Такі думки вклав в уста одного зі своїх літературних героїв львівський письменник Юрко Винничук. Мар’яна Cавка – жінка-поезія, її вірші вражають читача не менше за її вроду. Її лірична героїня різна та непередбачувана, як, зрештою, кожна справжня жінка.

Вона то іронічна, то трохи манірна акторка, то вродлива й вишукана жінка з ненав’язливою богемністю міста мурів і театрів. Вона не боїться кинути виклик суспільству та сміливо сказати: «А йдіть-но, панове, під усі сто чортів» (уривок з однойменного вірша М. Савки). У міжрядді її поезій можна прочитати топографію вулиць і споруд Львова, там виразно пахне кавою, ваніллю, корицею і шафраном, там гармонійно існує ніжно-вишукана й водночас сильна жіночність...

Наша розмова про так звану жіночу літературу, проблеми дитячого видавництва, камерність Львова та дещо зовсім відверте з поеткою, дитячою письменницею, літературознавцем, публіцистом, головним редактором «Видавництва Старого Лева» Мар’яною Савкою.

За стереотипами ми не помічаємо справжніх речей

– Свого часу російський письменник і журналіст Сєрґєй Довлатов так висловився про призначення митців: «Усіх письменників можна розділити на дві категорії. Для одних головне – висловитися. Інші хочуть, щоб їх іще й почули. Одні прагнуть самовираження, інші ще й честолюбні». А чому ви вирішили стати поетом?

– У мене не було якоїсь конкретної причини стати поетом. Принаймні ті дві, про які ви сказали, тут не працюють, бо поезія – це не комерція, довгими зимовими вечорами краще писати казки, а не вірші. Неправильно було б сказати, що мала намір щось важливе сказати світу – світ же знає і без мене про всі найважливіші речі. Радше це світ мені щось важливе каже через вірші. Причина писати вірші – це винятково внутрішня потреба, і я не можу описати сам «механізм» творення, це щось метафізичне. Інколи можна на цьому щось і заробити. На премію, яку отримала за другу книжку, «Малюнки на камені», ми з чоловіком почали наш перший ремонт. Жодна з моїх книжок не була збитковою.

– Пригадалися слова Л. Вовенаргура, який казав: «Дехто презирає літературу тому, що судить про неї як про ремесло – з погляду її корисності для успіху в житті». Як, на вашу думку, варто «дивитися» на літературу саме тепер?

– І як на ремесло також. Це я кажу перш за все як видавець. Письменник повинен отримувати винагороду за свою працю.

– На презентації книги «Бостон джаз» ви доволі приязно говорили про американський тип життя, а ще казали, що дуже хотіли б бачити Україну відкритою для всього світу. Чи можна з цього зробити висновок, що ви – космополіт?

– Ні, я не космополіт, бо завжди чітко ідентифікую себе як українку, подолянку, україномовну людину, яка живе в Україні. А щодо мого приязного ставлення до інших націй і країн, то, вважаю, що це цілком нормально для ци¬вілізованої людини. Всі люди світу заслуговують на повагу.

– Що, власне, українцям варто запозичити в американців?

– В американців є чого повчитися. По-перше, не смітити довкола себе. В Америці ви не побачите таких неймовірно засмічених лісів, як поблизу Львова чи будь-якого іншого міста. Щоправда, часто доводилося бачити зବсмі¬чені приватні авто – як свід¬чення того, що вони просто не викидають сміття за вікно, як роблять це в нас. І нам нарешті треба припинити думати про американ¬ців як про тупих ненажер із фальшивою усмішкою. Бо за стереотипами не помічаємо справжніх речей.

Наприклад, загалом високого рівня культури і майже недосяжного для нашої держави рівня освіти. Мене там чудово сприймали, останнього разу, восени, багато там мандрувала сама і спілкувалася з дуже різними людьми. Я саме була в Нью-Йорку, коли вибирали президента. Мені це так нагадало нашу помаранчеву революцію: всі ці просвітлені обличчя, значки, торбинки, футболки з іменем Барака Обами, цю непідробну гордість темношкірих людей, які плакали від зворушення, коли він піднімався сходами, які колись будували раби.

