Коли нещодавно присуджували річні премії «ЛітАкценту», організатори відмовилися визначати «Золоту бульку» — книжку-«невдаху». В кулуарах називали кількох претендентів: зокрема, нову книжку поезій Павла Вольвача та нову книжку есеїстики Миколи Жулинського. Скасування антипремії дозволило «літакцентівцям» зберегти обличчя й уникнути підозр у неадекватності. Авжеж: збірка Вольвача потрапила до Короткого списку Шевченківської премії, а збірка Жулинського стала лавреатом рейтинґу «Книжка року».

Щодо появи в антисписку книжки академіка М.Жулинського «На­ція. Культура. Література. На­ціонально-культурні міфи та ідейно­-естетичні пошуки української літератури» (К.: Наукова думка), — тут усе більш-менш ясно. Вмикається міцно укорінений в масовій свідомості ще з часів «застою» стереотип несприйняття писань політиків. Справді: хіба здатен держслужбовець високого рангу або топ-адміністратор випустити щось не декоративне, а сенсове? Тому — «не читав, але засуджую».

До того ж, у випадку поцінування книжок, укладених зі статей, раніше публікованих у пресі, спрацьовує професійна хвороба критиків та журналістів, які змушені щодня переглядати купу видань і не здають собі справи, що масовий читач, як свідчать соціологи, рідко коли читає більше однієї газети. А це означає, що така збірка (тим більше тематично зорганізована і допрацьована на час друку) не програє жодним чином у зіставленні з книжками, написаними ab ovo.

І нова книжка М.Жулинського — за всієї зовнішньої респектабельності — адресована саме масовому читачеві. Принаймні такому, що прочитує бодай одну книжку на місяць, а отже, призвичаєний до роздумів-рефлексій. Дві третини видання присвячено літературі — її місцю у структурі сучасного нематеріального буття людини, потенціям і обмеженням впливу письменства на масову свідомість. Першу частину, де автор аналізує загальносуспільні проблеми, розглядати зараз не будемо. Скажемо лише, що поважний академік геть не втратив студентських навичок (навчався на факультеті журналістики Київського університету), а довготривала публіцистична практика усталилася у матеріалах, що можуть правити за наочний посібник з оптимальних засобів для написання аналітичної статті. Як добирати альтернативні джерела інформації; яким фактам (і чому) надавати перевагу; в який спосіб вибудовувати логіку авторського переконання без риторичного тиску на читача; як влаштувати віртуальний позачасовий діалог між, скажімо, давнім греком Платоном і модерною полькою Доротою Масловською; зрештою, як можна злободенну, суто політичну проблему проілюструвати книжками далеких від поточної політики письменників — канадця Дугласа Коупленда та українця Євгена Пашковського. Усе це в першій частині книжки.

Друга ж її частина — це, в суті справи, діагноз нинішнього стану літературознавства. Ще недавно серед критиків було чи не знаком доброго тону копнути академічну науку за відстороненість від реальної ситуації у літпроцесі, нездатність розібратися в ньому і співвіднести із загальносуспільними змінами — не кажучи вже про якісь професійні прогнози. Пам’ятаю, як зболено сприймав такі публікації у «Книжнику-review» новий директор Ін­ституту літератури Микола Жулинський. Але потрібен був час, аби під його проводом сказали своє слово дослідники з нової генерації науковців. За останні п’ять-сім років ситуація в академічному Інституті докорінно змінилася. Пошукові акценти значною мірою зміщено у бік сучасної літератури. Варто згадати лише про те, що відбулося кілька кандидатських дисертацій — і зараз готується докторська — з проблем популярної, масової, кітчевої, коли хочете, літератури, яку дехто зі «старої гвардії» по досі вважає не вартим уваги «сміттям». До речі, М.Жулинський, характеризуючи новітнє письмо, уводить поняття «письменник-читач» та «письменник-мислитель» — а це, власне, є ще однією дефініцією до розрізнення «жанрової» та «серйозної» прози.

