Усі знають (чи бодай чули) про інвестиційний «план Маршала», завдяки якому відновлено економіку Європи, зруйновану Другою світовою. І мало хто замислюється: чи було б можливим те економічне диво, якби європейці не переглянули свою недавню минувшину і не вгамували масову ненависть, сколихнуту війною? Уже 1948–го французи зініціювали спільні зустрічі–дискусії з німецькими істориками. За великим рахунком, саме це, а не пізніші митні угоди, започаткувало творення об’єднаної Європи. «Вільні дискусії істориків і ще більшою мірою, зрозуміло, їх виклад через відповідні шкільні посібники — це практика й педагогіка, зорієнтовані на мир», — роблять висновок західні культурологи («Європа та її болісні минувшини». — К.: Ніка–Центр, 2009).

«Про це учні не дізнаються абсолютно нічого»

З тих перших франко–німецьких наукових семінарів згодом постав Міжнародний інститут дослідження підручників імені Ґеорґа Еккерта (Німеччина). Щойно вийшла книжка, підготовлена науковцями цього інституту — «Історична освіта: європейський та український досвід» (К.: К.І.С.), де, безумовно, найцікавішим є погляд європейських спеціалістів на сучасні українські підручники з історії. Ось, наприклад, керівник згаданого інституту Роберт Маєр узяв і перечитав кілька наших підручників, за якими вивчають всесвітню історію ХХ сторіччя: те, до чого ми звикли, викликало в нього щире здивування. Ось він пише про повоєнне примирення, з якого ми почали матеріал: «Після війни країни Західної Європи організували свою співпрацю в рамках НАТО і ЄС. Але як їм вдалося подолати ненависть і ворожість? Ось ключове питання, яке є важливим також для майбутнього. Про це учні не дізнаються абсолютно нічого».

У минулому столітті український народ потерпів чи не найбільше серед європейських етносів. Російська агресія, сталінський терор, голодомор, Друга світова. «ХХ століття для українських земель було добою великого демографічного катаклізму, коли на українських землях загинуло або не народилося 30 млн. осіб», — значить відомий український історик Ярослав Грицак («Життя, смерть та інші неприємності» — К.: Грані–Т). Чи аналізують наші підручники причини цього? Чи не йдуть вони найлегшим шляхом — звинуватити в усьому лише зовнішнього ворога? Схоже, що так. «У розділі «тотальний терор» слід обговорити проблему співучасті. Терор лише тоді може стати тотальним, коли великі групи населення сприяють йому у повсякденному житті (контролюють, доносять, «проявляють пильність», співпрацюють, ізолюють жертв, ненавидять...), — пише німецький знавець підручників. — Поряд із «жертвами» серед населення були мільйони «злочинців», і саме вони зробили можливим терор і репресії у зазначених масштабах... Я не знайшов жодного слова про це в підручнику».

Виходить, український підручник не виконує головного свого завдання: «Навчальною метою має бути застереження учням, щоб у майбутньому вони також не стали жертвами тоталітарної політичної пропаганди. А для цього їм варто знати, як їхні батьки, дідусі й бабусі потрапили під її вплив». Взагалі–то, нічого нового іноземний експерт нам не відкриває. Він формулює основні засади сучасного шкільного курсу історії: «Критичне освоєння історичного досвіду і набуття в кінцевому підсумку не стільки конкретного історичного фактажу, скільки навичок і методів пізнання минулого заради розуміння сучасного і творення майбутнього... Нова історична дидактика повинна сформувати стійкий імунітет проти маніпуляцій історією заради певних ідеологічних чи політичних цілей». Власне, те саме понад сто років тому стверджував Пантелеймон Куліш. За що, до речі, й зазнав нелюбові (м’яко кажучи) земляків, коли писав про некритичне трактування козаччини.

Коли Р.Маєр твердить, що у центрі шкільної історичної освіти має бути «суспільство, а не держава... яке ставить у центр поведінку, культуру та життєвий світ людини... Некритичне, недистанційоване ототожнення з державою прямо протилежне вихованню зрілого громадянина», — ми із сумом бачимо, наскільки відстаємо від європейського шкільного досвіду. Тому звичні для європейця дидактичні запитання звучать для нас екзотично. Наприклад, аналізує він розділ про розвиток літератури у ХХ столітті. «На 3 сторінках вміщено імена 92 письменників... Навіщо така інфляція прізвищ?.. Краще було б обговорити питання: який внесок зробили література і мистецтво в осмислення досвіду світової війни? Який зв’язок існує між утопіями в літературі (мистецтві) та утопіями фашистського чи комуністичного рухів?». У нас такий дискурс не те що у школі, у професійному середовищі літературознавців рідко зустрінеш.

