Маленькі жінки

(Авторка — Луїза Мей Елкот, режисерка — Грета Гервік)

Роман з’явився на світ із бажання редактора випустити художню книжку для дівчаток і цим зробив Луїзу Мей Елкот ледве не першою авторкою в жанрі young adult. Із завданням книга впоралася, до того ж переросла в одну з найбільш вибухових довколабіографічних історій із профеміністкою в головній ролі. Роман «Маленькі жінки» став великою подією: різноманітна палітра унікальних жіночих персонажів, виклик гендерним стереотипам та свіжий авторский голос зробили книжку бестселлером.

Саме тому роман знайшов велике відображення в культурі: за ним ставили вистави й мюзикл на Бродвеї, створили музей книжки й ляльок сестер Марч, а найголовніше —його екранізовували десятки разів. Здавалося б, маємо безліч чудових фільмів за історією: одне лише кіно 1994 року чого варте. Проте у 2019 знайти новий кут спробувала Грета Гервік і фільм виявився напрочуд незвичним.

Режисерка відмовилася від хронологічної оповіді заради пошуку римування в історичний сімейній хроніці. Як перегукуються похорон із весіллям, смерть однієї людини з народженням іншої,змінюються характери персонажів та погляди на дійсність під тиском подій. Паралельний монтаж покликаний показати відмінність між безтурботним дитинством і клопітким дорослим життям, підкреслюючи спогади затишним теплим світлом і забарвлюючи сучасніть у похмурі темні кольори.

Проте саме ці флешбеки й викликали більшу частину незадоволення аудиторії. Глядачу, який не читав книжку, доволі складно зрозуміти зміну часових періодів, бо неможливо помітити дорослішання молодшої сестри Емі, яку цього разу грала одна акторка — Флоренс П’ю. Але саме через особливості монтажу відкривається інший рівень сприйняття історії, якого немає при читанні книги: можливо, не все так чудово було в сімействі Марч, а легким та приємним їхнє дитинство роблять саме особливості пам’яті Джо.

Якщо адаптувати текст, то сповна, вирішила Грета, тому осучаснила героїнь ХІХ століття. Вони більш амбіційні й експресивні. Емі не лише лагідно журить Лорі, а виголошує йому феміністичний спіч. Убрання, яке отримало цьогорічний Оскар, узагалі є лише відголоском тогочасних суконь і покликане більше розкрити персонажок, а не епоху. Лише остання пасторальна сцена нагадує про те, що друга частина роману називається «Хороші дружини» і є компромісом між авторкою та публіцистом. В інших аспектах фільм узяв загальновідому історію й стріпнув із неї пил для осучаснення дискусії про роль шлюбу в соціумі.

Назви мене своїм ім’ям

(Автор — Андре Асіман, режисер — Лука Гваданьїно)

Роман Андре Асімана про одержимість підлітка-інтелектуала пристрастю до чоловіка старшого віку вийшов друком у 2007 році й отримав багато схвальних рецензій. «Назви мене своїм ім’ям» не раз називали винятково красивим романом, і було за що: автор так яскраво пише про палке нестримне почуття, що голова йде обертом. Текст схожий на несвідомий потік пристрасті першого кохання так сильного, що паралізує всі думки, окрім фокусування на об’єкті своєї жаги. Дуже літня яскрава історія, що занурює читачів у спогади про свої перші закоханості чи запаморочливі курортні романи.

Проте загально відомим роман зробила його екранізація 2017 року з Тімоті Шаламе й Армі Гаммером у головних ролях. Режисер стрічки Лука Гваданьїно відійшов від одержимого тону книжки та зробив фільм п’янким і повільним, наче італійський спектоний полуденок. Розмірений та млявий, він захопив критиків і глядачів у всьому світі, здобувши понад 20 нагород, зокрема й Оскар за найкраще адаптований сценарій.

У центрі сюжету історія стосунків підлітка Еліо та 24-річного аспіранта Олівера. Звільнена від панічної зацикленості стрічка виявилася неймовірно гарною: знята у Ломбардії, вона настільки візуально пишна, що навіть боляче дивитися на драму, яка розгортається між головними героями. Режисер створив певну ілюзію раю 1980-х десь на спекотному березі Італії, де можна розмовляти лише цитатами досократиків і розширювати спектр своєї сексуальної свободи.

