Та «фішкою» Фінкельштейна є українська книжка, яку він затято стверджує, спрямовуючі й на російськомовного читача, бо вважає українську книгу засобом зміцнення нації та умовою виживання й процвітання країни...  

— Леоніде Петровичу, довгий час з українською книжкою, з вітчизняним книговидавництвом відбувалися негаразди. Називали різні причини цього, та два роки тому ніби щось зрушилось з місця, і держава законодавчо повернулася обличчям до української книжки. І от вдарила світова економічна криза, й знову — проблеми...  

— Ми ніяк не можемо виповзти з тої «ями». Хоча літературний процес був, є і буде, та біда в тому, що літературного результату дуже мало. Ми завжди запізнюємося: з податковими канікулами, законами про книговидання... а тому російська книжка почуває себе на теренах України дуже впевнено, а українська ледь-ледь виживає. Як сьогодні можна говорити про якесь покращення ситуації, коли в країні немає книгарень? За моїми спостереженнями, нині у 670 районних центрах працює приблизно 60 книгарень! У Києві для того, щоб придбати книжку, треба їхати в центр міста. Я намагаюся «просувати» книжки видавництва «Факт» в різні міста України. У столиці Закарпатської області — Ужгороді, центральна книгарня міста називається дуже гордо — «Кобзар», але я не можу там продавати нашу книжку, бо немає зацікавленості... Декілька разів звертався в Донецьк у фірму «Ідея» (вона оптом купує і продає книги) , а чув відповідь: «Мы изучаем прайсы»... Ця фраза в моїх вухах дзвеніла, а результату й досі немає. Як я можу донести нашу продукцію, якщо інша потужна книготоргова організація ставить «накрутку» на українську книжку в 120%, а на російську — 50%?! Я вважаю це ідеыологічною диверсією! А держава затуляє очі, замість того, щоб створювати книгарні, які назвати, до речі, можна просто — «Книжки українських видавництв». Чи уявляєте ви собі країну в Європі, в якій немає державних курсів з опанування рідної мови? Напевно, тільки в Україні немає цього. Якщо дипломат приїжджає в Україну й хоче оволодіти українською мовою, то йому шукають приватного викладача. Хто в цьому винний? 

Мені як видавцеві передовсім україномовної книжки доводиться розповідати, що хочу, щоб ці магазини були книгарнями українських видавництв, а не україномовної книжки. А таке враження, що ніхто у цьому не зацікавлений.  

У мого видавництва є просте гасло: «Російськомовний — україно-читаючий». Наша країна, безперечно, особлива: велика кількість людей в побуті спілкується російською мовою. На мою думку, є три варіанти виходу з цього питання. Перший, кричати, що російська мова повинна бути другою державною (не розумію, чому вона повинна бути другою державною? Тоді вона знищить українську мову, і на це я ніколи не погоджуся!). Другий вихід: прийти до тих, хто розмовляє російською і перестріляти їх (зрозуміло, це теж для мене неприйнятно). Третій вихід: спілкуйтеся російською мовою на здоров’ячко, тільки читайте, панство, українською — це зовсім не боляче! Спробуйте, є чудові книжки, і у всіх вийде! Хто не може читати українською в нашій країні? Той, хто в школі був двієчником. Однак письменники для двієчників не пишуть книжки, а всі інші здатні читати українською мовою. Кінець кінцем можна взяти словник і подивитися слово, яке не розумієте... Нині читач приходить на який-небудь книжковий базар і бачить, що є україномовна книжка і російськомовна (остання значно дешевша). Чому? Не тільки тому, що наклади в Росії великі й собівартість менша, є ще одна причина, набагато страшніша. Випустили, приміром, чергову книжечку в Росії, за півроку продали з двоє мільйонів екземплярів, залишилося десь двісті-триста тисяч, скинули ціну й завезли в Україну задешево — купуйте друзі.  

Якось я відпочивав у місті Миргород, про який написано: «Не той тепер Миргород, Хорол-річка не та», це був 1988 рік. Люди на пляжі скаржилися: «Вот хотим почитать что-нибудь легкое, а там во всех книжных магазинах только украинская классика». Було таке. Нещодавно в Миргороді опинився на тому ж базарі, й побачив, що продається тільки російська книжка!  

— Тим часом світова криза б’є по видавцях!  

— Причому до повного банкрутства. Якщо не буде конкретної допомоги держави, почнеться руйнація. Партії, блоки повинні зрозуміти просту річ. Ціна українського книжкового ринку — це п’ять ніг футболістів з київського «Динамо» чи донецького «Шахтаря». Ще три ноги — і можна жити! Якби вартість передвиборних бігбордів претендентів на президентську посаду у всіх регіонах України вкласти в українську культуру, то рейтинг кандидата був би набагато вищий, це говорило б про її якість-моральність. Ми якось підрахували вартість лише ста бігбордів у Києві. Так от, за ці гроші я міг би видати п’ять томів української класики загальним накладом тридцять тисяч примірників або новий роман Оксани Забужко накладом двадцять тисяч примірників, три книжки поетичного вибраного найкращих українських поетів накладом п’ятнадцять тисяч примірників! Подарував би левову частину партіям, щоб вони роздавали безкоштовно ці книжки під час своєї передвиборної агітації, та ще й заробив би на видання інших книжок. Ось що реально можна зробити.  

У мене є проект для видання: «Лицарі української ідеї. XX сторіччя» — від Шептицького до Ігоря Калинця. Готовий організувати групу інтелектуалів, які поїдуть з конкретним кандидатом в президенти й розповідатимуть не про те, який він хороший, а скажуть правду: доки всі робили «бігморди», ця людина дала гроші на випуск книжок, зробивши добру справу. Доки можновладці не зрозуміють, що українська книжка — річ пріоритетна, доти з національним самоусвідомленням будуть проблеми. Можновладці відповідають: «Це бізнес, не можете займатися бізнесом, займіться чимось іншим». Це не тільки бізнес, не тільки культура й мистецтво — це ідеологія.  

— Це, врешті, засіб для виживання країни, тому що не існує країн без загальнонаціональної ідеології!  

— Авжеж. Україномовна книжка має стати доступною. Не можна заганяти в труну ідеологічний продукт. Це стосується, до речі, газет і часописів. Хіба держава не повинна взяти під свою опіку україномовні видання? Я ж не кажу, що треба протидіяти тим, хто видає російськомовний продукт, більше того, і податки повинні бути однакові, а от преференції — пільги, гроші, гранти, замовлення — держава має спрямовувати на розвиток національної сфери... Наша класика — читабельна! Так, нині задля презентацій перед можновладцями випускають різні формати «Кобзаря», та від того ніхто з них краще не знає творчість Тараса Шевченка. Потрібні не коштовні фоліанти, а компактні зручні збірнички для масового читача. Наприклад, видавництво «Факт» випустило декілька вибраних драм Лесі Українки, повісті Франка «Перехресні стежки» та «Для домашнього вогнища» і все розкупили. Наші люди мають розуміти — де добро, а де — темрява. Треба вміти вибирати. А для цього, зокрема, треба багато читати. Читання очищує і прикрашає душу, а добра душа прикрашає світ.

Володимир Коскін