У харківському «Клубі сімейного дозвілля», котрий останнім часом узагалі не перестає дивувати кількісним та якісним складом україномовних письменників, вийшов друком новий твір Лариси Денисенко, що відрізняється від її попередніх творів принаймні за двома пунктами: головні персонажі роману «Відлуння: від загиблого діда до померлого» є німцями, а пряма мова в  тексті нарешті оформлена за законами української пунктуації. Обидві ці обставини значно полегшують читання твору.

Тоді як більшість сучасних українських письменників ледве-ледве дають собі раду зі змалюванням внутрішнього світу своїх співвітчизників, Лариса Денисенко цілком невимушено дає читачеві можливість стати співучасником життєвих колізій молодої німкені  Марти фон Вайхен, котра несподівано дізнається, що її дід, німецький офіцер, барон, якого нібито поховали 1943 року й могилу якого вона навіть відвідувала в СРСР, насправді весь цей час був живим, але… божевільним, утримувався в спеціальному закладі, і, ще задовго до того, як його здолав рак хребта, психіку Отто фон Вайхена здолала інша недуга, – «можливо, це був рак душі. З його рота постійно звисала тонка та довга нитка слини, наче невідомий павук сплітав в його пащі мереживну пастку та полював за його язиком або за гландами…».  Здається, в новому романі Лариса Денисенко стає дещо жорсткішою й відвертішою, ніж досі (це стосується, до речі, й інтимної сфери), і від цього художній світ «Відлуння…» лише виграє.

Отож, зав’язку роману можна з повним правом визнати дуже, дуже виграшною: ніщо так не підкріплює інтригу, як намагання розгадати, через який злам пройшов Отто фон Вайхен на житомирських землях 1943-го, щоб по тому провести понад 70 років у берлінській божевільні і лишити після себе хасидський капелюх із кудельками та зошити, списані загадковою мовою, котра самому дідові видавалася івритом…

Утім, авторка не поспішає розкривати інтриги – доволі повільно й ґрунтовно вона змальовує внутрішнє життя головної героїні, її батьків, друзів, брата, такси на ім’я Троль – а ми ж знаємо, що собаки Лариси Денисенко завжди наділені яскравою індивідуальністю, – так що всі ці образи постають перед читачем абсолютно достовірними, як то кажуть, життєво правдивими. Роман дуже «кінематографічний»; під час читання увесь час побоюєшся, що ось зараз, буквально зараз вичерпаються цікаві діалоги, внутрішній світ персонажів захряснеться, наче двері сільського клубу, в якому «кіна не буде», і авторка зісковзне в таку вже звичну для сучасної української прози пародію, гротеск, псевдофантастику, тож мимоволі радієш, що цього, в цілому, не стається. Щедро послуговуючись своїм фірмовим почуттям гумору, Лариса Денисенко на цей раз витримує майже ідеальну пропорцію реалізму та іронії.

Дещо шаржованими, як це не парадоксально, виходять у письменниці саме… персонажі-українці. Рішучо налаштована дізнатися правду про свого діда, Марта вирушає в Україну, на місце його фіктивної могили. У процесі подорожі вона зустрічає масу народу: власника агентства знайомств пана Гриця, фізика-винахідника Марата, котрий і везе її автівкою до потрібного села, Маратову тітку Олю – таку собі кондову селянку-українку, яка відразу вбирає німецьку гостю у вишиванку, намотує їй на голову рушника й відправляє до церкви просити у Святої Покрівоньки покритої голівоньки та дитинки…

Десь на цьому етапі читання (200-ті сторінки) стає зрозумілим, що подробиць про діда Марті ніхто не розповість, відтак читач почуває себе дещо ошуканим, та ще й перевантаженим надміром інформації та подій, що ніяк не впливають на розвиток сюжету: так, скажімо, геть не зрозуміло, для чого мені, читачеві, потрібна інформація про друзів Марата – Аркадія, Сергія, Івана та інших, якщо я вже не надто добре пам’ятаю, чому Марта розійшлася зі своїм першим бойфрендом; або для чого авторка в буквальному сенсі ламає руку головній героїні – хіба для того, аби дати можливість тітці Ользі висловити дрімучу версію, буцім дівчині «це лихо поробила ножицями» циганка Желіна Жолі.

Утім, надмір подробиць Лариса Денисенко оперативно ліквідовує – і на решті 100 сторінках вдало заокруглює всі сюжетні лінії. Марта разом із уже доведеним до розпачу читачем таки довідується, чому звар’ював блискучий офіцер Рейху Отто фон Вайхен, – про це пише в листі колишній товариш діда, а тепер військовий злочинець, який переховується від правосуддя; з’ясовується, що Марту й Марата в минулому єднала спільна трагедія; зрештою, головна героїня знаходить своє жіноче щастя (як не дивно, не з Маратом).

Відтак, можна сказати, що твір удається на всіх рівнях: і мелодраматичному, і історичному, і, щонайголовніше, етичному. Бо ж попри зовнішню обгортку «легкого чтива», роман Лариси Денисенко «Відлуння» піднімає цілу низку болісних для сучасного суспільства питань: від стереотипів про ІІ Світову війну до побутового антисемітизму – і про кожне з них авторка вустами персонажів говорить відверто і з гумором, що, знову ж таки, для більшості сучасних українських письменників є практично неможливим. Не маніпулюючи політичними та національними переконаннями, Лариса Денисенко показує, як із трагедії минулого народжується нове життя, – і достатньо елементарної людяності, аби порозумітися у здавалось би безвихідних ситуаціях.

Лариса Денисенко. Відлуння: від загиблого діда до померлого. – Х. : Клуб сімейного дозвілля, 2012.

Тетяна Трофименко