Цікаво, що автор спершу був не в захваті від ідеї екранізації, а тим паче від того, що режисер відійшов від тону книжки. Та результат його так вразив, що він усюди жартував, наче він єдиний автор, якому сподобалася екранізація власної книги. А потім взагалі написав продовження роману: «Знайди мене». Щоправда, критики здебільш сходяться на тому, що це паразитування на тих самих образах та ідеях, створене на гайпі популярності фільму й вимогах захоплених глядачів. До того ж коли у фільмі все закінчується заглибленим поглядом Еліо в камін, то в самому романі читачам відомо, як склалася доля закоханих.

Там, де водяться диковиська

(Автор — Моріс Сендак, режисер — Спайк Джонс)

Американський дитячий письменник Спайк Джонс створив «Там, де водяться диковиська» ще в 1963 році. Ця книжка зробила його відомим, бо крім важливої історії взаємодії з дитячими почуттями, розказаної без приторної солодкуватості та зверхнього моралізаторства, вона захоплює увагу читача художнім стилем авторських ілюстрацій. Знадобилося кілька років, аби аудиторія визнала важливість книги, та після того слава не полишала ілюстратора.

Зазвичай казка — це карта соціалізації, яку дорослі малюють дітям, щоб ті не загубилися, тому з самого початку містить у собі повчальний тон і дидактику. Спайк Джонс виступає у ролі автора, рівного свого читачам, тому нічого не пояснює й переходить на мову дитини: фантазію. Головний герой Макс обурюється на матір, що залишила його без вечері. Тому його кімната перетворюється на джунглі, звідки він втікає за моря-океани в країну, де живуть чудовиська, і стає їхнім королем, щоб не стати їхньою їжею. Разом вони пустують, а потім він залишає їх без вечері за дику поведінку: проста й наглядна іронія.

Фільм Спайка Джонса швидше націлений на дорослу аудиторію, хоча загальна ідея не змінилася: маленький хлопчик утікає за моря-океани в місцину, де живуть чудовиська. Щоправда, кіно отримує глибший світ із широкою палітрою внутрішніх переживань. Макс не може впоратися з несвідомою тривогою, а розчавлений сніговий будиночок провокує низку агресивних дій, за котрі потім стає дуже соромно, тому герою нічого не залишається, окрім утечі. У заокеанському світі недостатньо лише залишити чудовиськ без вечері — інколи вони беруть гору над бажаннями хлопця, стають сильнішими за нього.

Алюзія на складний внутрішній світ дитини розриває легені й дорослому глядачеві. Матеріалізуючи своїх чудовиськ, головний герой шукає способів налагодити взаємодію, зрозуміти причини їхньої поведінки та способами знайти спільну мову. Це такий собі ефект Екзюпері, що робить нас відповідальними за тих, кого ми приручили. Мова рефлексії стрічки далеко не дитяча, але створює особливу естетику, де кожен пейзаж відповідає за внутрішній стан, а чудовсько — за емоцію.

Моріс Сендак багато років отримував пропозиції щодо екранізації своєї історії, але дозволив зробити це саме Спайку Джонсу, бо його зачепив підхід режисера, його бачення та бажання розширити історію. За словами художника, врешті фільм збагатив і поглибив книжку. Тому в час емоційних потрясінь і великої тривожності, коли кожен почувається не на своєму місці, ця екранізація виступає в ролі комфортної безпечної зони, де глядач може відчути себе Максом і знайти способи королювати над власними чудовиськами.

Клуб любителів книжок та пирогів із картопляного лушпиння

(Авторки — Мері Енн Шаффер та Енні Берроуз, режисер — Майк Н’юел)

Бібліотекарка Мері Енн Шаффер написала у своєму житті один роман, але він вийшов уже посмертно. І це найтрагічніша історія, пов’язана з цим твором, бо сама книга сповнена гумору, ніжності й любові. Роман із незвично довгою назвою побачив світ у 2008 році й був тепло прийнятий читачами. Епістолярний стиль і легкість оповіді швидко зробили книжку бестселером. У «Клубі» немає скандалів, величезних драм чи гойдалкоподібного сюжету — він бадьорить дух, і це вирізняє його з-поміж безлічі історій, що давлять власним драматизмом.

