Листопад добігає кінця, а разом із ним - ще один жвавий період літературного життя. Протягом місяця українські видавці встигли зібратися на книжковій виставці, з´їздити в Норвегію та подумати про створення стипендії для перекладачів з української мови.

Подорожами зайнявся і російський письменник Володимир Сорокін у компанії Андрія Куркова. Вони презентували українські переклади романів Сорокіна "Цукровий Кремль" і "День опричника". Обидва тексти переклав письменник Олександр Ушкалов, автор роману "БЖД".

У цей самий час Тарас Прохасько видав книжку вибраного "БотакЄ", а Ігор Померанцев і Діана Клочко звернулися до екзотичного для України жанру буктрейлер.

Кінець листопада - це ще й своєрідна пауза тривожного очікування. Скоро роздадуть усі найбільші книжкові нагороди. Зокрема 1 листопада мали завершити прийом творів на здобуття Шевченківської премії. У Всеукраїнському рейтингу "Книжка року 2010" оприлюднили фіналістів - вже 24 грудня відбудеться церемонія нагородження переможців.

А в премії "Книга року Бі-Бі-Сі" щойно завершилися розмови експертів, які окреслили коло книжок-фіналістів. Вже 10 грудня назвуть переможця. Сергій Жадан, до речі, пророкує перемогу роману "Музей покинутих секретів" Оксани Забужко.

В очікуванні імен переможців "Українська правда. Життя" продовжує старанно нишпорити на полицях книгарень.

Андрій Курков. Садовник из Очакова ("Фоліо")

Ще навесні Андрій Курков розповідав про івасі - і ось восени з´явився його роман, де йдеться зокрема про все ті ж івасі.

Центрального персонажа роману звати Ігор. До речі, ім´я Ігор, напевно, входить у моду - головний геройнового роману Ірванця також носить це ім´я.

Ігор - типовий образ "втраченого покоління" 90-х років. Пам´ятаєте типажі з фільму "Нежный возраст? Естетика дуже близька. У хлопця немає минулого, майбутнього, належної освіти та сильної мотивації щось робити в житті. Простіше сказати, що в Ігора є - у нього є мама.

Жив собі Ігор з мамою в Ірпені, а одного разу до них "прижився" такий собі Степан. Стриманий чоловік із темним минулим працює садівником і паралельно намагається розкрити таємницю свого дивного татуювання.

У цій справі йому допоміг Ігор. Історія татуювання закінчиться поїздкою до Очакова, розгадкою та знайденим скарбом. Але розгадка - це лише початок пригод.

Після поділу скарбу Ігореві дісталася стара міліцейська форма, чоботи та золотий зламаний годинник. Нібито мало, але всі ці речі в комплекті зі стопочкою коньяку перетворюються на машину часу.

Ігор раптом отримує можливість мандрувати в минуле та легко переходити з сьогоденного Ірпеня в Очаків 1957 року. Подальші пригоди немає сенсу переповідати.

Про цей роман пишуть, що він - про подорожі в часі. Не тільки. Це ще й роман про ескапізм, про небажання жити в реальності, про пошук себе в альтернативній дійсності та про поступове повернення у справжнє життя.

Під пригодницькою канвою ховається більш тонка матерія: хлопець без майбутнього Ігор, у житті якого раптом з´являється рух і рушій для більш осмисленого життя.

Тут хочеться окремо сказати про епізод, присвячений "Книге еды". Це такий собі постмодерний текст у тексті, що вводить у роман образи "прикорму", "лісників" та "садівників". Саме вони надають глибини легким перипетіям, а розважальному роману - серйозності. Та й заголовок "Садівник з Очакова" набуває нового змісту.

Книжка сподобається прихильникам історій про подорожі в часі, "романів без героя" та гри в розгортання цибулевих пелюсток сімейних історій.

Люко Дашвар. Мати все (Клуб сімейного дозвілля)

Виробник бестселерів Люко Дашвар продовжує свій поступ. Якщо вірити передмові Ольги Герасим´юк, в книгарнях жінки радять одна одній романи Люко Дашвар. В такому ж захваті й професійні читачі. Принаймні, обкладинка на видному місці прикрашена згадками про всі отримані письменницею нагороди.

Заголовок "Мати все" відсилає до фрази, що рефреном звучить у романі: "Мати - все". Мати - це Іветта Андріївна з династії спадкових лікарів Вербицьких. А повторює фразу про матір Лідочка - молодша Вербицька.

В Іветти Андріївни є хворий молодший син Платон, а в Лідочки - чоловік Стас. З часом у Стаса з´являється любов до порно та свінгерства, у Платона - гумові ляльки та справжня жива й тепла дружина Раєчка, а в Лідочки - викидень і дружба з бомжем Марком.

