У Києві відбулися три поспіль презентації антології «Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років» (Х.: Книжковий «Клуб сімейного дозвілля»). Конференц–зали книгарень, де відбувалися зустрічі з «десяткою», були ущерть заповнені молодими обличчями студентського і постстудентського формату. Більшість вертала додому з придбаною та пописаною автографами бенефіціантів рожевою книжечкою. Кажуть, так само було і в Харкові кількома днями раніше. Схоже, подібне спостерігатиметься й у Львові, куди «письменники останніх десяти років» вирушають далі. За таких темпів десятитисячного накладу збірки надовго не вистачить.

Укладання антологій уже має у новітній українській літературі свою історію. Першим антологійним антрепренером виступив В’ячеслав Медвідь, коли випустив збірку «Десять українських прозаїків. Десять українських поетів» (К.: Роккарл, 1995). У насиченому літературною прогностикою вступі упорядник писав, що «ХХ століття викінчується мазохістською потугою стилізації... інтелектуальних маніпулювань, плакатних полюцій намислених сюжетів, чуттів та примітивних філософствувань». Представлені у книжці письменники, на думку упорядника, є тими 300 спартанцями, що боронять останній власне літературний плацдарм у добу стилізацій. Таки–так: серед прозаїків троє стали пізніше шевченківськими лавреатами — Євген Пашковський, Олесь Ульяненко та сам В’ячеслав Медвідь.

Того ж року вийшла ще одна антологія прози «Тексти» (К.: Смолоскип), серед упорядників котрої було троє майбутніх експертів «Книжки року»: Андрій Кокотюха, Максим Розумний та Сергій Руденко. «Поява цієї антології може істотно змінити існуюче уявлення читачів і критики про прозу молодих, а відтак, можливо, вже тепер народився новий герой у нашій літературі, який потіснить сьогоднішніх фаворитів», — ішлося в передмові. Тепер, через п’ятнадцять років, уже не уявити літературних топ–списків без тодішніх дебютантів Тараса Прохаська, Євгенії Кононенко, Михайла Бриниха, а сам Кокотюха став нині «продажним лідером» поп–літератури.

Наступну поважну антологію сучасної новели уклав Володимир Даниленко — «Квіти в темній кімнаті» (К.: Ґенеза, 1997). Її концепцією було «самовизначення на руїнах естетики соцреалізму». Понад тридцять учасників проекту — це фактично уся наша тодішня актуальна література. Бракує хіба Оксани Забужко, бо її зоря у цей час саме сходила («Польові дослідження» вийшли лише за півроку до виходу цієї збірки).

Аж ось 2002–го з’являється прозова антологія Василя Габора «Приватна колекція» (Л.: Піраміда) — найґрунтовніша донині. Власне, це у кращому розумінні по–академічному впорядкована хрестоматія української прози кінця ХХ століття. Майже вичерпна — як щодо імен, так і стосовно біографічно–бібліографічної інформації про них. Персоналії до книги В. Габор добирав за суто колекційним принципом: «Твори, які полюбив і люблю, а відтак переніс цю любов і на їх творців». Здавалося б, просто, але не забуваймо, що справжні колекціонери — це найліпші експерти.

Свіжу антологію «Декамерон» Сергій Жадан уклав із дзеркальної позиції: він любить авторів, котрих запросив до проекту, а тому має сентимент до всього, що вони пишуть. Тому це не так колекція, як гарем. На одній із презентацій упорядник наголосив: не шукайте у моєму доборі якихось літературних закономірностей — це суто смаковий мікс. Не зрозуміло лише, навіщо у самій книжці він виправдовується за свою «безпринципність» аж на п’яти прикінцевих сторінках — єдино зайвих сторінках у цій книжці. Бо концептуальний сенс у цій антології таки є.

Жадан, безсумнівно, зірка сучасної літератури. І, як у випадку із зіркою античної міфології, усе, чого він торкається, — зблискує, немов правдиве золото. Принаймні на перший погляд. Інакше кажучи, які б обойми Жадан не вибудовував, усі ці імена автоматично набуватимуть ознак бренду. Що це так, свідчили повні зали фанів, що прийшли лише за тим, аби подивитися–послухати кумирів, а ті нічого іншого не робили, як уголос читали з книжки. І це авдиторію задовольняло уповні. Цей механізм добре описаний теоретиками літпроцесу: «Для читателя участие в литературном культе — способ проявления собственной индивидуальности за счет иллюзорного приобщения к индивидуальности другой, которая воспринимается как проводник к желанному и высшему. Или то же иными словами: культовый автор — средоточие специфических читательских реакций, которые можно охарактеризовать одновременно как потребительские и эрзац–творческие — творческие в режиме караоке» (Иностранная литература, 2007. №5). Усе відбувалося саме так: багато хто стежив за читанням, водячи пальцем рядками книжки. Було враження, що ось–ось почнуть «підспівувати», розгойдуватися, зриватися на екстатичні вигуки. Й нікого не обходило, що у книжці ані слова про «творчий шлях» кожного з авторів — їх знали без того. Авжеж — чужі сюди не ходять.

