Високе чоло, замашний оселедець, напружавілі довгі вуса в одного і по-козацьки підковою в іншого. Брови в обидвох сходяться різкою дугою над переніссям і цим утворюють подібність до розмаху крил птаха, випнуті вольові підборіддя і тверда тривога в очах. Розшиті каптани, в правицях козацькі шаблі; один тримає смолоскип, вогонь з якого розходиться і захоплює майже весь фон за їхніми спинами. Крім того, позаду людські силуети, а вдалині, на узвишші – стіни і вежі, що можуть нагадувати, принаймні ілюзорно творити образ Мотриного монастиря. Йдеться про гравюру Остапа Оброця “Гонта і Залізняк”, створена вона 1968 року, очевидно, до 200-ліття з часу кінцевої ланки гайдамацького руху – Коліївщини. Динаміка події 1768 р. тут представлена в усій своїй простоті і благородстві.

Ця гравюра стала об’єктом мого споглядання ще з дитячих років. У меншого – викликали подив і захоплення кремезні постаті непіддатливих Гонти і Залізняка – українські Геркулеси у твердості і правильності вчинків яких ніколи не засумніваєшся. З одного боку гравюра, з іншого – “Гайдамаки” Тараса Шевченка, а ще – документальні матеріали, які часом просто шокують (тортури поляками Гонти) – це теперішнє, вже ширше моє сприйняття. Об’ємнішим воно стало завдяки роману Василя Шкляра “Чорний Ворон”.

Ми часто чуємо, як на ювілеях, на різноманітних культурних (і не дуже) заходах Шевченка називають Пророком. Постійне нагадування, воно формалізує (формалінить) думку: чому саме так? У чому криється насправді це пророцтво? Ті чи інші тлумачі творчості поета інтерпретують його думки по-різному. Але є одна, яку двояко не протлумачиш. Це слова, що ними закінчується поезія “Холодний Яр”: “Бо в день радості над вами // Розпадеться кара // І повіє огонь новий // З Холодного Яру”. Чотири рядки поетичної правди, яка опредметилась на початку 20-х ХХ-го ст. Новий вогонь цей запалили повстанці з Холодного Яру – українські бойовики модерної доби.

Роман “Чорний Ворон” писався як на теперішні часи довго. Тринадцять років – це ціле життя отрока (набір яскравих досвідів). Але така часова об’ємність роботи відчувається в романі – він в українському белетристичному континуумі надто інформативно насичений, як кажуть – “відпрацьований”. Як на український бестселер, то тут бракує надуманого пустомельства, домашньої філософії і з видавничого боку – гнучкої обкладинки, з якою книжка стає супутником майже в усіх засобах масового пересування (тролейбус, трамвай, метро).

Як на мене, то роман не подібний на попередні художні речі письменника. Маю на увазі те, що романна практика В. Шкляра була більш попсовою, хочете, масовою. “Ключ”, “Кров кажана” – романи, які захоплювали рівно на стільки, скільки ти був у процесі читання (йдеться про теперішній час – reading). Вони не спонукали до інтелектуальних рефлексій. “Чорний Ворон” ламає цей здавалось би вже сформований стереотип чи амплуа письменника. У чому тут річ? Що робить роман глибшим у плані його естетичної природи?

Роман про який говоримо, як відомо, має дві назви – “Чорний Ворон” і “Залишенець”. Видавничі особливості, а скоріше авантюри видавців, дали привід для подвійної назви. Як на мене, то друга – є більш виражальною: залишенець – той, хто залишився. Ця категорія людей, що залишалась у лісі практично для того, аби померти, бо не здобули волю Україні, отримують цю назву. Вона набуває тут глибокого символічного значення – залишений для смерті (з власної волі). Хоча і ті, хто пробував амністуватись, повірити більшовикам, вийти з лісу, також не застали ліпшої долі: їх або знищували ті, хто давав обіцянки про помилування, або вони ставали стукачами і вмирали від рук повстанців. З донесення таємного агента: “Куди тобі, Юрасю, пустити свинцеву бджілку? У серце чи в голову?” – “У голову”, – покірно ответил Пасечник. “Ну так, звичайно, – ухмыльнулся главарь, – адже ти колись присягав, що в твоєму серці Україна” [В. Шкляр Чорний Ворон – К.: Ярославів Вал, 2009. – 132]. Так виглядала покара колишнім своїм.

