- Да, вот такая я хахлюся... - зітхала співачка Анастасія Стоцька, славнозвісна протеже Кіркорова.

На мої переконливі зауваження щодо того, що не варто себе так опускати перед московською тусовкою, обидві жіночки лише плечима знизали: ми так завжди кажемо. Що ж, вочевидь, правий був святий отець у нашій парафії: гординя - моя особиста проблема номер один.

До честі обох пань, українську вони розуміли, не зважаючи на свою багаторічну імміграцію до Росії. Що суттєво полегшувало мою роботу тележурналіста. Бо як ми любили неполіткоректно жартувати у студентській юності, після бодай недовгої розмови російською доводиться вправляти щелепу, непризвичаєну до цієї фонетичної системи.

Ну а якщо серйозно, то направду мені в житті значно частіше доводилося говорити іспанською, ніж російською. Лягає вона на наш голосовий апарат (іспанська) підозріло легко, ви он у наших заробітчан у Барселоні запитайте.

Отже, моя нова робота. Телепрограма "Наші в Раші". Саме про заробітчан. Шкода, правда, що не про барселонських чи про паризьких - у них історії значно цікавіші зазвичай, ніш у моїх піддослідних. (Взяти бодай дворазову чемпіонку Європи з вільної боротьби, що на французькій будові довбала бетон). Бо в  руках у тих, про кого йдеться в моєму ранковому шоу, не шпатель і не перфоратор. А мікрофон, гламурні цяцьки та інші атрибути "красівой жизні". Це - поп-зірки, вихідці з Неньки, на кістках яких, як я люблю казати, будується російський шоу-бізнес.

В мої обов´язки входить опитувати їх на тему нелегкого зіркового побуту на чужині, зондувати рівень ностальгії і ступінь насидженості нового місця. Головне - втриматися від глибоких філософських питань, котрі однаково не ввійдуть у монтаж, а зірка з криками відчаю втече з місця зйомок.

Втім, відмовити собі в спокусі на тему тролингу нелегко. Щось типу: "От ти, прекрасна, так напружувалася, знімала такий естетський кліп, такий бюджет, колористика, ледь не цитати з Едгара По (я щиро показую, що впевнена: зірка не подумала, що Едгар По - модельєр), а слухають же твою музику головно в маршрутках і в привокзальних забігайлівках? Бо ж у пристойному кабаку поставлять якийсь "Будда-бар" там... Не викликає це у тебе дисонансу?.."

Питання, правда, риторичне. Гламурне життя поп-зірок, точнісінько як і гламурне життя депутатів, забезпечують далеко не гламурні споживачі.  Ті ж споживачі, а точніше, споживачки, сидячи де-небудь в черзі на УЗІ чи пиляючи вдома нігті, а то й перехоплюючи піцу в кав´ярні, краєм ока в телевізорі, що грає музику "для фону", помічають поп-діву Х і задають сакраментальне питання. "Ну чим вона краща за мене?!" - зітхають тіточки.

Найсмішніше те, що сама поп-діва достеменно на це питання відповіді дати не може (я чесно намагалася допитатися, дивіться в наступній програмі). А я від себе тіточкам можу сказати, що і справді, може бути, що нічим. Просто, як каже банальна істина, треба було опинитися в правильному місці під прицілом правильного пилипа.

Втім, герої деколи й приємно дивують: то Джигурда Сосюру зненацька продекламує, то Седокова ледь не відлупить радіо-діджея за те, що вишиванку піжамою назвав. А Бльоданс і взагалі мене вразила непідробною силою: знаючи ще під час вагітності, що її малюк має синдром Дауна, таки народила, піклується про нього й об´єднує довкола себе всіх таких самих батьків, викинутих на маргінеси далеко не найлюдянішим російським суспільством.

Одним словом, робота цікава. От тільки деколи щиро співчуваєш, наприклад, Джигурді, що не може собі, бідака, дозволити й у метро проїхатися: впізнають, нападуть і заберуть усі автографи. Тож мусить його жінка на машині возити, сам він керувати автівкою не вміє.

А вчора ввечері в одному віддаленому районі Києва мене саму догнала Слава: зграйка дівчаток років від восьми до дванадцяти спершу шепотілися, чи то я, чи не я, а відтак, коли я вже здалася і махнула їм рукою, защебетали: "Напішитє Надє ат "Наших в Раше!" Ми сначала думалі у вас нєінтєрєсная праграма, а ана а звьоздах!"

Мене щиро здивувало, як то для дітей, народжених вісім років тому, звйоздами виявляються ті, що "лабали", коли я сама була їхнього віку. А дітей у мені здивувала інша річ, котру вони тут же озвучили моїй знайомій: "А Ірена Карпа так класна па-украінскі гаваріт!" А я переживала, що замало культурного шоку в людей викликаю як суб´єкт мистецтва...

До речі, в Москві під час найпершого відрядження рано зранку в кав´ярні ми з колегами автоматично зробили замовлення... українською. Та ще й з уточненнями і перепитуваннями, а не просто щось мугикнули. І що думаєте? Нас спокійнісінько обслужили.

Татарок і азійок з персоналу з легкої руки теж можна, значить, занести до "Наших в Раші". Відтак уже це стало хорошою традицією: під час зйомки я також вітаюся, дякую і прощаюся українською. Деколи вслід оператори, звісно, чують: "А што ана сказала? До... пабачєння? Ета как?"

А зазвичай реагують адекватно. Особливо коли в простих розмовах підбирати зрозумілі синоніми й назагал поводитися впевнено. Не по-хохловськи, одним словом. Я ж спокійнісінько розумію поляків чи сербів, коли ті говорять не надто швидко. І вже навіть наївну Стоцьку дивує "непрохідність" її піар-директора: "Нєт, я нє панімаю, как так может бить, што он вабщє нічєво нє розумів!"

Ще в п´ятницю дізналася, що мій черговий візит до Наших в Раші співпадає з візитом Януковича до Путіна. І, як людина, що мусить по роботі доволі оперативно переміщатися по й без того непростих вулицях Москви, щиро переживаю. Чи ж не перекриють в понеділок для Януковича  всі центральні дороги міста, аби показати ту саму міру респекту, що показується в нас, коли все місто стоїть і милується прапорами нашої довічної дружби...

Ну і чи не заїде Янукович, як то зробив Путін минулого разу, в який-небудь клуб байкерів чи любителів водного поло дорогою.

Ірена Карпа