Відтак «Декамерон» — це каталог брендів. Очевидно, учасників антології могло б бути й більше, але проект зумовлений символікою «десятки»: видавництво випустило книжку до свого 10–річчя. Авторів і авторок тут порівну. Можливо, це звичайна гендерна політкоректність. А може, й певна статистика, адже у давній антології В. Медвідя письменниць було тільки 2; у В. Даниленка — 7 із 33–х авторів, а вже 2005–го В. Габор зладив ексклюзивно–жіночу антологію «Незнайома» (Л.: Піраміда), де фігурувало 30 добре відомих на тоді літераток. Схоже, цифри підтверджують, що «жіноча» література нині в Україні енергійніша, а дуже часто і яскравіша за «чоловічу». Принаймні у «Декамероні» саме письменниці виглядають впевненіше та ефектніше. Новели п’яти представлених авторок дають сконцентроване уявлення про теми, інтонації та ракурси, характерні для «жіночої» літератури. «Ти — це те, що спонтанно відбувається», — пише Світлана Поваляєва і чесно осмислює досвід власного життя, а не буття взагалі, не таку любу чоловікам екзистенцію. Світлана Пиркало — про те саме, та ще й нахвалює себе (утім — цілком заслужено): «Думка про власну чесність тобі подобається».

Інтрига всіх акційних заходів — наскільки презентована новинка відповідає очікуванням споживача, звиклого до характеристик того чи іншого бренду. Найбільш адекватні своєму високому літературному статусу — Тарас Прохасько та Світлана Поваляєва. Так само весело опромінюють гумором кітч–штампи Світлана Пиркало та Сергій Жадан. Зблискує Ірена Карпа, яка так далеко пішла від ранніх «Трави» і «Фройда», що це вже ніби й інша письменниця, точніше — тепер це письменниця. А от для Любка Дереша участь у малоформатній антології стала, схоже, проблемою: йому явно мало місця на території оповідання, його стихія — бодай розлога повість; у текстовій тісняві він губить слова, не помічає деталей і не встигає інтегрувати все надійним глуздом.

Отже, «Декамерон» продемонстрував не лише звичні принади, а й не менш традиційні слабкості наших модних письменників. Насамперед, це поспішна незавершеність творів, особливо фіналів. Як пише Поваляєва, «за хвилину може наснитися кілька повноцінних сюжетних снів». Справді так: швидкісні сновидні химери наших авторів вельми привабливі. Але що непокоїть людину, яка запам’ятала свій сон? Так, його тлумачення. Бо, як свідчать психоаналітики, «сновидение отражает процесс адаптации, попытку разрешить существующие конфликты» (Современная теория сновидений. — К.: Рефл–бук; Москва: АСТ, 1999). А письменник і є аналітиком конфліктів — реальних чи уявних. І коли його твір не конденсує криптопроблему — «всі шматочки розповіді метушаться, мов неприкаяні» (Франц Кафка. Щоденники 1910—1923 рр. — К.: Всесвіт, 2000).

Схоже, хворобою недодуманості інфіковані всі учасники антології, за винятком хіба Прохаська. Також видно, що з писанням на замовлення — сутужно. Ясна річ: творити за підказкою для сучасного літерата — справа ганебна. Але ж за півроку, відведені на подання рукопису, будь–яке замовлення здатне перетворитися на внутрішнє особисте бажання, чи не так? І коли під обкладинкою, увінчаною назвою канонічного твору Бокаччо, не знаходимо жодного уповні еротичного оповідання, із сумом констатуєш: професіоналізм тут іще не зовсім гамбурзький. А менш толерантний читач може пригадати й народну мудрість про співвідношення риба/раки під час іхтіологічної кризи. Навіщо ж так ризикувати святою читацькою вірою у бренди?

Костянтин Родик