Яна Дубинянська у своїй рецензії для сайту «Літакцент» провела невелике розслідування, котре, власне, і стало поштовхом для дебатів (не називаю їх скандалом, бо ж доволі часто так визначають просто жваве обговорення, котрого дуже бракує щодо питань літератури). Тоді розмова точилася здебільшого довкола конфесійної належності Надійки Гербіш, яка працює у видавництві «Брайт Стар Паблішинг», що видало кілька десятків книжок скандально відомого пастора Сандея Аделаджі, відтак висловлювалися припущення, що успіх книжки молодої та невідомої авторки, котра впевнено вирвалася в топ «Книгарні Є», безпосередньо залежить від фінансової підтримки та промоції видавництва. Саме тут можна було би вбачати вияви «скандалу», адже Надійку Гербіш буквально хапали за петельки, вимагаючи прилюдно заперечити власну належність до секти Аделаджі та належність до неї видавництва. Попри те, що в країні нібито на законодавчому рівні існує свобода совісті, діяльність окремих релігійних організацій є болючим місцем для гуманітаріїв та інтелектуалів, кожен із яких надзвичайно темпераментно відстоює власні переконання.

Прихильники пані Гербіш натомість указували, що немає жодного значення, в якому видавництві вийшла книжка і якими є релігійні переконання авторки, яка насправді належить до однієї з протестантських церков «Осанна». Важливою є власне художня значущість її текстів, котрі на тлі загальної чорнухи пропонують світле та оптимістичне світобачення, якого бракує українському читачеві. Найбільш інтелектуальні диспутанти зауважували, що несприйняття книжки пояснюється не чим іншим, як нетерпимістю до релігійного світогляду та патріархальних цінностей загалом. Відтак збірка коротких новел зі зворушливим горнятком кави на обкладинці стала приводом до дебатів на загальнолітературні та світоглядні теми, а ця розмова, своєю чергою, змусила прочитати тексти Надійки Гербіш навіть тих, хто за інших обстави не став би цього робити, щойно побачивши згадану обкладинку, ‒ аби лишень переконатися, чого була варта буря у горнятку кави.

На перший погляд, цілком можна погодитись із твердженням тих читачів та літературознавців, котрі чітко означили аудиторію «Теплих історій до кави» як юних (або вічно юних) дівчаток, котрим не хочеться (часто після напруженого трудового дня в офісі) забивати голову «проблемною» літературою, а хочеться загорнутися у картатий плед і читати про кохання, затишні зимові вечори, світлі весняні дні, котів та різні способи приготування кави (чаю). Мовляв, дайте спокій авторці; не вимагайте від усіх високочолої літератури; нехай дівчатка споживають те, що їм до смаку.

Історії Надійки Гербіш справді легко читати. Вони лаконічні, дія обертається довкола невеликої групи персонажів, у кожній новелі розв’язується та чи інша проблема. Або не розв’язується – тоді герої просто радіють життю. Персонажі та мотиви взяті з реальної дійсності. Ті, хто читає Живий журнал Надійки Гербіш або перетинається з нею у соцмережах, упізнають героїнь чи героїв її новел: вони працюють, варять смачну каву, печуть духмяну випічку, дарують листівки близьким людям, подорожують, засмучуються й знову віднаходять оптимізм. Словом, порівняно з феєричною маячнею, що панує у творах лауреаток «Коронації слова» та інших літературних конкурсів, новели Надійки Гербіш можна визначити як цілком реалістичні та психологічні.

Добре те, що потенційні читачки – дівчата з офісів – впізнають у цих новелах себе. Взагалі, юним дівчатам корисніше читати не про те, як така собі Попелюшка наших днів стала всесвітньовідомою актрисою, а про те, як вона завдяки працелюбності та старанності стала фотографом, перекладачем або власницею маленької кав’ярні.

