…Щодо концепції цієї книжки можна сказати багато, але важить одне – вона якраз про мовчання. Причому те, мовчання, яке, наче у сучасного класика філософської прози, стає космосом. Особливо за столом, застіллям, душевною красномовною мовчанкою. Отже, наразі про економію мови, оскільки "Афоризми. Словомедитація" Романа Рудого (Чернівці: Книги – ХХІ) – це справжня колекція непідробних перлів житейської мудрості, яка збиралася роками, і ось тепер пропонується нашій увазі. Помилуймося? Насамперед, звісно, про першопричину – і першого крику і останнього слова, мовленого, якщо пощастить, одночасно обома. Тобто про кохання, якому в "Афоризмах" присвячено цілий розділ. "Шукають половину, а потім не знаходять місця собі", "Діти були б кращі, якби батьки були інші", "Похитування задом розхитує мораль", "Світ відкривається за обрієм декольте". Утім, не лише про кохання пише автор, і назви розділів у його збірці, в яких зібрані багаторічні поклади мудрості говорять самі за себе: "Слово про релігію", "Справи сімейні", "Мистецьким рядком", "По-людськи про людське", "Життєві візерунки", "Людина та час", "Філософія життя". Оскільки якнайкраще може розрадити і допомогти у вирішенні багатьох філософських, побутових і практичних питань влучне слово і добра порада. Майже завжди такі речі набирали у нас вигляду сталих виразів, філософем, або афоризмів – як-от у автора збірки. Який, слід додати, свого часу, а саме у 2015 році став лауреатом всеукраїнського конкурсу афоризмів, організований Київською організацією Національної спілки письменників України. Думки автора різні за своїм змістом - серйозні і не дуже, "прикольні" і глибокі, але всі вони допоможуть по-філософськи глянути на повсякденні речі і наше буття, давши можливість зазирнути в себе, відпочити у словомедитації, ще й розважитись. Усі афоризми продиктовані життям і занотовані професійним пером, адже відсіяти полову від зерна істини – на це треба неабиякого хисту і досвіду.

Що ж до наступної книжки, то варто, мабуть, визнати, що так само вправно ми навчилися говорити не те, що відчуваємо, а те, що є соціально припустимим, щоб уживатися з оточенням, досягаючи власних цілей. І щодня ми брешемо самі собі й іншим. Причому що менше ми усвідомлюємо свої приховані мотиви, то краще, бо нам не подобається навіть думка про те, які ми егоїстичні. Не кажучи про те, що брехня при цьому стає нормою. "Ми брешемо, - каже Смолич, кладучи окуляри в миску з холодцем в оповіданні "Дзеньки-бреньки" Володимира Даниленка, - але ми і це віримо". Стосовно ж холодцю, а радше того, з кого він зроблений, то зокрема у книжці Кевіна Сімлера і Робіна Гансона "Знайди слона: залаштунки повсякденного життя розуму" (Х.: Vivat) це явище, відповідно, має назву "слон у голові". Тобто нам неприємно визнавати приховану мотивацію, пояснюючи свою брехню, тому ми робимо її предметом табу замість розмірковувати про її природу та усвідомлювати причини своєї поведінки. Звісно, Смолича це не стосувалося, він був літописцем радянської системи, збудованої на брехні. Системній, радянській, нашій власній щодо усього цього в житті. Однак несвідомі мотиви, як підказує історія, керують не лише нашими особистими діями, вони також мали і мають вплив на мистецтво, освіту, медицину, політику, релігію. Існування прихованих мотивів може перешкоджати роботі соціальних інститутів, що призводить навіть до сумнівів у справедливості чи законності їх існування. Зрештою, це може призвести навіть до занепаду не те що згаданих інститутів, а й самої Системи. Що, власне, й довів, наприклад, факт розпаду Радянського Союзу. Утім, мета цієї книжки менш грандіозна, але не менш важлива — звернути нашу увагу на приховані мотиви й способи їх визначення. Тоді ми зможемо краще зрозуміти себе й інших, навчимося ліпше взаємодіяти одне з одним і не допустимо занепаду системи вже своїх власних, не брехливих стосунків.

До речі, щодо взаємнення, як писали поети. У збірці "Зваба і блакить. Чуттєва література українського модернізму" (К.: Стилет і стилос) так само чимало близьких зв’язків. Наприклад, у цій антології чуттєвої літератури українського модернізму химерним чином поєдналися поетично-прозовий "Блакитний роман" Гната Михайличенка з віршами Олени Теліги, Богдана-Ігоря Антонича, Євгена Плужника, Майка Йогансена, Наталі Лівицької-Холодної, Олекси Стефановича і багатьох інших поетів і поеток того часу. Укладачі недаремно зауважують, що антологія підкреслює чуттєвість української літератури і показує, що українські модерністи – це неабияк звабливо. А ще нагадують, що автори і авторки цієї збірки мають особисті зв’язки одне з одним. До прикладу, Олена Теліга вела інтимне листування з Наталею Лівицькою-Холодною. В останню натомість був закоханий Євген Маланюк, тоді як Олені Телізі присвячував доволі відверті вірші Леонід Мосендз. Про присвяти Антонича і Семенка і досі сперечаються літературознавці, а у двадцятих уся харківська літературна тусовка пліткувала про шрам від кігтів тигра над колінцем Раїси Троянкер. І це справді звабливо, і могло би бути доповнене віршами Христі Алчевської, якій листувань Ольга Кобилянська, або того ж Михайла Зерова, якщо у збірці є Павло Филипович і Юрій Клен, а також учень Алчевської – Гнат Михайличенко. Та й харківська тусівка пліткувала не лише про шрами на тілі Раї Троянкер, але й зарубки на серці її численних коханців. Згаданому Смоличу вона пояснювала, що її тягне "просто зміна мужського члена – що він може бути інакший, не такий, як у попереднього коханця – більший чи менший, товщий чи тонший". Наша Рая навіть питалася, чи варто їй кінчати життя самогубством, бо взагалі хочеться жити, і "стільки ще є мужських членів, які не побували в ній". При чому питалася за пікантних, як завжди, обставин, коли Смолич лежав у лікарні. "Рая підійшла до мого ліжка, – згадував він в "Інтимній сповіді", – під халатиком вона була зовсім гола – одвернула ковдру і лягла поруч зо мною, не скидаючи халатика".