Утім «Нація. Культура. Література» — не звіт директора, а виразно авторське трактування нинішніх проблем навкололітературної науки. Формально беручи, — це рецензії у жанрі «портрет»; біографізовані статті про канонічні постаті ХХ століття. Автор ставить собі завдання: «Відтворити за текстами життєпис письменника». За великим рахунком, він провадить з героями своїх нарисів психоаналітичний сеанс, — наслідуючи, власне, метод Івана Франка, котрий закликав колег-критиків приділяти головну увагу «кожному духовному збоченню» письменника, аби збагнути, як обставини (диявол-деталі) вплинули на той чи той текст. «Творчий процес — явище складне, — пише М.Жулинський, — суто індивідуальне, його спонуки криються в глибинах підсвідомості, мають ірраціональний характер і не підлягають повному розшифруванню. Тому особливо важливо відшукати в житті й творчості митця, насамперед у його мистецьких вивершеннях спонтанні спалахи образної уяви, ті єднальні, синтезні вияви гармонійного вираження підсвідомого, символічного і логічного, раціонального».

Можна сказати, що така увага директора Інституту літератури до психоаналітичних проблем письменства неабияк сприяла постанню нового, фройдівсько-юнґівського методу в сучасному українському літерататурознавстві, речником котрого є нині доктор наук Ніла Зборовська. Але інше зацікавлення нашого автора поки що не знаходить аж такого виразного продовження у систематичних дослідженнях: письменницька особистість і влада. М.Жулинський пише не лише про різні трагічні варіанти такого симбіозу (Павло Тичина, Микола Бажан, Дмитро Багалій та ін.), а і про тяглість цієї сумної традиції, коли нинішні письменники часто-густо «продовжують краяти темне українське небо блискавками боротьби «за», осуду «проти», гніву «з приводу», захисту «від», скорботно-ностальгійних плачів, возвеличень, оспівувань, таврувань».

Але ж як цієї залежності від влади позбутися? Про це — чи не в кожному матеріалі книжки. «Без духовно-морального самоочищення, без сповіді перед власною совістю не набувається гідність людської особистості», — читаємо в одному місці й розуміємо, що це, власне, є «рецензією» на Нюрнберзький процес. Через відсутність котрого в Україні «ми ще не наблизилися до критичної межі мислення, за якою усвідомлення вини є гарантом творчого оздоровлення, де покаяння не є самовиправданням, а є покладанням вини інших на власну совість». Будучи гуманітарним віце-прем’єром, М.Жулинський мусив дотримуватися урядової політкоректності: про потребу Нюрнберга-2 і заборону в Україні комуністичної ідеології та відповідної партії тут немає. Але йдеться про те, що «в суспільстві переважає тоталітарна політична і правова культура», і геть не дремлють «злюмпенізовані маргінали, яким доступніше реалізувати заклик Маркса не вростати, не освоювати «буржуазну цивілізацію», а руйнувати».

Та у статтях про Івана Франка наш автор відвертіший — бодай у маловідомих цитатах. Ще 1886 року І.Франко аналізував твори Маркса-Енгельса, «основані на догмах ненависті», у підґрунті котрих «лежить ідея деспотизму та поневолення не тільки тіл, але ще більше душ, думок людських…Власна воля і власна думка кожного чоловіка мусіла би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, не потрібною. Виховання, маючи на меті виховувати не свобідних людей, але лише пожиточних членів держави, зробилось би мертвою духовою муштрою, казенною. Люди виростали б і жили в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою». Цей трагічний прогноз українського класика — поданий задовго до з’яви комуністичних людожерів Лєніна-Сталіна — ми пережили на собі.

Якщо говорити про ідеологію книжки «Нація. Культура. Література», — то це виразна й ефективна спонука (на собі перевірив) до перечитування відомих зі школи текстів: там на нас, читачів, чекає безліч несподіванок. У передньому слові до рецензованої книжки Оксана Сліпушко зазначає, що видана на початку 1990-х книжка М.Жулинського «Із забуття — в безсмертя» стала тогочасним «головним підручником і незамінним джерелом із літератури ХХ століття». По тому Микола Жулинський видав декілька безсумнівно вартих уваги книжок, але саме ця остання стає в один ряд із інтелектуальним бестселером «Із забуття — в безсмертя».