Із 5 по 13 квітня Івано–Франківський музично–драматичний театр показував у Канаді вистави «Солодка Даруся» і «Нація» за творами Марії Матіос, а письменниця мала в Оттаві, Торонто і Монреалі творчі зустрічі. «УМ» поговорила з письменницею про канадські враження і українські реалії.

«Після Канади розумієш, що ми живемо не по–людськи»

— Маріє Василівно, яке враження на вас справила Канада?

— Я щось бачила світу, але ці враження — шокуючі: упорядкованість і стабільність життя. Безумовне, повсюдне виконання законів, навіть, сказати би, поклоніння закону — це так вражає, ніби ти побував під високовольтною напругою. Ніде я не зустрічала такого шанобливого ставлення до своєї країни з боку громадян, причому як народжених там, так і тих, хто туди приїхав. Повна відсутність реклами на шляхах, уздовж вулиць немає жодної біг–«морди», і це при тому, що 2 травня у Канаді — парламентські вибори. Десь у Монреалі бачила на стовпах маленькі плакатики. Повна монополія держави на алкоголь, кожна провінція має свої закони, в Торонто (провінція Онтаріо) в жодному магазині, крім спеціалізованих, не знайдеш навіть пива. Одна справа, коли ти читаєш теоретично, що у свiтi існують такі закони, і зовсім інша, коли бачиш на власні очі, як біля одного бомжа на тротуарі чаклують «швидка допомога», соціальна служба і поліція. Разом! Як напувають його кавою, упрошують поїхати в притулок, а він їх відштовхує, бо не хоче, і вони нічого не можуть йому зробити — бо він суверен. Там, коли за три хвилини не приїжджає «швидка», то це катастрофа, а у нас моєму 80–річному сусідові в Києві у момент інсульту за телефоном «швидкої» сказали: «Ми не їздимо до людей за 60, дзвоніть у «Борис». А виклик «Бориса» — якраз півпенсії. Одне слово, коли ти глибоко починаєш вникати у закони їхнього життя, то розумієш, що ми живемо не по–людськи.

— Два світи — два способи життя, казали в часи СРСР...

— На тлі усіх моїх недавніх письменницьких митарств із відомством міністра Могильова страшенно вразила історія з канадським полісменом. Уся наша група фотографувалася, валяючись на травичці перед канадським парламентом, куди, до речі, можна вільно заходити. А найменша наша актриса, яка грає маленьку Дарусю, 8–річна Катруся Яцків, фотографувалася біля одного із пам’ятників. Раптом зупиняється патрульна машина, з неї виходить поліцейський і йде до дівчинки. Ясна річ, спрацьовує український менталітет: треба рятувати! Ми всі збіглися. І що спостерігаємо? Поруч із Катрусею стоїть полісмен, який пропонує їй сфотографуватися разом. Далі він почергово фотографується з усіма нами, приязно посміхається, дарує Катрусі значок із канадським прапором. І ти німієш одразу, як моя солодка Даруся, бо розумієш, що повалятися на травичці біля Маріїнського палацу неможливо в принципі, і міліціонери приїжджають у твою відсутність на дачу не для того, щоб сфотографувати твої квіти. Мені сусіди розповіли, як у мою відсутність приїжджали троє міліціонерів, розпитували про мою родину і тих, хто приходить до нас у гості, розказували, як міліцейська машина чергувала три доби біля мого будинку. І що я після цього повинна думати?!

Наступний місячний тур буде восени Америкою із «Солодкою Дарусею»
і «Нацією»

— В яких залах ви виступали?