У цей самий час Іветта Андріївна всіляко намагається отримати та мати все. В широкому сенсі слова. Цю добру справу з часом підхопить Лідочка.

Крім них, у романі ще купа персонажів. Кожен може виявити несподіваний зв´язок із яким-небудь іншим персонажем. Як у серіалах, де сценарист, як шулер, витягає з рукава ну зовсім (майже) неочікувану перипетію.

Дуже легко зрозуміти, чому книжки Люко Дашвар подобаються читачам. Тут є простори Києва та знайомі типажі городян і селян. Щоправда, персонажі, особливо другорядні, подекуди виглядають аж надто пласко, карикатурно та стереотипно.

Голови сільрад, матір-одиначка-алкоголічка Ніна, щаслива провінціалка Зоряна, пари свінгерів у спеціальному готелі - всі вони ніби зійшли зі сторінок журналів з вигаданими бульварними історіями життя.

Цікаво виглядає кульбіт образу центрального персонажу Лідочки. Щоправда, цей кульбіт має присмак маніпуляції. Голос оповідача шляхом простої зміни оптики легко керує емоціями читача.

Судіть самі. На початку роману Лідочка схожа на доволі типову українську жінку з не менш типовим комплексом жертви. В сцені такої собі кульмінації лунає важливе "будь щира" та починається трансформація. І вже в другій половині роману Ліда більше скидається на маніпулятора-соціопата. Та й розв´язка аж надто відгонить повчанням.

До слабких сторін роману я б віднесла діалоги та розділ "Замість прологу" - підкреслено-патетичний стиль із нотками псевдо-народного мовлення на тему наближення апокаліпсису. Та й розв´язка роману виглядає дещо натягнуто. Фінальна тема дауншифтінгу виринає зненацька, на попередніх сторінках вона не вмотивована геть нічим.

До сильних сторін можна зарахувати вміння безкінечно крутити інтригу - Люко Дашвар сильною рукою повертає сюжет у потрібне русло.

"Мати все" - роман стравний, що чудово підійде для побутового читання в маршрутці чи в метро. Він точно сподобається любителям попередніх романів Люко Дашвар. Стосовно решти аудиторії скажу - дуже добре, що є українське неперекладне "мило". Лишилося дочекатися, коли такого роду тексти можна буде придбати на вокзальних книжкових розкладках.

Міла Іванцова. Вітражі ("Нора-Друк")

Рукопис цього роману отримав нагороду на цьогорічному конкурсі рукописів "Коронація слова". Минулого року відзначили перший роман Іванцової "Родовий відмінок". "Вітражі" - другий роман письменниці.

Центральним персонажем є перекладач і репетитор французької мови Поліна. В неї незвичайна сімейна біографія. Поліна - сирота, її ростила бабуся-француженка Ніколь. Бабуся Ніколь - теж сирота родом з французької глибинки. Після Другої світової вона дивовижним чином застрягла в СРСР та прижилася на Чернігівщині.

Безхмарне "французьке" дитинство Поліни не приносить щасливого дорослого життя. З юності за Поліною тягнеться шлейф любовних невдач. Власне на початку роману читач бачить її в стані депресії після останнього розриву. З першої сторінки бачимо покинуту жінку, що втратила бажання жити, любити себе та рухатися далі.

І тут починаються пригоди. Поки Поліна перекладає роман Франсуази Саган, на її шляху виринають нові та забуті старі друзі. Цікаво, що кожен із них має прописану власну особливу біографію. Карикатурності в романі немає - є низка характерних героїв нашого часу.

Перекладачі й репетитори, світські левиці та програмісти, військові та письменниці, дівчата з провінції та юні мажорки, а ще - київські дауншифтери, що тікають до Індії від української зими.

Окремо треба сказати про "тексти в тексті". В канву роману вплетена історія листування з анонімним другом та короткий фрагмент вигаданого французького роману "Моя бабуся спала з Франсуазою Саган". Ідея листування дозволяє письменниці елегантно та небанально розповісти біографії центрального та другорядних персонажів.

До недоліків роману я б віднесла "deus ex machina" наприкінці роману. Цей прийом штучно приносить розв´язку та рубає вузол інтриги. Фінал трохи рятує несподіване повернення в минуле за допомогою ще одного "тексту в тексті" - тобто листа-заповіта бабусі Ніколь.

Загалом роман "Вітражі" - сентиментальний. Це історія про повернення віри в себе та в кохання - все це ми вже читали в "Eat, pray, love". Тут немає підтекстів і другого дна. Проста, смішна і сльозогінна історія. Це передноворічна казка про здійснення мрій і можливість тотального happy-end.

Ірина Славінська