У перші повоєнні роки письменниці Джулієт зовсім не хочеться писати про нещодавні жахіття, а інші теми видаються недоречними. Ситуацію рятує лист від незнайомця, який просить надіслати йому на острів книжку, бо після звільнення його міста від окупації з літературою в них негусто, а їхній клуб любителів книжок та пирогів із картопляного лушпиння потребує нових надходжень. Історія осередку, що став прикриттям для соціалізації зломлених війною людей, захоплює письменницю сюжетом, але виявляється набагато важливішою складовою її життя.

Екранізація з’явилася за десять років після публікації роману й пройшла доволі тихо. Це легке приємне кіно без перепадів настрою чи голівудської драматизації — у стрічці майже такий само штиль, як і в романі. Водночас рейтинги фільму високі, натомість відгуків професійних рецензентів — зась. Сюжет їм видається дуже простим, художні прийоми промовистими й передбачуваними. З солодкуватості декорацій одразу зрозуміло, що на глядачів чекає хеппі-енд: жодного надлому чи величезної драми. Актори гарні, пейзажі традиційно похмуро-британські, персонажі розуміють усе й приймають будь-яку позицію інших учасників свого угрупування — нудота. Проте глядачі задоволені — людям інколи потрібна тепла історія до чаю.

Тому якщо ви досвідчений і вимогливий глядач, вам справді може стати нудно — нехитрий сюжет, який причарував читачів авторською стилістикою та формою тут розчиняється у простих візуальних образах. Повоєнний час переданий стильно, кілька стереотипних ходів присутні, фокус зміщено з розслідування подій на стосунки, оммажі до Джен Остін збережено. Так, це саме затишне приємне кіно для одного ледачого вечора, не більше.

Мабуть, річ саме в особливості епохи: війна зачепила всіх і кожен ніс у собі печатку втрати. Це був надзвичайно складний період адаптації, тому сили йшли не на загострення внутрішньої драми, а на згладжування кутів, пошук можливостей для життя з ними далі. І авторка, і режисер передали це сприйняття світу так дбайливо й влучно, що складається враження, наче це мистецтво не грає за правилами сучасного ринку.

Емма

(Авторка — Джейн Остін, режисерка — Отем де Вайлд)

Четвертий роман Джейн Остін гумористично описував пристрасть молодої мрійливої Емми сватати своїх друзів, і казуси, що з цієї причини складалися в невеличкому світському осередку. Остін закидали відсутність сюжету, й на сімейній нараді роман визнали провальним: 2000 екземплярів так і не вдалося розпродати за життя авторки. Проте останні 70 років роман ледь не в кожному десятилітті отримує нову екранізацію.

Із фільму до фільму нічого особливо не змінюється, якщо не брати до уваги Clueless: акторки розуміють характер героїні, режисери тримаються роману й лише легкими штрихами додають деталей десятиліття. Цьогорічна екранізація забарвлена в льодяникові кольори й створює ефект нуги на ваше побите сучасною ситуацією серденько. Шкода, що стрічка лише тиждень була в прокаті — дивитися її неймовірна втіха.

Проте виникає кілька питань щодо необхідності цього кондитерського ходу, бо, як пишуть рецензенти The New York Times, складається враження, що сценарій адаптував Оскар Уайльд у декораціях Веса Андерсона. Ситуацію рятують кілька речей: це дебютний фільм фотографки Отем де Вайлд, це дійсно фльор нашого десятиліття, та Аня Тейлор-Джой у ролі Емми. Вона вклала у свою героїню стільки зверхньої харизми й світлої розважливості, що спостерігати за нею дуже приємно.

У фільму 2020 року комфортна динаміка, коли приємно і на широкий план подивитися, і потанцювати разом із персонажами. Тепле світло і грайлива атмосфера, тонкий гумор та млосні погляди, веселі сукні й незручні ситуації — це безсмертний сюжет про те, куди приводять знудження й надлишок вільного часу. Легке солодке кіно, що розважить глядача в будь-яку погоду.

Окрім згаданих фільмів, ви можете знайти на Netflix екранізацію однойменного роману Дженіфер Нівен «Усі радісні місця», передивитися серіал «Добрі предвісники» за Пратчетом і Гейманом на Amazon, полякатися над першим «Воно» і посміятися з другого, віддатися в обійми «Зоряного пилу» за романом Ніла Геймана, а під «Щиголь» учергове упевнитися, що книга була краща.

Юлія Рябухіна