Re: цензії

Романи знаних на Заході письменників часто з’являються супроводжувані певним розголосом і помпою, до того ж іноді відзвук їхньої слави настільки потужний, що долинає і до країн, у яких презентують переклади цих книжок. Поміж тим, є також книжки тихі – як за гучністю своєї появи, так і за суттю. Але ця тиша нерідко приховує глибину, якої не вистачає іншим, надміру розпіареним, творам. І коли натрапляєш на такі тихо-глибокі екземпляри, маєш повне право вважати, що тобі пощастило. До такої категорії належить і «Завіт Марії» ірландця Колма Тойбіна.

Обігруванням біблійних сюжетів у всіх можливих формах смислах сучасного читача здивувати вкрай важко. Хоча, по правді, сучасного читача взагалі доволі складно здивувати чим-небудь. Інша справа – коли письменник напряму пропонує зануритись у такий сюжет безпосередньо. І, з одного боку, може здатися, що така пропозиція якась геть не для нашого часу, адже Біблія розібрана і перерозібрана культурою без перебільшення мільйони разів. А з іншого – вона виглядає по-сучасному нахабно, оскільки так чи інакше ми живемо у християнській культурі і, попри всю роботу з деконструкції, проведену академічними колами, сакральні тексти християнства, а відтак і частини повсякдення нашої культури, лишаються у свідомості й підсвідомості монолітними і до певної міри недоторканними.

Перше, що думаєш, коли починаєш читати «Завіт Марії», це те, що він дуже добре у смисловому й ідейно-ідеологічному плані римується з романом Нікоса Казандзакіса «Остання спокуса Христа», у якому образ Ісуса був максимально «олюдненим», як власне, і всього його оточення, без надмірного релігійного флеру.

Але Тойбін не лише продовжує цю традицію, але й робить у ній еволюціний крок – робить центральним персонажем не Христа, а його матір – людину, образ якої не менш канонічний і про яку, водночас, ми знаємо відносно менше, ніж про головного героя Нового Завіту. У Тойбіна Марія – абсолютно звичайна жінка, яка не вважає себе святою, а Ісуса – божим сином, не робить див і по-людськи дратується надмірному втручанню у своє приватне життя і пам’ять з боку апостолів. Перед нами людина, яка пережила втрату власної дитини, до того ж, кілька разів. Вперше – коли Ісус, проголосивши себе сином божим, по суті, відрікся від неї, питаючи «Хто ти, жінко?». Вдруге – коли його розіп’яли. І втретє – коли у неї намагаються забрати пам’ять про сина, зробити з його життя історію, яка покликана лишитися в поколіннях, відтак крадучи в Марії сина навічно, бо результат цієї «крадіжки», а відтак і нагадування про неї, і досі є частиною нашої культури.

Джерело: nydailynews.com

І крізь спогади й думки Марії перед нами постає не ікона, а радше вицвіла від часу фотокартка, дивлячись на яку ми з певністю можемо сказати, що ця людина жила у тому ж світі, що й ми, а не у якомусь напівміфічному просторі, про який, ніби про Атлантиду, можна довго сперечатися – від можливості його існування в принципі до деталей на кшталт кольору плаща котрогось із мешканців.

Узявшись за цю тему в такому ключі, Тойбін зміг зачепити кілька пластів сприйняття світу і окремих його історій. Перший і, мабуть, найголовніший – той, що дозволяє бачити історії під різними кутами. Багато хто абсолютно без затинань зможе переказати якісь основні віхи у історії Ісуса – від народження у хліву до розп’яття з подальшим воскресінням. Але при цьому доля, скажімо, Марії, здавалось би, найближчої до нього людини, лишається поза увагою, а для більшості і взагалі – загадкою. Так само, як і долі решти людей, які оточували його на шляху від ясел до хреста. І всі вони – ніби різні об’єкти навколо потужної наднової зірки – завдяки її світлу вони самі стають більш помітними, але тільки до того моменту, поки не будуть знищені чи поглинуті внаслідок надмірного виплеску енергії, ставши таким чином лише частиною історії самої зірки. І у загальній свідомості закріплюється думка, що так і треба, що тільки зірка важить, що тільки її варто пам’ятати. Не враховує така думка тільки того, що без поглинутих об’єктів вона б могла і не постати.

Тойбін поселяє у наших головах думку про те, що взагалі можливо розглядати інших героїв – тих, хто лишається в тіні.

Ця думка, звісно, далеко не нова, але, зважаючи на сюжетну основу роману, працює набагато потужніше, ніж якби, скажімо, ми читали про індивідуальні пригоди доктора Вотсона чи Сема Ґенджі. Власне, після такої трансформації сприйняття саме на прикладі біблійного (а отже «монолітного») сюжету думки про можливі долі інших персонажів-не-зірок вже заповнюють голову практично самостійно.

Інша важлива річ, яка вдалася Тойбіну, полягає у тому, що, подавши історію Марії таким чином, він примирив у сприйнятті роману гіпотетичних читачів-атеїстів і читачів, яких можна назвати релігійними. Адже з одного боку, виходить, що Марія (та й решта персонажів) – «всього лише людина з людськими страхами і пристрастями», а з іншого, – «людськість цих персонажів доводить, що все, описане в Новому Завіті, цілком могло відбуватися насправді», адже автор обрамляє реалістичністю саме канонічний сюжет. І така створена універсальність дозволяє нівелювати всі суто релігійні суперечки, яких вже якось автоматично починаєш остерігатися, коли маєш справу з твором, що напряму зображає сакральне.

Разом з тим, роман демонструє, так би мовити, зворотній бік міфу, або ж його фундамент – залежить від того, звідки дивитися.

Хоча це міф специфічний – по-перше, створений штучно і свідомо, по-друге, відносно нещодавній і досі живий (відносно більшості того, що зазвичай мають на увазі, коли говорять про міфи. Ця історія, зокрема і про силу, якою наділені люди, адже наочно демонструє, як люди можуть створити бога, перевертаючи догори ногами геть усю міфологічну свідомість і уявлення про те, хто кого створює. І особливо це починає вражати, коли замислюєшся про весь той культурний пласт, що постав із історії кількох людей.

Окремо варто зауважити, що завдяки персонажоорієнтованості роман вийшов добре придатним для постановки у театрі, чим, власне, і скористалися режисери, зокрема і бродвейські. У цьому роман Тойбіна чимось нагадує твори Еріка-Емманюеля Шмітта, якому так само вдається створювати сюжети й персонажів, які добре вписуються у театральний простір. Паралель з творчістю Шмітта полягає також у тематиці й ідейній складовій оповіді – показати релігійні мотиви й історії під незвичним кутом.

«Завіт Марії» – роман невеликий, він міг би бути значно більшим, адже персональних історій, які б зробили центральну оповідь ще більш повною, значно більше однієї. Але цьому роману і не треба бути більшим, адже навіть так йому вдається зрушити щось у свідомості і хоч трохи інакше почати дивитися на такі, здавалось би, давно відомі й однозначні великі історії. Бачити не лише те, що відбувалося на Віа Долороса, а й те, як вирувало життя у суміжних кварталах і цілому місті.