— Це були нетеатральні приміщення — зали, орендовані організаторами гастролей, пристосовані до вистав. У Торонто було до 1000 людей. Нам розповідали, що таких аншлагів на українських колективах не було від початку 1990–х років. Канадські українці дуже швидко розкусили «халявників» з України, які співають під фонограму, танцюють гопака у передпенсійному віці, кажуть правильні речі, які хоче чути громада, а громада в інтернеті читає, що в Україні артисти говорять інші слова. Казали, що найкраще там сприймали «Океан Ельзи» і Руслану. В Оттаві — це столиця, урядове місто — було багато професури й урядовців, приємно, що вихідці з України мають дуже високий соціальний статус у Канаді. Наш посол Ігор Осташ, який допомагав через канали посольства розповсюджувати інформацію про виставу і мої творчі вечори, а потім влаштував прийом не тільки для акторів, а й для глядачів, сказав: я тут чотири роки, і не бачив, щоб у цьому залі стільки людей було. У Монреалі на виставі був знаменитий актор Григорій Гладій, який грав Романа Шухевича у фільмі «Нескорений». Громадянин Канади, він гастролює усім світом і назвав «Дарусю» ударом у сонячне сплетіння.

— Хто організовував ваші гастролі?

— Канадська корпорація «Міст», яка має свої представництва у 12 країнах світу. Юрій Кузь прилітав у Івано–Франківськ, інкогніто подивився виставу, подзвонив мені і сказав, що хоче запросити «Солодку Дарусю» в Канаду. Наступні гастролі «Міст» і Ростислав Кісіль хочуть провести восени — зробити місячний тур Америкою із «Солодкою Дарусею» і «Нацією». У Торонто на одному з моїх вечорів прозвучала така фраза: цю виставу має взяти під свій патронат Президент України, щоб до 20–річчя незалежності її побачив увесь світ, де живуть українці. А я сміюся: та ці вистави ще міністр культури України не бачив — у Києві під час гастролей Івано–Франківського театру міністр Кулиняк із вулиці Франка до театру Франка не спромігся прийти. Ні він, ні його заступники. А це ж державний театр!

— Вас у Канаді знають?

— З приємністю для себе зрозуміла, що мене там знають навіть дуже добре.

— Які запитання вам ставили найчастіше?

— Ви будете сміятися, але скрізь питали однакове: чи вибачилися переді мною правоохоронні органи за безглузде переслідування, а якщо ні, то коли вибачаться, друге — коли Президент звільнить Дмитра Табачника з посади міністра освіти, і третє — чому державі не потрібна на державній службі така людина, як я. От що то є отой «проклятий» інтернет!

«Чим більший у мене успіх — тим більший на мене тиск»

— Маріє Василівно, я знаю, що ви відповідали на це запитання, але з ваших відповідей я так і не зрозуміла, навіщо ви ходили на зустріч із Президентом Януковичем?

— Президент був єдиним, зустрічі з ким я не добивалася, коли міліція в тандемі з прокуратурою демонстрували виняткову зацікавленість одним словом із моєї книги «Вирвані сторінки з автобіографії». Коли я нарешті добилася дозволу подивитися в Печерській прокуратурі заведену на мене справу, дзвонять з адміністрації Президента і запрошують на зустріч. Це громадський і медійний тиск, очевидно, спровокували цю аудієнцію. Але це було те, що називають «про людське око».

— Який результат цієї зустрічі?

— Ніякий! Жодних наслідків ця зустріч не мала, оскільки я не йшла туди у ролі прохача. Ми не говорили ні про Шевченківські дні, ні про літературу, як потім намагалася представити в прес–повідомленнях Ганна Герман. «Я хочу почути від вас, що з вами відбувається останнім часом», — сказав Янукович. Ми говорили про людські речі — і людське враження про Президента у мене хороше. Про це можна написати бестселер.

— Напишете?

— Я не бачу потреби сьогодні писати бестселер про Президента. Він сам його пише своїми діями. І не–діями також. Але я можу зараз уже точно сказати, що Президент не контролює ситуацію у країні, не впливає на багато речей, які відбуваються в державі. Хіба що контролює лише те, що його особисто цікавить. Усе інше контролює його оточення, розтерзане внутрішніми протиріччями і погано закамуфльованими конфліктами інтересів. Якщо так буде й надалі, у нашого Президента дуже сумне майбутнє. Це ще один бестселер.

