Джадта, як і Льюїса,  варто читати всього. Це не  так багато з огляду на те, що він помер у відносно молодому, як на історика, віці. До речі, ex.ua має його всього чи майже всього. Якщо Ви історик чи хочете ним стати, прочитайте Past Imperfect. Це ідеальний приклад того, як треба писати наукові монографії, щоб було і розумно,  і не нудно.

Якщо Ви не історик, то раджу Вам прочитати його три останні книжки, які він написав за один (!) рік, з допомогою своїх друзів й аспірантів, прикований до ліжка й  поволі умираючи від невиліковної хвороби: Ill Fares the Land,  The Memory Chalet, Thinking the Twentieth Century.

Але моя улюблена його книжка таки Reapraisals – збірка його есеїв з  1990-2000-х років. Ніде так не видно його гострий, як лезо, розум. Він нещадний до негідників і  «користолюбних ідіотів» (таких як Альтюсер), але симпатизує своїм героям: Арендт, Камю, Кестлеру, Колаковському, Саїду. Ті останні не лицемірили, бо писали, як думали, й жили, як писали, завойовуючи собі водночас і прихильників, і ворогів  - так само, як Джадт.

Цю книжку варто читати, щоб знати, чим було ХХ століття, і розуміти, які загрози стоять перед нами у ХХІ, якщо ми забудемо цю недавню історію. О. Борис Ґудзяк, коли ще не був єпископом, а тільки ректором, прочитавши цю книжку Джадта, розділяє зі мною цю думку – попри того, що у ній Джадт безщадно (і, думаю, безпідставно) критикує Івана Павла ІІ.

Досвід останніх років переконує мене, що ім´я Джадта у науковому світі відкриває Тобі двері там, де вони, здавалося, були закритими. Старші і незнайомі професори м’якшають  і починають розповідати про свої пригоди з Джадтом – так само, як якихось 20-30 років тому такий ефект робило згадування у розмові з Твоїми незнайомими ровесниками Beatles чи Pink Floyd.

Перефразовуючи Маяковського, я англійську би вивчив тільки за те, що нею писав Джадт. Видавництво «Грані-Т» робило спроби перекласти Джадта українською. На жаль, з цього нічого не вийшло. Тепер за це обіцяє взятися «Критика» . Дай Боже, щоб вона цю обіцянку дотримала.

А поки нема українського перекладу,  читайте Джадта або в оригіналі, або польською: поляки, здається, переклади геть все, а навіть інсценізували Ill Fares the Land (п’єси не бачив, але читав про неї  у GazecieWyborczej).  Росіяни переклали декілька його статей та фрагменти Ill Fares the Land – а також зробили аудіокнигу з його синтези повоєнної історії Post War (якщо російською є аудіокнига, то, треба думати, десь існує паперова версія).

Reapraisals ж у доступному перекладі є тільки польською, під назвою Zapomniany wiek dwudziesty. Retrospekcje, przeł. i wstępem opatrzył Paweł Marczewski, Warszawa: Wydawnictwa Uniwersytetu Warszawskiego 2011. Діставайте і читайте.

4. З українських істориків рекомендую Івана Лисяка–Рудницького – будь-яке видання, але найкраще – двотомник «Історичні есе» (Київ: Основи, 1994). Вважаю, що ця книжка має бути у кожної освіченої української людини, поруч з Шевченком, Франком, Стефаником та ін.

Лисяк-Рудницький був єдиними українським істориком, який попав на першу сторінку New York Times. Але не через свої історичні праці, а тому, що став героєм одного  скандалу: він вихопив в автобусі з рук молодої негритянки радіо, яке голосно грало і перешкоджало йому перевіряти студентські роботи, і розбив це радіо у неї на голові. Його арештували й охрестили «Іваном Грозним» (Ivan the Terrible). Але на захист Лисяка стали багато американців, яким надокучало голосна музика у публічному транспорті. Вони зібрали гроші, найняли доброго адвоката – і він не просто виграв суд, але після того Штат Нью-Йорк видав закон, який заборонив слухати радіо у публічних місцях без наушників (коли нарешті у Львові хтось наважиться зробити щось подібне з водіями наших маршруток чи офіціантами у кав’ярнях й ресторанах!).