У своєму інтерв’ю, автор роману прохопився, що Холодний яр це не просто територія, але й енергетична зона. У такому випадку можна пояснити багато спільних для різних поколінь історичних кровопускань, які є художньою правдою у романі і які стали об’єктом мистецького осмислення у “Гайдамаках” Т. Шевченка. Навмисне роблю подібні зведення – вони виказують властиву українцям традицію опору. Як би не хотіли історики звести цю боротьбу тільки до соціального аспекту – не виходить. До прикладу наведу слова Петра Мірчука (історика), які спростовують соціальну мотивацію Коліївщини: “Про соціально-економічні мотиви особистого характеру мови не може бути, бо ж Гонті подарував Потоцький на власність два села, що приносили двадцятикратно стільки, як нормальна платня сотникові надвірних козаків, а Потоцький обіцяв ще більші нагороди й добути шляхетство Гонті, якщо він залишиться вірним Польщі. А приєднуючись до коліївського повстання, Гонта у випадку успіху тратив села, бо ж колії проголосили знесення шляхетського ладу й панщизняних повинностей, а у випадку невдачі повстання – його чекала втрата всього майна і власного життя” [Петро Мірчук Коліївщина. Гайдамацьке повстання 1768 р. – Нью-Йорк: 1973. – С. 239]. У випадку Чорного Ворона – центрального героя роману В.Шкляра бачимо подібність. Він, на відміну від деяких інших отаманів, не зраджує власних приписів, не пробує замінити вологу землю і повстанську куліш на тепле ліжко і гарячий обід, йде до кінця. Промовистим фактом є такий – перевівши Тіну з дитиною за кордон, він вертається назад, розуміючи, що боротьба програна і вихід у нього і його козаків один. Тут можна сміливо говорити про відчуття, розуміння героєм власної тотальної приреченості. А міг і залишитись з жінкою, яку любить, і виховувати з нею сина, і жити, “як люди”. Такі виразні паралелі 20-х р.р. ХХ-го ст. до Коліївщини виникли не на рівному місці. Однією з найсильніших сторін роману є якраз апеляція до історичного минулого Холодного Яру: “На це богохульство мовчки, міцно стуливши вуста, дивилися з мальованих парсун, що висіли серед ікон на рівні зі святими, сам блаженний ігумен Мельхиседек, Іван Гонта й Максим Залізняк у чернечому підряснику – у правиці Залізняк тримав свяченого ножа з написом “Ось вам”, а лівою перебирав вервицю” [С. 76]. Ці слова Залізняка і свячений ніж – історична естафета, яку перейняли “лісовики”, а згодом передали далі – ніж цей взяли до рук воїни УПА. До речі, як у подіях давніших, так і, художньо відтворених у романі, боротьба відбувається з двома силами – москалями і поляками, тільки у випадку “Чорного Ворона” останні тут не активні, але все ж латентно ворожі. Основний протичин в романі, є з більшовицькою “кацап’югою”. Сюди додам, що мотив освячення зброї (властиво коліївський) зустрічаємо і в романі В. Шкляра, він тут діє як мотив-зв’язка з історичним минулим “Досі відчуваю на щоках прохолодні краплі з його замашного кропила” [С. 204]. Такі прив’язки до історії потрібно вітати з кількох причин. По-перше – інформативний бік (не всі читають документальні історичні матеріали, читачів художньої прози є значно більше), по-друге – площа опори української історії в рецепції читача розширюється завдяки показу присутності традиції у боротьбі проти тих, хто анексує національну землю, а по-третє – це просто цікаво читати, бо відповідне освячення зливає воєдино святість води, мети і холодна об’єктивність зброї стає вже не такою незалежною. Тут пригадується випадок з твору, коли у зимовому схроні повстанці від нудьги почали грати в карти, ставлячи на кін власне оружжя. Отаман розцінив такий вчинок як деморалізацію і наказав козаків. Сам, до речі, у той час читав томик Кнута Гамсуна, що говорить про відповідний інтелектуальний рівень персонажа.

Роману “Чорний Ворон” запросто можна закинути однобокість показу боротьби. Українці у творі вже тільки тому, що вони українці, є за природою своєю сильні, мудрі, героїчні. Наприклад такий контраст – оточений москалями козак Василь “підніс до скроні бельгійського браунінга, і покотилася довга луна від яру до яру…І тоді до нього, вже мертвого, підійшов вислозадий командир ескадрону Митрюха Ґерасімов, підійшов із жалем великим, що не вдалося живцем захопити отамана, але спершу він здивувався, бо замість страшного бандита побачив хлопця років двадцяти п’яти з білявим волоссям і блакитними очима…” [С. 14–15]. Образні характеристики москалів у творі просто вбивчі: “Дрібні, кривоногі, але дуже мордаті, з пласкими, налитими кров’ю мармизами…” [С. 15]. Ще від іншого москаля йде “нудотний дух собачатини” [С. 127] від якого вагітну Ганнусю знуджує. Подібних прикладів можна навести безліч. А якщо відверто, то жоден персонаж-окупант не має позитивних рис. В романі тотальна неґація образу противника – тупий, а краще – розумово не розвинений, похітливий (від чого часто страждає), переляканий (коли приречений на смерть). Абсолютні антиподи тут – українські бойовики. Звісно, коли не йдеться про зрадників. Останні, закономірно для роману, отримують свою порцію зневаги від автора і кулю від месника.