— Як ви ставитеся до того, що Василю Шкляру вручили народну Шевченківську премію?

— Після історії зі Шклярем, непідписання Президентом рішення, призначеного ним же, Президентом, складу Шевченківського комітету, після мовчазної покірності комітету такій нарузі над своїм рішенням в Україні, чесно кажучи, слід оголосити всенародний траур за результатами державної автаназії найвищої нагороди, якою є Шевченківська премія. Решта все навколо цього — не таке цікаве, як може видаватися. Бо то вже фарс. Включно з отим листом Шкляра до Президента.

— Але бачите, Маріє Василівно, в Україні ситуація абсурдна, а за кордоном починається якась інша історія для ваших книжок. У березні ви були у Франції.

— Так, я була на щорічному Паризькому книжковому салоні. Це виставка, що не поступається книжковій виставці у Франкфурті. Посольство Франції в Україні запросило мене й Андрія Куркова. України там не було і немає. Великий стенд Тунісу, де була революція, є. Шість письменників із Конго є. А України немає. У мене був творчий вечір у центрі паризьких українців, було багато ділових переговорів, предметних розмов із видавцями. Якщо в Україні за 20 років видано 250 книжок французьких авторів, то у Франції вийшло дві книжки Андруховича, одна — Дереша і вісім — Куркова, і Українська держава не має до цього жодного відношення.

— А ви не думаєте про літературного агента в Європі?

— Якщо мене перекладають іншими мовами, то тільки тому, що мене шукає сторона, яка перекладає, а не навпаки. Це краще, ніж би я десь сама шукала собі літературного провайдера. Я жодного разу не мала жодного гранту чи якоїсь іншої преференції. Я дуже це ціную.

— У вас є переклади на французьку?

— Ближчим часом буде надрукована французькою новела «Апокаліпсис». Але моя Європа ще мене чекає. Нехай інші письменники беруть Європу голіруч, а я хочу Україну оперезати своїми книжками з краю до краю, я хочу, щоб мене читали тут. От хто в Європі стоїть міцно і надійно — це єдиний Андрій Курков, він упізнаваний у Європі письменник, він справді відомий, і це дуже приємно.

— Зараз пишете книжку?

— Скажу по правді: в такі часи, коли тебе силовими методами рідна країна виштовхує із твого природного світу, пишуть анкети про політичний притулок, а не художні книжки. Може, це і є державна політика малорозвинутих країн? Не знаю. Але розвинутою Україну назвати важко.

СУД І ДІЛО

— Як змінилася ситуація після цієї зустрічі з вашими судовими позовами щодо незаконного звільнення з роботи?

— Для мене, принаймні, прояснилася. Чим більший у мене успіх — тим більший на мене тиск. Наступного дня після прильоту з Канади у мене був п’ятий за рахунком суд, де представники Шевченківського комітету на запитання судді про причину мого звільнення нарешті озвучили правду (на общєпонятном язикє: «ізменілась політіческая сітуація», «ми іскалі повод для увольнєнія»). Розумієте, прямим текстом! Це легко перевірити за протоколом суду. Тобто моя судова епопея триває, і чомусь Ганна Герман не реагує на цю ситуацію з такою реактивністю, як на ситуацію із цьогорічною Шевченківською премією. Я хочу довести єдине — з жодною людиною не можна чинити поза правовим полем. І жодного сантиметра своїх громадянських прав я не віддам жодному, хто на них посягає. Оце і є предмет моїх позовів. А далі я можу піти а хоч би варити собі борщі. Але звільнити з роботи будь–яку людину слід лише відповідно до закону. Я лише подаю приклад. Слава Богу, я нічого не просила в Президента, тому маю право казати все, що відповідає моїм переконанням. Але від зустрічі з ним я здобула колосальну інформацію про нього як письменник. Наш Президент — людина з біографією. А для письменника — це Клондайк.

Валентина Клименко