З уваги на вищезгадані модерністські зваби книжка про філософію стоїцизму — вчення, яке сьогодні набуває все більше популярності, буде більш ніж доречна. Це практичне видання, а саме – "Нові стоїки. 52 уроки для наповненого життя"  Массімо Пільюччі та Ґреґорі Лопеза (К.: Лабораторія) – нагадує про те, що античні стоїки уміли те, що багатьом із нас сьогодні не під силу. Не замовляти стейки, а бути стоїком, тобто жити у гармонії із собою, підтримувати баланс в житті між матеріальним та духовним, не турбуватися через те, що неможливо змінити. Загалом, як бачимо, стоїки й без стейків були по-справжньому щасливими і насолоджувалися життям. Автори збірки, до речі, так само (сподіваємося). Один з них, в принципі, лише американський філософ, професор філософії та автор бестселера "Як бути стоїком", зате другий! Ґреґорі Лопез — практикуючий світський буддист і стоїк, а також засновник та фасилітатор зустрічі стоїків у Нью-Йорку, співзасновник організації The Stoic Fellowship, яка спрямована на підтримку та збільшення спільнот стоїків у всьому світі. Що ж до самої книжки, то мова у ній про те, що у сучасному світі люди весь час кудись поспішають, живуть у постійному стресі та під тиском дедлайнів. Натомість вона, мовляв — справжній практичний посібник зі змін вашого життя на краще, розрахований на цілий рік (52 тижні). Книжка не просто пояснює принципи стоїцизму, а ще й дає конкретні вправи, які допоможуть звільнитися від тягаря психологічної напруги, усвідомити внутрішню силу та почати насолоджуватися моментом. Усе це діло розбите на 3 розділи — дисципліну бажання, дії та згоди. Завдяки такому поділу у вас буде можливість досягти змін в різних сферах вашого життя, зокрема розвинути силу волі, характер та досягти омріяного "дзену" в особистому та професійному житті. Тож, будьмо відверті, ця книжка, створена не для читання, а для дій. Хоча, щоб почати діяти, треба спочатку прочитати - як саме і в якому напрямку.

Якщо із філософією стоїцизму все зрозуміло, то варто перейти до наступної книжки, бо тут буде потрібна ще та стійкість. Адже "Лідерство в часи війни. Головні уроки від творців історії"Ендрю Робертса (К.: КМ-Букс) – це дослідження феномену лідерства на прикладі видатних воєначальників і політичних діячів XVIII-XX століть - Наполеона Бонапарта, Гораціо Нельсона, сера Вінстона Черчилля, Шарля де Ґолля, Джорджа Маршалла, Дуайта Ейзенхауера, Марґарет Тетчер. Автор (відомий британський історик) у захопливій формі знайомить нас із маловідомими чи зовсім не відомими фактами з життя цих історичних постатей та їхнім розумінням лідерства. При цьому аналізуючи, чим же відрізняються від них такі кровожерливі лідери-тирани, як Гітлер і Сталін, як їм завдяки підступу, обману й маніакальним ідеям вдавалося вести за собою народи своїх країн. І справді, чому? Адже ціле покоління радянських піонерів спільно з німецьким гітлерюгендом крокували до "світлого майбуття", і лише наприкінці думки щодо правильності їхнього шляху розділилися.  "Це питання з того часу не давало мені спокою, - визнає автор книжки. - Зрештою, тільки мистецтво керувати людьми здатне пояснити, яким чином не лише сотню людей, а інколи й сотню тисяч, мільйон (а у випадку Китаю чи Індії -- навіть мільярд) чоловіків і жінок можна повести за собою на добрі й недобрі справи". Загалом в основу книжки лягла серія лекцій автора про те, як війна породжує і виявляє найкращі та найгірші риси лідерів. Увага при цьому зосереджена на дев´яти великих лідерах та виокремленні тих особливостей їхнього характеру, які дозволяють називати їх лідерами, адже у них є досить спільних рис, аби винести головні уроки, які можна було б застосувати і в мирний час. "Ми схильні вважати лідерство властивою людині доброю рисою, але, як можна побачити з єсеїв про Адольфа Гітлера та Йосипа Сталіна, воно по суті цілком нейтральне з точки зору моралі, - нагадує автор, - адже здатне як штовхнути людство до прірви, так і вивести його до осяяних сонцем вершин. Це багатогранна і надзвичайно потужна сила, і, можливо, колись ми пошкодуємо про те, що певна особа спромоглася повести за собою бодай сотню людей". Не кажучи, додамо, про згадані мільйони.