Пишучи листа до Шевченка, Куліш не високо оцінив його “Гайдамаків”: “В вашей драме нет борьбы сил: ляхи везде трусы, никакого отпору, везде гибнут. От этого читатель не сочувствует торжеству победителей, ибо это торжество мясников, а драма Ваша – кровавая бойня, от которой поневоле отворачиваешся” [Листи до Тараса Шевченка. – К.: 1993. – С. 40]. Чи можемо ми випозичити цю думку в Куліша і застосувати її у власному критичному погляді. Думаю – ні. Сучасна українська література, говорю про оригінальні, якісні у художньому плані тексти, а не про порожню урапатріотику (якої повно на сучасному книжковому ринку), має не так вже й багато подібних, абсолютно націоцентричних творів, щоби заперечувати саме таке художнє вирішення проблеми 20-х рр. минулого століття. Мене особисто, як читача, не лякає односторонність характеристик. Вони (художні оцінки) у своїй позитивній чи негативній замкненості, є самі по собі досить яскравими. Разом з ними читачеві сугестується власне ідеологія роману, яку тут мислити окремо від тексту неможливо. Роман “Чорний Ворон” – яскравий приклад щільного зв’язку естетики і ідеологічної лінії. У даному випадку можна говорити про абсолютну присутність автора у тексті. До речі, така цікавинка – письменник і центральний герой (Чорний Ворон) народилися під волоським горіхом.

Широка читабельність романів Василя Шкляра зумовлена великою мірою випнутою наперед подієвістю. Саме вона притягує своєю напругою, частими детективними моментами, несподіваними обривами сюжету на “самому цікавому місці” і продовженням їх значно пізніше, вже коли перехоплений читачевий дух трохи розслабляється. Всі ці епічні засоби в коктейлі успішно впливають на зацікавленість. У даному випадку додаймо ще таку супер-тему, відповідний горизонт сподівань щодо прози цього письменника і маємо частину складників, що формують досить широку читацьку публіку. Але тільки частину.

Важливим моментом у романі є тема. Переконаний – знайдуться ті, хто буде шукати міф у творі, показувати історичні неадекватності. Це вже було у випадку з “Дванадцятьма обручами” Ю. Андруховича. Тоді, особливо галицька інтелігенція (звісно, не всі) з виразним філологічним ухилом, засуджувала автора за неправдивість зображення певних біографічних фактів з життя Антонича. Можливо і тут історики будуть шукати розбіжностей художньої та історичної правд, але сам же той Антонич у статті “Національне мистецтво” говорив приблизно так, що “мистецький твір не відтворює дійсність, а творить нову дійсність з власними внутрішніми законами”. У даному випадку, художня апеляція до саме цієї сторінки історії, напевно найбільше художньо не опрацьованої, є сильним ходом в українському літпроцесі. Роман написано так, що його можна і екранізувати, і зробити комікси для дітей на основі тематико-сюжетної бази твору. Думаю – все ще попереду.

Подивімось, Чорний Ворон і його близькі по зброї, як на мене, виглядають абсолютними суперменами. Суспільство споживання, у якому ми, власне, частково перебуваємо, за твердженням Умберто Еко у книзі “Роль читача”, має запит до подібного ряду персонажів. Сильні, мужні, особливі, над-індивідуальні – ці риси є досить акцентуйованими у них. Читач хоче знаходити ці особливості в собі. Навіть якщо він їх і немає, то під час читання відбувається псевдозаміна. Насамперед образ Чорного Ворона виписаний яскраво, рельєфно – після знайомства з романом уявити інакшого отамана складно. Зі слів інформатора: “Сам Черный Ворон чрезвычайно меткий стрелок, однажды выстелом из револьвера спокойно выбил из рук своего подопечного бандита подсолнух, с которого тот щелкал семечки во время серьезного разговора” [С. 175]. Хіба не нагадує цей епізод американський вестерн, де без прицілювання, “від кобури”, влучають в око? Подібне бачимо в романі ще раз, коли Ворон зустрічається з підставним отаманом Веремієм. Тільки тут від пострілу його товариша Вовкулаки, противнику зносить пів голови. Це вже у стилі голлівудського “Рембо”, але прочитуються подібні епізоди з захоплення. Чому український бойовик не може бути супер-бойовиком?

