Тому нам залишається лише порадіти за українську літературу: пощастило ж їй!

— Багато хто дивується, коли дізнається, що українська письменниця Ірен Роздобудько родом із Донецька…
— Я до 24 років жила в Донецьку – в краях, досить ізольованих від усього українського. Хоча є там і нормальні люди, нічого поганого не можу сказати… Але коли я переїхала до Києва, просто почала отримувати з усіх боків такі шалені потоки інформації про Україну, про українську літературу – була вражена, захоплена, закохана, і якось воно само собою вийшло, що я почала говорити й писати українською.
— У вас таке своєрідне поєднання козацького прізвища та екзотичного імені. Це піар-хід чи так історично склалось? Як вам так пощастило?
— Це я так за паспортом. Прізвище в мене справді козацьке, бо є легенда, що мій пращур був писарем у запорізькому війську і вмів все роздобувати, тобто такий був жвавий, хитрий і міг усе дістати для всіх – роздобути. А Ірен – це ім’я героїні «Саги про Форсайтів», батьки захоплювалися цим романом якраз у той час, коли я народилася. Поет Стас Бондаренко якось сказав, що «Ірен Роздобудько» – це поєднання українського і європейського.
— Так, дуже концептуальний бренд! Із таким тільки в митці! До речі, даруйте за банальність, а як ви почали писати?
— Я була вже досить свідомого віку – це 2000 рік, коли подала свій перший роман на «Коронацію слова». А в дитинстві я просто фонтанувала історіями… Воно било з мене ключем, який я не могла заткнути, розповідала в садку дітям – весь час ішов словесний потік, який я й досі не можу зупинити.
— Ви завжди дуже цікаво розповідаєте про сучасну українську літературу. Отак почитаєш ваші інтерв’ю — і здається, що в нас усе чудово…
— По-перше, це моя риса – все обертати на плюс. Адже зневіра – це один зі смертних гріхів, тому я завжди все намагаюся на позитив викрутити. Але коли я кажу про літературний процес у нас, мені здається, що це дуже позитивно, бо багато видається різних книжок. Є такі, що їх і не потрібно видавати, але все ж мусить жити, розвиватися… У той час, коли я починала, не було куди подати рукопис, а тепер є багато видавництв, які шукають авторів, і в людини є величезний вибір: ноги в руки, рукопис у зуби — і йди доводь, що твоя книжка має право на життя. Оце позитив, і це об’єктивно! Ще є купа конкурсів… Зараз з’явилися дуже цікаві автори – європейського рівня!
— До речі, про вихід на інший рівень – напевне, ви одержували пропозицію писати російською, тому що так би збільшилася читацька аудиторія, правда?
— Я різні пропозиції отримувала — дуже грошові, цікаві… які завгодно. Але мені нецікаво «вкручуватися» в той літпроцес, який приносить гроші. Мені цікаво грати у власну гру – вона полягає в тому, що я хочу писати українською мовою книжки і доводити, що це може бути цікаво й тим, хто української мови не знає. І я це довела – принаймні собі.
— Кожен ваш текст не схожий на попередній – ви завжди несподівана, але, здається, в останньому, «Перейти темряву», ще несподіваніша…
— Несподіване для мене те, що я сиджу зараз у селі й пишу абсолютно несподівану книжку. Сама себе дивую! Це побутові речі, просто тут хвора свекруха, і ми її доглядаємо…
— І надихаєтеся сільською красою?
— Я колись читала про письменників, які сидять у затінку під деревом і пишуть свої книжки – ніхто їм не заважає, нікуди не треба зриватися. Оце й я зараз сиджу під деревом і пишу книжку – за багато-багато років такий більш-менш спокій на природі.
— А зазвичай ви як пишете?
— Мені взагалі здається, що я не пишу, а тільки бігаю і щось роблю, бо я на трьох роботах – викладаю в інституті, працюю у видавництві, займаюся сценаріями, тобто в цьому безладі й метушні я зазвичай і пишу.
— Щодо «Перейти темряву» — яким вам видається становище жінки в нашому суспільстві?
— Часом я пишаюся нашими жінками, але іноді готова просто обійняти їх і плакати! Зараз я веду купу рубрик, відповідаю на якісь психологічні запитання наших жінок, тому вважаю, що маю право говорити про їхні проблеми – і це жахіття, в якому стані вони перебувають! Живуть так, ніби це лише чернетка – «от я зараз це перетерплю, а потім буде добре»… А чернетки в житті не буває! Є лише «тут і зараз»! Кожен день – це останній день! Треба робити вчинки, а не терпіти те, що тобі не подобається!
— Це саме відповіді на їхні питання вас надихнули, чи тема торгівлі жінками була вам близька і раніше?
— Я не хотіла, аби цей трилер, легенький детективчик набував якоїсь серйозної соціальної тематики – я цього не прагнула, коли писала. Мене трохи лякає, коли зараз кажуть, що там соціальну тему піднято – це тема публіцистики. Я просто років тринадцять тому брала участь у таких семінарах і писала серію статей про торгівлю жінками – у публіцистиці я зробила свою справу, бо пішли відгуки. Але тоді про це не дуже багато говорили. Зараз стало ніби модною темою. Тому ця доля у мене йде там контрапунктом, я не хотіла робити з себе якогось речника нації абощо. Але якщо це помічають, то це тільки плюс.
— Ось ви на «Країні мрій» варили родинний куліш… Вважається, що родина митцеві заважає творити, а як особисто вам?
— Я взагалі-то людина тиха й сімейна! Родина підтримує всі мої починання, без неї, без її підтримки я багато чого не могла б здійснити! Але що таке справжня родина, я збагнула зовсім нещодавно. І для мого віку це, може, погано… Із чоловіком ми почали багато справ робити разом. Ось нещодавно зробили мультфільм! Чоловік (Ігор Жук – він досить відомий бард, але крім цього він ще комп’ютерний дизайнер) зробив мені спеціальний станок, щоб малювати кадри, а потім ще цей мультфільм на комп’ютері «зібрав». Його вже навіть продемонстрували на телебаченні…
— А чи не здається вам, що українські письменники якісь дуже сімейні, дуже правильні і глибоко в носі мають стереотип про те, що митець має бути голодний і нещасний, інакше стимулу творити в нього не буде?
— На ситий шлунок погано пишеться, це так. Але голодним він має бути в метафоричному сенсі – завжди відчувати свою недосконалість. А родинне життя не виключає того, що ти страждаєш за інших. Хоча я за своє життя багато всього побачила і вважаю, що людина, абсолютно благополучна з дитинства, не буде гарним письменником. Писатиме всіляку фігню! Не буду називати прізвищ, але є діточки з багатих родин, які почали писати книжечки, в яких дуже багато солоного, гіркого, чорного… Їм цього бракує, і вони починають це створювати штучно. Таким чином створюється мода на брутальність, матюки і все те, що ми бачимо.
— Як відомо, ви не визнаєте поділу літератури за статевою ознакою – а за національною?
— Скажу банально: кожна національна література вносить свою частку у світові. Єдиний мінус України – те, що нема гарних перекладачів, і це спричинює певну ізольованість. Нема розкрутки наших письменників за кордоном. Але національні риси в літературі обов’язково мають бути, вони збагачують світовий літпроцес! Ось нещодавно я прочитала новели єгипетських письменників – це настільки цікаво, вони настільки вписуються у світовий контекст… Мені здається, інакше не може бути. Це як річки, що впадають у загальне море.

Спілкувалася Атанайя Та