Добре, що авторка не розтягує коротку історію на сто сторінок і не називає цей витвір романом. Стиль «Теплих історій» однозначно виграє порівняно з текстами «шоколадних» лауреаток, мова творів яких цікава не більше, ніж чек із супермаркету. Надійка Гербіш уміло передає настрої та обстановку, портретні характеристики за допомогою кількох штрихів, майстерно підмічає деталі. Гірше те, що в загальному текстуальному масиві ці деталі сприймаються як одноманітні – саме тому до авторки вже міцно і, боюся, назавжди приклеївся ярлик співця пледів, карамельок, мандаринок, молочної пінки й такого іншого.

Утім, у реалістичності Надійки Гербіш є й інший бік. Точніше навіть сказати, інший бік є в автобіографічності її текстів. Справді, «Теплі історії до кави» подібні до дописів авторки у Живому журналі, де теж багато пейзажів, кави, красивих фото та роздумів про те, що все буде добре. І читачки блогера-тисячниці Надійки Гербіш здебільшого справді хочуть жити як Надійка, готувати як Надійка, фотографувати як Надійка, заварювати каву як Надійка (тому особисто мене «продаваність» її книжки аж ніяк не дивує). Щоправда, не впевнена, чи розуміють дівчата-читачки, що при цьому варто ще думати та вірити як Надійка – і, як на мене, саме тут ми мусимо згадати про релігійні переконання авторки, а зовсім не в контексті питання, хто платив за друк її книжки.

Як не крути, а загальний настрій новел із «Теплих історій» однозначно нагадує той дух, що панує у протестантських общинах; настрій, котрий, можливо, не дуже коректно, але влучно називають «бомбардування любов’ю». Героїні Надійки Гербіш нібито люблять усіх: від романтично-прекрасного Його (про це ще буде далі) до студентів коледжу, хоча в реальному житті це практично неможливо. Дівчина Олеся влаштовує затишне Різдво самотній бабусі, котру бачить уперше в житті («Хатинка на краю вулиці»), Зоряна збирається запросити на каву хлопця-музиканта з зупинки («Дощова зустріч») – і зовсім не для того, про що ви подумали, а лише щоб палити свічку в аромалампі, пити духмяний чай, смажити сирники... Добра справа суто з любові. Надійка Гербіш не нав’язує своїх релігійних поглядів, не акцентує на цій темі, зрештою, нікого не зомбує на замовлення Аделаджі. Для ширших мас ліберально налаштованих читачів у «Теплих історіях» узагалі розкидані невеличкі індульгенції, котрі дозволяють не перейматися конфесійною належністю, адже «головне не релігія – а Бог, Який стоїть у її центрі» («Матушка»).

Така версія «віри» дуже популярна серед сучасних молодих, освічених та ініціативних – не визнавати ортодоксальних релігій з їхніми обмеженнями та «упередженнями», занудними бабцями у хусточках, патріархом Кирилом, постами, тривалими незрозумілими богослужіннями, заборонами на аборти та іншими виявами нетолерантності. У Бога, мовляв, можна вірити інакше, кожен може мати свого Бога в серці і молитися поза храмом, запозичуючи різні цікаві штуки хоч із буддизму, хоч із християнства. Саме про це говорять героїні Надійки Гербіш, коли розповідають, «що для мене означає справжня віра в Живого Бога. І чого я не вірю в релігію й номінальну приналежність до неї» («Стамбульські замальовки кавою»). Нічого неприємного, нічого обтяжливого, достатньо задовольнятися тим, що дає життя («аскеза – це те, що робити важко. А це ж зовсім не важко. Я не відчуваю, наче втрачаю щось. Мені – ти знаєш – зараз усього достатньо»), коли є найголовніше – «кава – твоя улюблена, м’яка, без усіляких кислинок і гірчинок. Турка – теж улюблена, глиняна й пузата.  Зігріти молоко й збити його до пінки...» і тощо, тощо... Десь у цю мить християнство у свідомості дівчаток із офісу починає міцно асоціюватися з пінкою, горішками і піщинками цинамону. І хоча Бог усюди є і все наповнює, особисто в мене виникає певна незгода з подібним трактуванням християнства.