Любовні лінії роману виписані на рідкість живо, пластично, відверто (останнє в міру), що неймовірно оживляє повстанські будні. І тут Чорний Ворон подається як супермен. В романі у нього закохано дві жінки, які готові на будь-які жертви заради нього. Одна навіть йде у монастир, але і там згодом відіграє важливу роль у порятунку героя. Еротичні описи є свіжими, небуденними, змішаними з почуттям любові, а не тваринної похоті, як це часом трапляється в сучукрліті.

На любовних перипетіях зав’язані і сюжети зради. Ці моменти є одні з найбільш захоплюючих. Брат Вовкулаки, також повстанець, закохується у сексапільну жидівку-чекістку, яка використовуючи його молодий сексуальний запал, таємно зустрічається з ним і вивідує місце перебування їхнього загону. Від цієї інформації страждають повстанці. Старший брат довідується і чинить розправу. Епізод цей дещо нагадує Гонту і його синів з “Гайдамаків” Тараса Шевченка. Подібні історичні алюзійні заглиблення роману надають йому глибшого естетичного звучання. Це не звичайні поєднання секс – смерть. Тут ідеться, великою мірою завдяки темі, про зраду, про ваги сумління похітливості і національного імперативу.

Є багато авантюрних моменті в романі. Деякі з них дуже несподівані. Наприклад, випадок з іменним годинником Веремія, який вкрав кримінальник і коли прийшли розстрілювати отамана, то замість нього взяли побутовика в якого був годинник з підписом – і тут метикуватість “свого” перевершує здавалось би дуже професійних по части авантюр кримінальників. Ще один епізод, коли козаки роздавали сестрам, знайомим дівчатам фото радянських командирів, ті підписували їх “Гані от Вані” – на місцевих похітливих комуняк це діяло гіпнотично, вони зразу відчіплялись від дівчини. Епізод із похованням Веремія, де в труні чекісти замість тіла знаходять записку “Ангели забрали” – не може не дивувати і веселити. Подібних авантюр у романі безліч, але всі вони виказують гострий розум і фізичну вправність як “людей з лісу”, так і їхніх прибічників на селі.

Українська історія характерна своїми повторами. Коли боротьба лісовиків зайшла глухий кут, з’явилась безнадія, саме вона найсильніше ламала людей: “Ніщо так не придушує чоловіка, як безнадія… Говіркі стають мовчазними, веселі – зажуреними, хоробрі – боягузами, а певні – зрадниками” [С. 64]. Те саме відбулось на початку 50-х з воїнами УПА – люди перестали їх підтримувати. Ось цитати з роману “Чорний Ворон”: “Вибачайте, хлопці, – ховаючи очі казали дядьки, – часи змінилися, пора б і вам братися до якогось діла, бо в лісі ви вже нічого не виходите… Селяни зробилися хитрими скнарами; знаючи нашу безвихідь, вони відмовлялися платити справжню ціну… Люди перевелися, що тут казати” [С. 63, 324]. Це історичні повтори.

Є у романі і характеристика проводу (проведіть аналогії з сучасним): “Якби ми знали правду про нашу армію, уряд, про розгубленість наших головних провідників, то могли б і самі все повернути на краще” [С. 43].

Роман має також епізоди, пов’язані з філологічною практикою. Вовкулака, наприклад, приходить в ліс тому, що начитався Шевченка. А його виступ на сцені з уривком з Квітки-Основ’яненка, коли вони захопили цілий глядацький зал, можна сміливо порівняти з епізодом у романі “Сніг” Орхана Памука, де бойовики також починають “працювати” зі сцени, і глядач не зразу розуміє, що це не гра, а реальність.

Трагічні моменти в романі також служать підставі для його серйозного прочитання. До прикладу, молода дівчина Уля, яка, застукана з друкарською машинкою (друкувала прокламації), могла просто стати любкою москаля Птіцина, вириває чеку з гранати… Чи молодий хлопець, оточений комуністами, пробує застрілитись, але осічка… і він стрибає з коня в глибокий колодязь. Самовбивство тут, як і в часи УПА не вважалось християнським переступом.

Структура роману “Чорний Ворон” заслуговує на окрему, скоріше теоретичну розмову. Інтертекстові вставки зі свідчень агентів чи витягів з інформаційного зведення, працюють тут на певну інтелектуалізацію твору. Він, без сумніву, буде цікавий як вченому історикові (для оживлення фактографії), так і домогосподарці, яка не хоче “підсідати” на російські серіали.  

Богдан Пастух