Ми ж знаємо і пам’ятаємо його не за цей інцидент. In my humble opinion, Лисяк-Рудницький є найкращим українським істориком ХХ століття. Крапка.

Дуже добре колись про це написав Роман Шпорлюк: кожен раз, коли у нього виникає  у голові якась геніальна думка щодо української історії, він знімає з книжкової полички праці Лисяка, і знаходить там цю думку.

За все своє життя Лисяк-Рудницький не докінчив жодної книжки. Він писав головним чином есеїстку. Але кожне його есе рівне книжці. Люблю його стиль: прозорий, як повітря й елегантний, як рояль, без барокових прикрас, яких так люблять наші українські, а особливо київські автори, без прикметників, довгих і складнопідрядних речень, без банальностей і патетики.

Але найбільше мені подобається краса його думки. Коли його читаєш вперше, не можеш вгадати, куди вона заведе. А потім раз  - і як Боже одкровення: раптом стає все чітко і ясно, якби хтось у темній кімнаті включив світло. Це  вже потім, про прочитанню, його думки починаєш присвоювати  собі –  до тої міри, що вже навіть не розрізняєш, де кінчаються його, а де починаються твої.

А головне: він передумав сучасну Україну. Саме «передумав» – бо його життєвий проект так і називався «Rethinking Ukrainian history». Якби я був українським президентом, я би змусив весь свій апарат і кожного депутата Верховної Ради прочитати Лисяка-Рудницького. Не факт, що вони його зрозуміють. Але може навчаться мовчати з розумним виглядом,  замість того, щоб відкривати рота і тим зразу виявляти свою дурість.

5. «Падіння» Альбера Камю. Якщо Ви думаєте, що Ви чесна, благородна, добра, розумна і людина, то прочитайте «Падіння»: побачите, що Ви глибоко помиляєтеся. Камю показує, що кожен чи кожна з нас в одну мить може стати падлюкою, ідіотом, брехуном, злочинцем, коли нам перед нами постає велика, а може навіть не дуже велика загроза чи спокуса. 

Колись я перейшов на роботу до одної людини – назвемо її директором – головно тому, що вона назвала Камю своїм улюбленим автором. Я повірив і  згодився. Зараз він уже двадцять кілька років прилип до влади, і хіба що хірургічна операція може його відлучити від його крісла. Цікаво, чи він ще читає Камю? Чи свідомий він свого «падіння»?

Камю безщадний до нашої грішної людської натури. Але навряд чи я би любив його тільки за це. Бути песимістом і людиноненависником просто і дешево. Камю великий, бо як Достоєвський намагається  з того гівна, яким ми є або можемо  в кожну хвилю стати, вибудувати людину гідності і честі.

Хоча він був невіруючим, та він був близьким до християнської традиції. Недаремо його називали Сен-Камю (тобто «святий Камю). А Джадт, вслід за Арендт, називав його «єдиним чесним французом». 

Підсумки

Пора кінчати, бо моя писанина вирвалася з-під контролю і пішла по колу: від Кам´ю – до Джадта й  Арендт  - а там дивись знову буде Колаковський – Тішнер – Льїюс – і так я прийду туди, звідки починав.

Часом маю враження, що мої улюблені автори й улюблені книжки – це один великий автор й одна велика книжка, котра відкривається мені у різні часи і за різних обставин різними розділами й сторінками.

Це схоже на одну з теорій того, як влаштований рай: якщо ми туди попадемо, то будемо одним велетенським райським тілом, і музика, яку ми слухали за життя, буде відголосками однієї райської мелодії, а добрі книжки, що  ми читали,  виявляться відображенням одного й того самого розуму.

Не знаю, кому як, але мені були би там добре.

Dixi.