Приблизно так само виглядає справа і з патріархальними цінностями. Звісно, для когось синонімом цих самих цінностей справді може бути кава з пледом, а для когось – велика родина й багато дітей. З великими родинами в «Теплих історіях» не склалося: діти тут переважно чужі (школярі, студенти, сусідські діти, котрі прибігають на сирник до «тітки Тоні», малий, котрий любить слухати, як шумить море, та інші); батьків також майже немає (звісно, не без  винятків, наприклад, у новелі «Дощове мате» є побіжна згадка про синів-підлітків; «Лист до мами» згадує, власне, про маму); кілька разів зустрічається ідеалізований образ бабуні.

Отож, поняття родини у «Теплих історіях» звужене переважно до поняття пари; центром родинного космосу є коханий чоловік (у новелі «Достатньо. Тебе» авторка свідомо не уточнює, до якого адресата звертається лірична героїня – до коханого чоловіка чи до Бога). У текстах Надійки Гербіш немає недостойних чоловіків (думаю, це ще один аргумент для юних читачок, котрі геть зневірились у своїх перспективах під впливом телевізійного та книжкового мила, головною темою якого є вчення про «всіх чоловіків – козлів»). Згідно з «Теплими історіями», коханий чоловік переважно старший, він «несамовито», у крайньому разі «незвичайно» красивий, має «глибокі, розумні очі», «гарячі руки», мужній голос, теплу усмішку, хороший смак на музику та шарфики, він може не освідчуватися в коханні красивими словами, однак частенько дає зрозуміти все без слів.

Потяг до чоловіка у героїнь Надійки Гербіш виразно сексуальний, сенс життя жінки, власне, полягає у тому, щоб створювати затишок для Нього, дарувати тепло й любов – цілком патріархальне уявлення, не посперечаєшся. Ідеальний чоловік у «Теплих історіях» переважно надається Богом, долею чи щасливим випадком в уже готовому, сформованому вигляді. Він переважно з’являється нізвідки: п’є каву з автомата на заправці і при цьому їде на зустріч саме з Оленою («Довга самотня дорога»); випадково прилітає тим самим літаком до Нью-Йорка («Нью-Йоркська осінь»); просто заходить до кав’ярні й залишається назавжди («Рістреттове божевілля»). І я просто не уявляю, як страждатимуть читачки, котрі відтепер будуть жити «по історіях Надійки», якщо навчаться робити мате й лате, але не зустрінуть у метро цього незвичайно красивого ідеального чоловіка! Або зустрінуть, але в нього, скажімо, тхнутиме з рота…

Задля справедливості зазначимо, що Надійка визнає й право на самоту. Наприклад, героїня новели «Сирний пиріг у бурю» Тоня живе сама на селі; самотня також Олеся з «Хатинки на краю вулиці»; проте відчувається, що це тимчасово, лише до того моменту, коли в чудесний спосіб з’явиться Він… Сенс життя жінки, немовби говорить усім несамовитим феміністкам Надійка Гербіш, неможливо реалізувати без Нього; і то зовсім не тому, що вона (жінка) малоосвічена чи не здатна до якоїсь іншої діяльності, а тому, що це є найважливішим: «Інколи Віра казала собі, що могла б написати найцікавішу книжку з філософії, але так цього й не зробить, бо миті, коли думки приходять до неї, виявляються ще й незвичайно красивими митями, які хочеться відчувати, проживати…, а не занотовувати якісь там філософські вислови в записнику» («Про думки над духмяним горнятком»). Зрештою, таке обґрунтування прекрасно піднімає самооцінку читача: я теж могла б уже написати пару-трійку докторських дисертацій, але в миті, коли до мене приходять думки, якраз показують нову серію «Інтернів»…

До речі, телевізора у світі «Теплих історій» немає; не надто відчутне існування Інтернету; героїні Надійки не сидять Вконтакті, не ходять на шопінг, не п’ють слабоалкоголки і не курять. У вас уже теж виник сумнів щодо читацької аудиторії пані Гарбіш? Можливо, ці дівчатка, котрим ми мусимо дозволити насолоджуватися теплими історіями, все-таки водяться лише у протестантських общинах або порядних галицьких родинах?.. Принаймні, у міських офісах їх зустріти складніше.