Висновок західного експерта: нові українські підручники з історії усе ще значною мірою ґрунтуються на радянському способі мислення. Назагал, ці рудименти виглядали би комічно, якби школярів не змушували заучувати нісенітниці. Р.Маєр нотує: «Назви окремих формувань добровольчих корпусів, які тут наведено, в Німеччині відомі хіба спеціалістам. Чому так важливо, аби їх знали українські школярі?.. Чи справді заслуговують три прорадянські комуністичні діячі, які в 1920 році заснували французьку комуністичну партію, щоб їх поіменно називали в українському підручнику ХХІ століття?.. Навіщо 17 рядків присвячувати неважливій Комуністичній Партії США та поіменно перераховувати 5 її діячів?». «Такий текст залишить по собі лише хаос в голові школярів», — підсумовує оглядач.

Чимало шокуючих зауваг міститься і щодо ілюстративної бази українських підручників. Наприклад: «Чому Гітлер і Сталін представлені репродукціями портретів, що їх ідеалізували — саме так, як вони самі себе любили бачити?». Справді, чому?!

У книжці «Історична освіта: європейський та український досвід» уміщено також огляд українських університетських підручників, здійснений метром вітчизняної історичної науки Наталею Яковенко. Вона погоджується з висновками західних колег про щільну тінь радянської «науки» над сучасною навчальною літературою. Дослідниця констатує брак розуміння авторами підручників самої суті «європейськості»: «Це радше нагадує пієтет перед «євроремонтами», ніж конкретне розуміння того, чим була та на які засади спиралися ті–такі освіта, наука й культура, а тим більше — політичні та суспільні моделі». Солідаризується наша дослідниця і з нинішніми євровимогами до підручників: «Не можна переконувати, що існує лише «одна історична правда»... Учням слід забезпечити можливість критикувати джерела» (а це, нагадаємо, знову відсилає нас до переконань П. Куліша...).

Тестування міфів

Відокремлена від політики/ідеології шкільна історія фактично об’єднала Європу упродовж двох поколінь. А в Україні по досі триває «Війна переможців і переможених» — саме так названо альманах часопису «Україна Модерна», редагованого згадуваним Я. Грицаком (К.: Критика). У підґрунті цієї публікації — Круглий стіл європейських та українських істориків з проблеми «Велика вітчизняна війна». Власне, це сучасний варіант тих історичних дискусій, які започатковані 1948 року в Німеччині. Мета — «перспектива критичного та інтелектуально відповідального зрозуміння... Санація понятійного апарату... Позбутися морально одновимірних і політично забарвлених термінів «опір» і «колаборація».

Отже, досі бездумно тиражоване в Україні поняття «Велика вітчизняна війна» — «пропонує стабільну історію із прозорими висновками». Насправді ані прозорості, ні стабільності тут немає. Ось кілька тез, проголошених істориками: «Однією з підвалин комуністичного «міту війни» є твердження про «всенародний характер» боротьби у ворожому тилу. Нині число учасників антинацистського руху Опору зменшилося з офіційних 500 тис. до 90 тис... 1941 року в Україні найбільшою проблемою радянського режиму стала не напрочуд велика кількість «ворогів» чи брак симпатиків, а нестача «лояльних» до нього осіб — тобто людей, готових заради нього на будь–які жертви, навіть на смерть... Мешканці Центральної та Східної Европи перебували між двома тоталітаризмами, неодноразово опиняючись у ситуації вибору меншого зла. Тому чимало середовищ — українських, литовських, білоруських, — співпрацюючи із Третім Райхом, керувалися передусім патріотичною мотивацією і лише потім — ідеологічною».

Про ціну «Великої перемоги», ювілей котрої щойно помпезно відсвяткувала Москва, також варто замислитися: «Третину всіх національних багатств України знищено або вивезено до Росії чи Німеччини; до Райху забрано 2,5 млн. українських робітників, а до Сибіру за роки війни заслано 1,5 млн. українських арештантів і спецпоселенців; повністю зруйновано 714 міст і містечок; більше 2 тисяч сіл згоріли внаслідок бойових дій, німецьких або совєтських репресій проти мирного населення. З такими втратами навіть перемогу можна назвати хіба що пірровою».

Шкода лише, що з цієї книжки ми не дізналися про точку зору російських істориків. За президента Л.Кучми було нібито створено українсько–російську групу науковців для обговорення можливості укласти спільний підручник історії. Це — нормально; за умови, якщо держава з її сьогочасними прагматичними інтересами не втручатиметься у діяльність фахівців. І тоді, нарешті, з наших підручників зникнуть міфи з різними знаками, а школяра навчатимуть бути вільним громадянином, а не боржником держави.

 Костянтин Родик