Ось утілена американська мрія. Сподіваюся, їх не спіткає розчарування. Але це їхня країна. У нас – своя. Мені болить насамперед за своє. І найбільше мені хотілося б, щоб українці відчували свою потрібність власній державі. Хочу, щоб, зокрема, їй були потрібні книги українською мовою.

Люблю свою країну, але наше суспільство здоровим не назвеш

– В одному з інтерв’ю ви наголосили, що дитячий видавець має бути не лише комерсантом, а й подвижником. Які проблеми сучасного книговидання та дитячого читання бачите, крім цієї?

– Подвижником, однозначно. Дуже чітко усвідомлюю місійність нашої справи. З кожним роком усе чіткіше. Не хочеться занурюватися у специфіку проблем галузі. Наша країна загалом проблемна – в нас часто люди не взаємодіють, а протидіють одне одному. Мене ця нелогічність людських взаємин глибоко вражає. Наприклад, апарат усіляких дрібних службовців створено так, що не допомагає громадянам, а навпаки – створює їм безліч проблем, пускає по широкому колу кабінетів, примушує відчути приниження.

Я люблю свою країну, але наше суспільство здоровим не назвеш. Звідкись у людях накопичується стільки агресії – від побутових негараздів, від недоосвіченості та головне – від недолюбленості. Може, причина в тому, що всіх радянських матерів «виганяли» на роботу через півтора місяця після народження дитини? Мені здається, що нетерпимість, з якою українці ставляться одне до одного, йде через травматичний досвід, у першу чергу дитячий. Тому так важливо займатися випуском видань книг для дітей – нехай вони виростають на добрих книгах, які створено з любов’ю.

– А що думаєте про літературу для дорослих? Які у вас авторитети сучукрліту?

– Радію, що література розвивається, і сумую, що не так потужно, як хотілося б. Із мене кепський експерт дорослої літератури, бо не все встигаю прочитати. Мені подобається Москалець (і я обожнюю те, як Віктор Морозов утілює Костикові пісні). До речі, якщо говорити про авторитети, то один із найбільших для мене – Віктор Морозов, не просто як творча особистість, а перш за все як людина. І є ще Аскольд Мельничук – прекрасний американ¬ський письменник (щоправда, пише англійською і в Україні мало що перекладено) і перекладач – він і мої тексти переклав англійською і випустив у своєму видавництві окремою книгою.

Оці двоє для мене, як рідні брати, – хоча вони не знайомі між собою. В них є щось подібне – випромінювання з очей доброти і життєвої мудрості. От коли я нарешті стану дорослою, то хочу, щоб у мене був такий самий малюнок зморшок довкола очей – тоді буду на них схожою.

А от недавно серед моїх авторитетів з’явився Гурам Петріашвілі, грузинський поет і казкар, який уже багато років живе в Києві, – іншого такого ліричного казкаря в наш час годі відшукати. Ми нині видаємо його книгу «Чудеса Маленького Міста» – я страшенно радію, що діти побачать ці казки. Їх створило велике любляче серце.

А ще дуже люблю Неборака – бо він надзвичайно шляхетний, Федюка – бо він такий молодий у своїй поезії, Герасим’юка – бо справжніше не буває, Малковича – бо він щирий, як дитина, Жадана і Лазуткіна – бо такі зухвало талановиті, Луцишину і Кіяновську – бо гранично відверті та мої майже сестри, й Оксану Забужко – бо вона гуру, Постать із великої літери – і як письменник, і як людина. Є багато інших, цікавих, хороших, і моїх ровесників, і зовсім молодих. Є надзвичайно «мовний» поет Іван Андрусяк. Ага, є ще Іздрик, без якого укрсучліту не уявити, він довкола себе створив цілу планетну систему молодих – я його дуже люблю. І так гірко, що ми втратили відразу кількох чудових письменників.

Особливо сумую за Пако, Юрком Покальчуком. Яка в ньому була жага до життя. І він робив те, на що мало хто здатний, – віддавав свій час і серце не просто чужим дітям, а таким, до яких нікому немає діла, утриманцям колоній.

Розмовляла Оксана Жила