Вічно жива опозиція місто-село виникає в новелах Надійки Гербіш у добре відомій інтерпретації: місто – територія гріха й марноти, село – терени високої духовності й моралі. Цілком у дусі Григорія Савича героїні Надійки Гербіш віддають перевагу заміському ландшафту. До села або маленького містечка вони втікають від міського тлуму: так, село стає «оазою серед пустелі робочих проектів, дедлайнів, суперечок із керівництвом і підлеглими» для Тоні («Сирний пиріг у бурю»); героїня новели «Упіймати зірку за хвоста» обирає між перспективою «переїхати в це містечко, де зараз над її головою хмари затулять зірки; маленьке і страшенно далеке від дому; працювати в домі з садом, відвідувати дітей у притулку й робити те, що вона так любить – допомагати створювати книжки» та переїздом до Києва, що означає жити «у крихітній кімнатці в душному спальному районі; працювати над тим, що її ніколи не цікавило..., однак нарешті заробляти трохи більше». Вибір, звісно, припадає на «дубраву зелену».

Село та містечко – образи цілком ідеалізовані, і те, наскільки замальовки Надійки Гербіш відрізняються від реальності, дівчатка з офісів можуть з’ясувати самі; а може, вони й так у курсі, бо ж до офісів великих міст потрапляють саме з таких містечок та селищ... Але ж цинамоновий рай можна влаштувати у будь-якому селі, говорить Надійка Гербіш, і так спокусливо в це вірити… «Теплі історії до кави» в усьому нагадують фоторобόти авторки: бездоганно оброблені, вишукано красиві, але ж очевидно постановочні; видається, що під зворушливим светриком, надягнутим на горнятко, можуть ховатися тріщинки.

Недарма провінційне бачення великого міста (у новелі з однойменною назвою) позначене відчутним роздратуванням: героїня прискіпливо розглядає пасажирів підземки, уїдливо оцінює їх. Ось вродлива панянка у діловому костюмі: «У неї дуже чуттєві губи й надто зосереджений погляд. ...І нащо жінці з таким поглядом такі губи? Вона все одно використовує їх не за призначенням... Кар’єристка. А могла б стати ідеальною дружиною...». Ось кав’ярня, де «каву готують за п’ять хвилин, а замовлену випічку виймають просто з холодильника». Усе чуже, холодне, непривітне, гамір, пластик, підробки... Не дивно, що Леся прагне якнайшвидше втекти до своєї хатинки на краю села, де «ще живе життя», чаї, «п’єц, у якому треба палити дровами», паперові книжки, кішка – увесь відомий уже нам набір. За великим рахунком, усе, що випадає з окресленого кола, для авторки не має жодної цінності. Воно несправжнє, штучне, другорядне. Такий собі кавовий тоталітаризм – нічим не кращий за всі інші тоталітаризми. Видається, що тут, у запашному світі «Теплих історій», люблять тільки «своїх», і від цього стає незатишно; не надто віриться і в любов, яка не пройшла випробування зрадою, брехнею, алкоголізмом, голодом, хворобою – і чим там іще, у чому ми бабраємося в нашому «чорнушному» світі…

Звісно, не можна відібрати в дівчаток із офісів насолоду читати «Теплі історії» (якщо це справді вони їх читають). Звісно, можна зрозуміти той розпач, коли в книгарні комусь із них не вистачає омріяної книжки, адже як інакше навчитися стати щасливою, знаходити красу в буденному, стати доброю, люблячою, а головне – коханою?.. Словом, як Надійка Гербіш. Залишається тільки сподіватися, що, беручи «Теплі історії» за керівництво до дії, вічно юні читачки розумітимуть: опанувати десять способів приготування сирника – недостатньо для втілення мрії.

Надійка Гербіш. Теплі історії до кави. – К.: Брайт Стар Паблішинг, 2012.

Тетяна Трофименко